— Наказано стояти... Чому сів?
— Ноги в мене... Ноги слабі, і сам я хворий, а ти б'єш... За що? Совісті в тебе немає... Людина ти чи...
— Вставай! — і гайдамака замахнувся знову. Терень допоміг дідові підвестися на ноги, поклав дідову руку собі на плече, підтримував його ослабле тіло. До муру більше не приводили слободян. Але на когось чекали.
Слобода в стані облоги. Вулиці зовсім безлюдні. Тільки на перехрестях доріг стояли німецькі патрулі в сіро-зелених касках, озброєні гвинтівками з гострими кинджальними багнетами, що виблискували під сонцем, мов дзеркала. Ніхто не знав, що збираються тут робити з людьми.
Минула година, друга, а людей не відпускали. їм заборонили сідати, їм не можна було навіть розмовляти між собою. Дорослі п діти мовчки, але пильно стежили за кожним рухом озброєних гайдамаків та німців.
Раптом здалеку долетів тупіт копит, а через хвилину на пустинній вулиці з'явився вершник. Не доїжджаючи до муру, він осадив розпаленого коня, подав німецькому солдатові якогось папірця і швидко помчав назад.
Хвилин через десять сюди прийшли німецькі офіцери, гайдамацькі хорунжі, солдати. Поміж військових чорніла ряса отця Віталія, виблискували скельця пенсне аптекаря Лякіна. Були тут також кілька багатих слободян, що гостинно приймали в себе "визволителів".
Вся оця зграя ворогів, зрадників, найманих убивць підходила зараз до муру, викликаючи страх у дітей і тривожне занепокоєння серед дорослих. Інстинктивно відчуваючи небезпеку, діти ховалися за своїх батьків. Піп Віталій підняв над головою позолоченого хреста з розп'яттям Ісуса.
— Моліться, православні!
Кілька чоловік в шерензі перехрестилися.
— Струнко! — подав команду Олександр, і куркульські синки в чумарках та сивих шапках вишикувались проти муру. Якась жінка різко, злякано скрикнула:
— Вони збираються нас убивати... Рятуйте!
Зчинився лемент. Люди, відступаючи до муру, тісніше притискались одне до одного. Матері закривали собою дітей, які плакали, з жахом позираючи на стволи гвинтівок, що таїли в собі смерть.
Минула хвилина, друга, третя. Слободяни завмерли в чеканні кривавої розправи. Несподівано з приреченого натовпу вирвався наперед чоловік, розірвав комір солдатської гім-настьорки, оголив груди, несамовито закричав:
— На, стріляй! Стріляй, сволото. Тільки не муч!..
Здавалося, він зараз, розлючений і гнівний, кинеться на високого гайдамаку, що цілиться в нього з гвинтівки, і вчепиться йому в горло... Пострілів не було, зате вибухнув голосний сміх. Над Глібом Колмиковим потішалися слобідські багачі, і це було до того образливо і прикро, що він навіть розгубився. Мовчки намагався застебнути комір гімнастьорки, не помічаючи того, що там не лишилося жодного ґудзика.
Знепритомніла чиясь молодиця, почувся жалібний плач:
— Мамо! Мамочко!
І всі побачили, як ясноволоса дівчинка, лишивши матір, схопила в ручку грязюки і кинула в ненависних їй озброєних людей.
— Хай убивають... Не можу більше... Сил нема,— сказав дід Михей, сідаючи знову на землю.
Але не підбіг до нього гайдамака, не підвів з землі ударом батога.
Біля самого муру стояв Андрій Степанович. Тривожне почуття не залишало його ні па хвилину. Досить тільки німецькому офіцерові подати знак, а Олександру Безсалому скомандувати коротке: "Вогонь!",— як оці чорні стволи гвинтівок принесуть усім людям, що стоять біля кам'яного муру, смерть.
Старий Македон не страшився смерті, але боляче йому було вмирати беззбройним. Ніколи б він не здався до рук ворога живим, бився б, як лев, а останню кулю лишив би для себе.
"Невже справді вбиватимуть? І вже пі я, ні моя Варвара не побачимо, як завтра вранці сходитиме сонце? Нас не буде в живих, а вони житимуть? Оця наволоч, оці ситі морди житимуть, а нам лежати в землі?"
Гнівом палали очі старого Македона, і той гнів, придушуючи страх, викликав у ньому ще більшу лють до слобідських багатіїв, які прийшли дивитися на розстріл слободян.
"Мало вам крові нашої? Стару владу забажалося відновити? Гадаєте втриматися на німецьких та на гайдамацьких багнетах? Не втримаєтесь! Зметуть і їх, і вас... Змете Червона Армія.
Тільки б вирватися звідси живим. Ще ми розквитаємося з вами, згадаємо все... Почекайте, настане час, ви ще заплачете, гірко заплачете, падлюки!"
Знову хтось упав, і його не підвели сусіди, і ніхто не заплакав. Махнув рукавичкою німецький офіцер.
— Ну, все... Прощай, Варваро,— сказав Македон, обіймаючи дружину, з якою прожив він довгі роки спільного подружнього життя, з якою виростив сина.
"Що ж, столяре,— немовби звертався до нього хтось дружній і вірний.— Коли настане твій смертний час, мужньо зустрінь його. Не дай тішитися ворогам з твоєї смерті.
Всіх не переб'ють. Ми загинемо,-— житимуть діти наші, онуки наші. Житимуть Ради. Червона Армія прийде, брати росіяни прийдуть, не дадуть поневолити Україну, не дозволять топтати нас, глумитися з нас. І наш Яків з ними прийде". Столяр відчув, як дружина взяла його за руку.
— Боїшся, Варваро?
— Кого, їх?
Почувши, яким тоном вона вимовила ці слова, він з гордістю подумав: "Молодець! Стійка. Таку не зігнеш. Шкода тільки, що беззбройним доводиться вмирати. А хотілося б хоч парочку їх, гадів, знищити..."
Тиша. Десятки очей стежили за чорними стволами гвинтівок, чекаючи кожної секунди на команду Олександра Безсало-го. А він все ще зволікав чомусь, і ці напружені хвилини були найстрашнішими.
— Прокляті! Прийде коли-небудь і на вас загибель! — скрикнув хтось, не витримавши болісних мук.
Спорожнілим провулком ішла жінка. І по тому, як похитувалась у неї голова, всі пізнали Олімпіаду. У багатьох приречених до страти виникла нестримна лють і презирство до цієї жінки й матері, що породила на світ отакого сина-ката. Краще б маленьким задушила його в колисці. Але ніхто не знав, що саме до них, до арештованих слободян, поспішала Олімпіада на виручку. їй переказали люди, ніби її Сашенька разом з німцями збирається розстрілювати бідноту і що серед заарештованих — жінки, старики, діти. Олімпіада, дізнавшись про це, бігла сюди, обходячи патрулі, рішуча й нестримна, щоб зупинити сина від безумного злочину, попрохати його не проливати невинної крові, не глумитися з беззбройних людей.