— Чули? Та що ж це, справді, робиться? Закликати народ до розбою?
Метелик почекав, поки затихли трохи вигуки багачів, і так само різко й сміливо продовжував:
— Так, ми будемо відбирати награбоване, забране у народу, і хочете ви того чи не хочете, а ми, солдати, тепер почнемо господарювати по-своєму. Землею буде володіти трудовий народ. А коли здумаєте чинити опір постановам Рад — силою візьмемо! І, може, трапиться таке, що проллється кров. Ми цієї крові проливати не * хочемо, але, якщо треба буде,— знайте, граждани буржуї, ми ні перед чим не зупинимось... Ми і зброю знайдемо...
Метелику більше не дали говорити. Здійнявся неймовірний галас, крик, лайка. З багачами сперечалася біднота. Виблискували ненавистю очі, наливалися кров'ю обличчя, стискалися кулаки. Метелик не залишив трибуни. Він іще не все сказав, що хотілося йому сказати, і, зачекавши з хвилину, продовжував:
— Мав я невелике господарство, землю,— де вона, моя земля? Забрав її Лук'ян. Мав я дружину... Хороша була в мене дружина... Хто її занапастив? Хто віддав її, добру, чесну труже-ницю, до тюрми? Лук'ян і Софія Ізарова віддали. Вони за це мусять відповідати. На їхній чорній совісті цей гріх. Недавно я дізнався... Дружина моя... в тюрмі... померла...— Затремтів у Метелика голос, але не схилив солдат голови, не замовк. Гарячі слова його линули над майданом, хвилювали своєю правдивістю серця таких же, як і він сам, трударів.— Я повернувся додому з фронту до спорожнілої хати. І що ж мені тепер робити? Може, в найми найнятися до Лук'яна? Чи, може, одягнути на плечі торбу та піти з сином по дворах милостину збирати? Ні, не піду я з торбою, а хочу одібрати все, що забрано в мене, і почати нове життя, вільне... Сила в нас є, господарювати ми вміємо. Хай живуть Ради солдатських, робітничих і селянських депутатів! Геть буржуазний уряд! Хай живе вождь робітничого класу і всіх трудящих — Ленін!
Метелик зійшов з трибуни, але багачі довго не могли заспокоїтись після його виступу. Вони стояли окремою групою і дружно аплодували, коли виступали аптекар Лякін та чорносотенець піп Віталій. Виступ же Метелика особливо їм дошкулив.
— Дивовижно! Неймовірно! — обурювався в колі своїх однодумців аптекар Лякін.— Вони, чи бачите, погрожують нам... Да-с, погрожують застосуванням зброї. І хто? Хто, запитую? Метелик,.. Простий, чи бачите, солдат мені, освіченій людині, сміє погрожувати. Що ж це діється, панове? Я відмовляюся розуміти.
— Сьогодні вони підуть до вас у дім, а завтра до мене, все добро заберуть... І я повинен мовчати.
— Це, чи бачите, варварство, справжнє варварство, Лук'яне Івановичу,— не вгамовувався аптекар,— збунтована чернь... Для них потрібні, чи бачите, добрі нагайки або ще краще — кулі. Козачі кулі... Да-с! Як у п'ятому році...
— Ти, аптекарю, помовч... Кулі ми бачили на фронті. Кулею нас не злякаєш, а за такі розмови, дивися, хлопців гукну, ми швидко з тобою впораємось.
Лякін зніяковів і, поправляючи на носі пенсне, почав викручуватись:
— А я нічого... Чи бачите, зараз свобода слова... Я можу свої думки висловлювати, як мені хочеться.
— Висловлювати можеш,— сказав похмуро солдат,— а страхати нас не смій. Зрозумів?
Лякін, здригнувши плечима, замовк. Але не міг замовкнути Лук'ян.
— Як він на мене визвірився, Метелик оцей. Землю його забрав!.. А що ж мені було робити, коли його дружина заборгувала, а віддати нічим, взяти в неї нічого, крім земельного наділу. Я по закону... судом одібрав... І ти не погрожуй мені. Я не з полохливих... За себе постояти завжди зумію,— широкою долонею витер спітніле обличчя. Наче ми заважаємо їм багатіти. Багатійте й ви, хоч подавіться.
— А ти ж не подавився? Он як розжирів на добрих харчах,— сказав худенький, виснажений солдат, сміливо дивлячись Лук'янові в примружені очі.— Злобна ти людина... Ну, нічого... дай строк. Зламаємо й тебе... Цар більшу силу мав, а з царем упорались... Упораємося й з вами!
Лук'ян, стиснувши кулаки, ладний був кинутися на солдата, та за руку його своєчасно схопив більш обережний Трохим Іванович.
— Лук'яне, ти що?.. Біду хочеш накликати? Дивися, скільки їх... Одного зачепи — всі за нього горою стануть, зімнуть тебе одразу... Злі вони стали проти нас, дружні між собою.
— Так! — погодився Лук'ян.— Дружні, сволочі,— і одвернувся від солдата.
— Я ось думаю,— озираючись навколо, говорив бакалійник,— крамниця в мене... Я буду торгувати, а вони прийдуть за горло мене брати. Це ж розбій. Це ж справжній розбій! Але коли вони тільки посміють...
Трохим Іванович раптом замовк. На трибуну вийшов бородатий чоловік. Бакалійник помітно зблід. А що, коли він почне зараз говорити про нього так само, як говорив Метелик про Лук'яна? Трохим Іванович не зводив з нього очей. На солдатові старенька гімнастьорка, шаровари, картуз з потрісканим козирком. Замість ноги — дерев'янка.
Це був Пимон Базалій. Його важко було пізнати, так він схуд і постарів у тюрмі. Всі знали, що в кімнаті Софії Ізарової знайшли забиту солдатку, а біля неї Пимонову стамеску. Дехто вірив, що Базалії позаздрились на Софіїне добро. Люди, мовляв, вони бідні, їм потрібні гроші. Але більшість присутніх тут добре знала Пимона та його дружину. Особливо добре знали їх солдатки. Ніколи не могли піти Базалії на злочинство. Хтось інший забив солдатку. А хто саме — судом не встановлено, хоч і ходили свого часу вперті чутки, що солдатку випадково забив Трохим Безсалий. Але то були тільки чутки, ніким не перевірені і ніким не підтверджені. Мабуть, несолодким було для Пимона тюремне життя, коли такою сивиною вкрилась його борода. Стояв він на трибуні, оглядав майдан, заповнений народом.
Йому хотілося розповісти про фронт, і про своє господарство, і про тюрму, де просидів він кілька місяців, будучи зовсім не винним.
"З чого ж починати? Люди ждуть, а я мовчу. Якось незручно... Зроду не виступав, але сьогодні скажу... Про фронт скажу, а потім до родинних справ перейду. Метелик письменні-ший за мене, а теж з фронтового життя свій виступ починав".
— Товариші і граждани! — почав було Пимон, але в цю хвилину хтось з багачів досить голосно вигукнув:
— Арештант!