Умілі руки робітниць звично й швидко накладають нову мазь, що таїть в собі щось неприємно гостре й задушливе.
Але ніхто не скаржиться, не протестує. По той бік стола, напроти Ніни, працює Галина Шорохова. Та що це діється з нею? Обличчя її стає блідим, на лобі дрібною росою виступає піт. Вона мляво витирає його ослаблою рукою. їй не вистачає повітря, бо дихає часто, але знову береться вона до роботи.
— Галино, що з тобою? — тривожно запитує Ніна, помічаючи, що очі в подружки стали благальними, в розширених зіницях світиться страх.
— Не знаю,— відповідає вона тихим, ослаблим голосом.— Не знаю, що воно... Голова паморочиться, нудить... і нічим дихати...
За сусіднім столом упала, знепритомнівши, робітниця. Кілька жінок та дівчат кинулись до неї. Метнулася було туди й Ніна, але зупинилась, глянувши на Галину Шорохову, що стояла край стола бліда, мов мрець. Підвівши руку, вона немовби хотіла затримати її, гукнуть собі на допомогу.
З ослаблих пальців випала необмазана калоша, глухо вдарившись об підлогу. Зблякли, затуманились карі очі.
— Галино! — скрикнула Ніна Черкащина, відчуваючи, як усе її тіло обдало раптовим морозом.— Галино, тобі недобре? Ти бліда... Я зараз води...
Та молодиця, певно, вже не чула й не бачила перед собою нічого.
— Ванятка... Сино-о...— і впала, вдарившись головою об ріжок стола.
Не встигла Ніна Черкащина добігти до знепритомнілої Галини Шорохової, як почувся відчайдушний крик якоїсь робітниці:
— Рятуйте!.. Помираю...
І цей крик, наче блискавка, пронизав Ніну, але не спинив її. Вона підбігла до Галини, і перше, що впало їй в очі,— була бахрома дешевої хустини, змочена кров'ю.
Чи вигляд цієї крові, чи пари отруйної мазі вже діяли й на неї, тільки відчула Ніна, як щось нестримне й нудотне підкочувалось до горла, затуманювало розум, викликало запаморочення.
"Невже і я... Невже впаду?" — майнуло в голові, але в цю хвилину думка, що треба негайно рятувати Галину Шорохову, вивести її на свіже повітря, одігнала страх за власне життя.
Припавши до подруги, Ніна термосила її, намагаючись привести до пам'яті, але даремно. Галина Шорохова не опритомнювала, і це вселяло в душу Ніни Черкашиної ще більше занепокоєння. Вона відчула, як у неї самої слабнуть руки. З благанням зверталася до робітниць по допомогу, але вони, охоплені неймовірною панікою, вибігали з задушливого приміщення на свіже повітря.
— Та куди ж ви? Заждіть!.. Допоможіть Галину врятувати... Ну, допоможіть...— намагалася спинити дівчат, жінок, але ніхто з них не зупинявся. Ніна чула страхітливі крики в калошній майстерні:
— Це не мазь... Це чума... Чума нас косить... Рятуйтеся!..
— Кидай роботу! На повітря... Всі на свіже повітря!
Ніна бачила спотворені жахом, посинілі від отрути обличчя калошниць, що пробігали повз неї а чи йшли хитаючись і падали, не наблизившись до дверей.
"Що робити? Що? Мене вже теж нудить... Хіба теж утікати?.. Втікати, доки не пізно, доки ще є сили..."
Але як могла вона залишити в такому стані свою подружку.
"Я витягну її... Хтось допоможе... Мусять допомогти мені..."
Знадвору долинув тривожний фабричний гудок.
"От і добре. Зараз прибіжать сюди робітники з інших цехів і все буде гаразд. Ближче б тільки до дверей, щоб удосталь було їй повітря... Вона отямиться... Душно... Як тут душно!.."
Ніна пробує розв'язати хустину, але руки в неї стають такими важкими, наче до них прив'язано пудові гирі.
"Непритомнію... Впаду!.." — промайнула остання думка, і перед очима в неї раптом захиталися столи, стіни, стеля... Все покрила пітьма...
...Отямилась вона згодом на свіжому повітрі. Артем термосив її, натирав снігом скроні, гукав до неї. Вона почула, нарешті, його голос, невиразний і далекий, наче брат був не поруч неї, а десь за глухою високою стіною.
— Ніно! Сестронько моя, отямся!.. Ну? Це ж я біля тебе..* Я, Артем...
Вона розплющила очі й побачила перед собою неясні, розпливчасті, але знайомі риси обличчя, що ніби плавало в тумані., Бачила очі, сповнені тривоги, чула тепер уже виразніше Арте^ мів голос.
— От і добре... Добре, що так обійшлося. Могло бути гірше. Ну, кирпата, як себе почуваєш? Певне, нудить? Нічого,.. Це пройде... Це як чад... Ти не бійся, дихай тільки глибше, на повні груди — і все буде гаразд.
Він намагався її заспокоїти, а сам так і ширяв очима по її зблідлому обличчю, брав її руки в свої, розтирав їх, зігрівав своїм диханням, а вона дивилася па нього, і непрошені сльози потекли по її щоках.
— Галина...— вимовила ім'я подруги і сама здивувалась — таким кволим і чужим видався їй власний голос.
Обличчя брата похмурніло.
— Чому ти мовчиш, Артеме? Що з нею? Одвівши очі, він сказав:
— Не знаю... її віднесли до приймального покою. Галина в тяжкому стані.
— Ванятка в неї... Як же він тепер без матері...
Сидить Ніна Черкащина в хаті край вікна. Вже давно згасла зоря, заясніли зірки в небі, замиготіли рідкі вогники гасових ламп на робітничій околиці. Не хотілося засвічувати лампу. Дивилась на зірку яскраву, вечорову, а спогади, мов журавлині ключі, линули до великого міста. І чомусь боляче ставало на душі, боляче й сумно. Стільки дорогих облич, стільки подруг і друзів лишилося на фабриці, і хто знає, чи доведеться в житті знову зустрітися з ними!
В пам'яті постає отой незабутній день масового отруєння. За ворітьми фабрики зібралося на мітинг понад десять тисяч робітників, але вона, Ніна Черкащина, не залишилась, бо знала, що про все їй потім розповість Артем. Думки про Ванятку Шорохова ні на хвилину не давали їй спокою. "Як же він без мами? Куди піде? Хто догляне, хто приготує йому їжу?"
Так і стоїть він у неї в уяві, маленький, розумний, з карими, як у матері, очима.
"Хіба не сказати йому правди? Щось вигадати... А там видно буде, що робити".
Ніна йде робітничим кварталом. Ось уже недалеко знайомий будинок, де в невеликій убогій кімнаті зустріне її хлопчик, з яким завжди любила бавитись, коли заходила провідати овдовілу подружку.
Спинилась перед ворітьми, передихнула, стримуючи в собі хвилювання, а потім рішуче зайшла на подвір'я, де гралися діти.
Ванятки серед них не було. Зайшла в дім, легенько постукала в двері, тихо розчинила їх. У кімнаті на підлозі сидів Ванятка, майструючи хатинку.