— А завтра, мабуть, буде дощ... Софія засміялась.
— Сідай!
Несміливо сів біля неї. Очима, сповненими жадібної пристрасті й нетерпіння, Софія дивилася в обличчя Якову, засоромлюючи його ще дужче.
— Так завтра, кажеш, .буде дощ? — Вона посміхнулась, і тепла рука її звично й сміливо лягла йому на плече, притягнула до себе.— Якове, милий мій! Коли б ти знав, як я знудьгувалася за тобою. Хоч попрощаюсь... Хоч один вечір побуду з тобою.
Немов на сповіді, говорила йому про своє життя, про нерівний шлюб, на який підбив її брат Трохим.
— Та знай, Якове, під вінцем стояла в церкві, а думала про тебе... Чуєш?
— Чую... Чую...— промовляє він і сам ще не вірить своїм очам. Перед ним Софія, його Софія, його любов і щастя!
Наче нічого й не трапилось. Наче не було тих пекельних мук і болю, страждання й туги, що їх зазнав Яків, повернувшись з Таврії. Те все минуло, немов кошмарний сон. Не хочеться про нього згадувати... Особливо зараз.
Після довгої розлуки знову зійшлися вони — і немає слів таких, щоб ними можна було б передати всю радість цієї довгожданої зустрічі. Та й навіщо слова, коли красномовніше за них промовляють очі, коли завмирають в солодкому захваті серця і його гарячі губи жадібно тягнуться до її вогняно-вишневих губ і застигають у довгому поцілунку.
— Невже це ти, Софіє, зі мною?.. Ти?.. Ти?..
Вона горнеться до нього, сповнена незвіданого щастя й любові, голубить його, коханого, найдорожчого в світі.
— Я!.. Я!..— відповідав йому голосом, що бринить, мов пісня.— Коли б ти знад, як ждала тебе, як стоскувалася за тобою... Одурили мене брати разом з попом...
Вона розповідала йому, як минали в безрадісному заміжжі дні... І єдиною втіхою, єдиною розрадою для неї був він, Яків. Йому одному безроздільно належали і серце її, і душа. Боже мій, як шукала вона хоча б хвилинної зустрічі з ним! Як жадібно ловила з вуст інших людей кожне слово, сказане про нього... коханого...
Яків хоч і слухав, але погано розумів те, про що говорила йому Софія. Відчуття її близькості, її поцілунки якимсь радісним, буйним хмелем розливалися по всьому тілі, затьмарювали розум... Нічого не бачив у ту хвилину, крім її іскристих очей, що вабили до себе з непоборною силою. Він вслухався в її голос,, відчував на своєму обличчі її гаряче дихання.
— З гармонією по вулиці йдеш, а я стежу за тобою. На яких вечорницях бував — знаю. Безсонними ночами думала про тебе, і так хотілося мені, Якове, зустрітися з тобою, поговорити, подивитися на тебе,, ось так, як зараз.
— І я думав про тебе, Софіє, віриш... Та що ж це, насправді? Та коли б я знав... Скажу тобі, признаюся Щиро, Зненавидів я Ізарова і ніколи де думав...
Новий поцілунок обірвав його слова. Пахла трава. М'яка й тепла долоня гладила його волосся, а ніжні слова дурманили йому голову.
— Хороший мій... Рідний ти мій...— Вона цілувала його жадібно, добре здаючи, що розлучається з ним, можливо, назавжди.
...Яків лежав на траві з розстебнутим коміром сорочки, дивився в небо, всіяне зірками, а поруч нього сиділа Софія.
— Про цю зустріч ніхто не повинен знати, чуєш, Якове? — В її голосі він відчув сухість. Вона вже не говорила йому ніжних слів, не голубила його, як раніше, сповнена пристрасті, а була мовчазно-суворою, немовби шкодувала за тим, що сталося.
— Софіє, глянь сюди, глянь мені в очі. Вона нехотя повернула голову.
— Ну, чого тобі? — І це було сказано таким тоном, що Яків одразу замовк. Софія нетерпляче глянула в бік поляни, де стояла прив'язана до дуба тройка.
— Привести коней?
Не відповідаючи, вона .підвелася з трави, підвівсь і Яків. Душу його сповнило почуття незаслуженої образи. "Чому Софія стала раптом такою холодною, такою неприступно-гордою, коли ось зовсім ще недавно оці руки обіймали мене, ніжно милували, як можна милувати тільки людину, котру дуже любиш?"
Якову знову хотілося обійняти її, спитати: чим він образив її? Може, ото згадавши мимохідь про покійного Ізарова, він своїм одвертим визнанням мимоволі завдав їй болю?
— Софіє, скажи мені чесно, що трапилось? Чому ти стала такою?
— Якою? — І вона, бажаючи припинити нудну для неї розмову, навмисне позіхнула.
Яків нічого більше не питав. А через кілька хвилин тройка поверталася з лісу. Коні бігли риссю, і, як тільки наблизились до мамврійського дуба, Яків передав віжки Софії, а сам, не спиняючи рисаків, спритно зіскочив з фаетона.
— До побачення, Софіє!
— Прощай!
— Можливо, коли-небудь зустрінемось, якщо повернуся живим...
Вона нічого не відповіла, тільки ледь махнула рукою. Тройка помчала, мов вихор, і швидко зникла з очей.
Пізно вночі Яків повернувся додому. Мати подала йому на вечерю кілька стиглих помідорів, окраєць житнього хліба і чашку молока.
— Не пий більше, Якове,— сказала вона, не зводячи з нього своїх ласкавих очей. В них світилося стільки безмежної ніжності, любові й турботи, що син, глянувши крадькома на матір, відчув її тривогу, її невисловлене горе, невиплакану журбу.— Не треба... Шкодить тобі горілка... Бачиш, як ти схуд за ці дні.
Яків густо солив розламаний надвоє помідор і з апетитом їв його.
2
Рясне гілля вікової липи звисало над невеликою каплицею, що притулилася в кутку церковного муру. Навіть у буденні дні в каплиці горіла лампада, і віруючі часом заходили сюди, щоб поцілувати ікону й кинути в синеньку скриньку з вузькою проріззю мідяка.
Сьогодні біля каплиці сотні людей, і майже кожний, купивши дешеву свічку, мостить її тут же на свічник, густо закапаний воском. У передранковому тумані жовтіють вогники, і блідий відсвіт їх падає на обличчя рекрутів. Не відриваючи очей, дивляться вони на потріскану ікону Миколи-чудотворця, вірячи в її чудодійну силу, благають уберегти від кулі ворожої, гострого багнета, від смерті на полі брані.
Священик править молебень.
"Мати божия, сохрани под кровом твоим христолюбивое воинство и царство Всероссийское и своим предстательством у сына своего, Христа, бога нашего, испроси нам победу на враги и супостаты наша".
Співає хор.
Псаломщик байдуже дивиться на рекрутів і дзвінким тенорком повторює: "Господи, помилуй нас!" Ці слова він вимовляє так швидко й невиразно, що вони, зливаючись, утворюють якесь набридливо-куце й незрозуміле "помілос".