Але Олімпіада відчувала, що ці слова будуть марними. Не послухає він її. Якась стіна лягла тепер між ними. І не могла мати ніяк зрозуміти, звідки взялася в її сина отака ненависть до більшовиків. Що поганого зробили вони йому?
Ніколи не забуде також Олімпіада недавнього випадку, коли, риючись у скрині, він знайшов червону стрічку, подаровану на мітингу Македопихоїо. Ця стрічка викликала в ньому скажену лють. Він порвав її на шматочки, глибоко образивши матір, але вона тоді промовчала, стрималась, щоб не сваритися з ним, і покірно сприйняла його грубі, дошкульні зауваження.
— Не можна, розумієте, мамашо? Не можна тримати в домі червоне шмаття. До мене можуть завітати німецькі офіцери... Я через вас не хочу мати по службі неприємності. Ясно? Прошу виконувати мої накази, мамашо, а інакше буде погано!
Він погрожував їй, і слова його обпалювали материнське серце.
Олександр, розлючений, пішов з дому, а вона, підібравши з підлоги шматочки шовкової стрічки, старанно заховала їх.
Але куди сховати біль і образу? Олімпіада відчула, як гасне в її душі світлий образ сина. Колись ласкавий і ніжний, він особливо жалів матір і завжди ставав на захист, коли п'яний батько починав її бити. Не раз бачив хлопчик її сльози і, обіймаючи матір теплими рученятами, говорив:
— Ось виросту я, тоді нікому не дам вас, мамо, кривдити. Нікому!
Виріс він, пішов на війну, став офіцером — і ось якою людиною повернувся до рідної сім'ї.
Мати не раз намагалася з ним поговорити, але він відповідав їй скупо, неохоче, часто грубіянив, незаслужено ображав, але зате цілими годинами просиджував з батьком. Про що вони розмовляли між собою, Олімпіада не знала. І лише одного разу, і то зовсім випадково, вона почула, як чоловік збуджено розповідав про Пимона Базалія:
— Як більмо в оці, так для мене отой Пимон. Хто знає, що буде, але він живий свідок...
І голос його несподівано затих. Щільніше причинилися двері. Не розібрала Олімпіада, про які справи домовлялися батько з сином, але вона розуміла — щось лихе затівав Трохим Іванович проти Пимона, а що саме — дізнатися не пощастило. Олімпіада стежила зараз однаково за сином і батьком, намагаючись розгадати їхні задуми.
Чужою, непотрібною ставала вона в своїй родині. її зневажав чоловік, зневажав і син. А як ждала вона його повернення! З якою радістю кинулась йому на груди, коли він, переступивши поріг батьківського дому, спинився перед нею, живий, здоровий.
Та хіба є в світі більше щастя для матері, ніж зустріч з рідним сином, що повернувся з фронту? Вона не пам'ятає тієї першої хвилини, що затьмарила безмежною радістю її розум. Вона тільки бачила перед собою його обличчя, жадібно цілувала щоки, обіймала сина, а він зніяковіло відсторонював її від себе, наче зовсім не радий був цій довгожданій зустрічі.
— Ну, матусю, досить, досить...— і, рознявши її трепетні руки на своїй шиї, скинув шинель. Засліплена радістю, вона тоді не звернула уваги на його стриману холодність. І вже згодом, придивляючись до Сашеньки, слухаючи його страшні розповіді, почала розуміти, що син став зовсім іншим. Кожний день приносив їй все більше розчарувань, гіркоти, образ.
Мовчазна, тиха, Олімпіада, вставши рано-вранці, звично виконувала свої господарські обов'язки: готувала їжу, прала білизну, прибирала кімнати, але ніхто в домі, здавалося, її не помічав. Гнітюча туга краяла їй серце. І коли Олімпіада лишалася на самоті, все своє горе, увесь невисловлений біль, розпач, журбу вона виливала в сльозах.
Олімпіада рада допомогти Македоиисі, але те, що почула вона зараз про Сашеньку, засмутило матір, викликало в ній непевність і зневіру. Олімпіаді шкода Якова. Не розуміла тільки одного: як це він, такий розумний, досвідчений солдат, міг потрапити до їхніх рук. Адже вони будуть його мучити... А може, ще й розстріляють.
"Невже його справді розстріляють?" І Олімпіада жахнулася навіть такої думки. Ні, цього не трапиться. Вона попросить Сашеньку, він повинен вислухати її, рідну матір, повинен все зробити, щоб таку хорошу, /іобру людину, як Македон, випустили з-під арешту.
Олімпіада добре пам'ятала той день, коли Яків з товаришами захистив її від чоловіка, який нещадно бив її, глумився
8 Неї.
.Як же не виручити Якова, не відплатити йому за добро добром саме зараз, коли потрапив він у таку біду?
У світлиці сиділи батько з сином. Олександр, зірвавши пожовклий листок фікуса, м'яв його тонкими нервовими пальцями, слухав розповідь про те, як Олімпіада разом з лісником Мефодієм допомагала червоному розвідникові, як дізналися згодом про таку подію слобідські багачі, і йому, Трохиму Івановичу, було соромно за свою дружину. Син вислухав усе це мовчки, а потім, дивлячись батькові в обличчя, спитав:
— Чому ви не вигнали її з дому?
— Вигнати? — здивувався навіть Трохим Іванович такій жорстокості, наче мова йшла не про рідну матір, а про якусь зовсім сторонню жінку.— Куди ж її виженеш?
— Хай іде... куди хоче... Не пускати в дім! Хай пропаде десь під парканом, як жебрачка, як остання собака!
— Що ти? Хіба можна таке говорити про матір? — перелякався навіть Трохим Іванович його слів.
Молоде обличчя зробилося лютим, очі примружились, стали холодні, колючі.
— Мені соромно, що в мене така мати,— заявив Олександр, розриваючи листок фікуса на дрібні шматочки. В цю хвилину увійшла до них Олімпіада. Обоє — чоловік і син — замовкли.
— Сашенько, я до тебе, рідний... Хочу попросити...
— Ну, що там іще? — роздратовано спитав Олександр, ігевдоволений появою матері і уже зовсім зірвав зелений листок фікуса.
— Ти, Олександре, спокійніше... Фікус... Навіщо ж його псувати. Він гроші коштує,— зауважив батько, і Олександр скипів, обрушивши всю свою лють на матір:
— Що вам від мене потрібно? Ну що? Дайте мені спокій! Чуєте?!
— Синку, чому ж ти кричиш на мене?
— Я не кричу. Я дуже втомився,— сказав уже лагіднішим тоном Олександр. Йому стало трохи соромно. Він помітив, як мати зблідла і її простягнута до нього рука опустилася, мов нежива. Страх і розгубленість світилися в її очах. Щось давнє, ніжне раптом прокинулося в його душі. Треба було сказати матері ласкаве слово, але хвилинна слабість минула, і знову став він суворий і недоступний для неї.