Олімпіада говорила тихо, але її голос було чути багатьом слободянам. Несподівано пробився крізь натовп до неї Трохим Іванович і, піймавши дружину за руку, сказав: — Не звертайте на неї уваги, пане офіцер, вона не при своєму розумі, вона у нас дурочка.
— Ні! — обурилась жінка, і в очах її засвітилася образа.— Я не дурочка. Ти все життя мене ображав. У тебе немає серця. Дивись, кого вони вішати збираються. Врятувати їх треба. Врятувати цих людей.
— Кінчай! — грізно крикнув прапорщик до ката, що все ще чомусь зволікав, і той, поставивши Македона па ослінчик, накинув йому на шию петлю.
— Скинь! Зажди! Не смій! Чуєш? Скинь петлю... Скинь, гаде!
— Вогонь! — і на цей раз солдати дали залп по натовпу. Упало кілька забитих і поранених. В цей момент з боку вигону почулася кулеметна стрілянина.
— Партизани! Партизани! — крикнув хтось радісно й дзвінко.
На майдані зчинилась неймовірна паніка. Скочив з ешафота кат, сподіваючись заховатися в натовпі. Якийсь спритний і відважний хлопчина опинився біля смертників. Коротким помахом ножа черкнув по вірьовці, скинув з шиї столяра петлю, зняв з голови парусиновий мішок.
— Житиму! — промовив Андрій Степанович, дихнувши на повні груди. Та в цю хвилину прогримів револьверний постріл. Куля, послана Софією, влучила столярові у висок. Хитнувся він, упав на поміст...
— Софочко! Софочко!—злякано закричав Трохим Іванович.— Опам'ятайся! Що робиш?
Софія навіть не глянула в його бік, побігла геть, а через хвилину вона промчала повз нього па своїй тройці з такою шаленою швидкістю, на яку були здатні тільки її чистопородні рисаки.
З боку річки першою з'явилася кулеметна тачанка, запряжена парою добрих коней. Правив кіньми Кузьма Сукачов, а біля "максима" сидів його бородатий друг Савелій, з яким зустрілися вони під час відступу на станції Льгов і після того вже не розлучалися.
Терень, пізнавши їх, кинувся назустріч, але вони, захоплені боєм, навіть не помітили його, завернувши у вулицю. Слідом за тачанкою, розмахуючи гострими шаблями, летіла, мов вихор, партизанська кавалерія.
І майже одночасно з протилежного боку вступив до слободи з своїми бійцями Артем Черкашин, стараючись оточити ворога, не дати йому можливості прорвати кільце.
По всій слободі знялася стрілянина. Через базарну площу проскакав Метелик з кількома вершниками. Потім на вороному коні промчав Яків Македон, промчав так швидко, що Терень не зміг його зупинити, а тільки стежив, як у його руках виблискувала під сонцем шабля.
Недалеко від шибениці лежали забиті. Поранених уже підібрали родичі й сусіди. Добрі люди привели до пам'яті Македо-ниху, і перший свідомий погляд її був звернений до шибениці.
— Андрій... Що з ним? Чому вій лежить? — спитала вона, погляд її зупинився на нерухомому тілі чоловіка, на його неприродно відкинутій руці з пожовтілими пальцями...
Збагнувши, що його вже на світі немає, Македониха зомліла.
З найближчої вулички на площу вискочив осідланий кінь без вершника. Терень піймав того коня, скочив на нього, махнув на прощання рукою і через хвилину зник у тій самій вуличці, куди незадовго перед тим завернув Яків Македон.
Ніхто не знав і не бачив, як летів Яків у цей час з швидкістю птаха, доганяючи моторну тройку і якогось вершника, що втікав з слободи, нещадно поганяючи батогом слабосилого коня.
Цей вершник і особливо тройка прикували всю увагу Якова, викликаючи в ньому жагуче бажання догнати їх за всяку ціну. Все меншою ставала відстань, яка відділяла їх. На дорожніх вибоїнах фаетон підкидало так, що кожної секунди він міг перекинутись. Але страх, очевидно, був сильніший, ніж ця загроза. Яків, пришпорюючи коня, наздогнав невідомого вершника, озброєного шаблею. Відчуваючи погоню, той раптом осадив коня, готовий зустрітися в смертному бою з своїм супротивником.
— Кидай шаблю! Уб'ю! — закричав Яків, налітаючи, мов беркут.— Кидай!
Коротка сутичка, блиск, дзвін шабель — і забитий Терешко повалився на землю, обагряючи кров'ю придорожню траву, а Яків уже стежив за іншим вершником, що мчав степовою дорогою. Придивившись пильніше, він пізнав Тереня.
— Товаришу командир,— закричав юнак ще здалеку,— лови її, лови буржуйку! Вона забила твого батька. Стріляла в нього з револьвера...
Не кажучи пі слова, Яків знову пустив коня в галоп і, пригнувшись до кінської гриви, міцніше стис рукоятку шаблі.
Вже добре чути було тривожне хропіння коней, що їх нещадно стьобала Софія батогом.
— Стій! Стій, кажу тобі... Уб'ю!
Яків змахнув шаблею і раптом почув одчайдушний крик:
— Не рубай! Змилуйся!.. Пожалій...
Дика, розпатлана, Софія, кинувши віжки, дивилась на нього сповненими жаху очима.
Вчепившись лівою рукою за сидіння, правою шукала браунінг.
"Невже загубила?" — майнула думка, і Софія ні на мить уже не зводила з Якова очей.
— Змилуйся... Адже я врятувала тобі життя. Ти пам'ятаєш... Ти повинен пам'ятати... Пожалій... Боюсь...
Страх був до того відчутним і жахливим, що Софія, не сміючи більше глянути в очі колись любимої людини, завмерла в чеканні фатальної секунди.
Хропли коні, летіли, мов ошалілі, і мчав поруч з такою ж швидкістю сильний, витривалий кінь Якова. Софію страшив оцей невідступний тупіт копит, але ще більше страшила скривавлена шабля, викликаючи в її душі крижаний холод.
— Спиняй тройку! Повертай до слободи!..
— Якове... рідний... Не губи, відпусти мене...— і раптом у її руці блиснув браунінг. Пролунав постріл. Тонко просвистіла біля Якового вуха куля. Вдруге вона не встигла вистрілити. Блискавкою майнула в руці вершника відточена шабля, і Софія замертво звалилась на дорогу. Ніким не керована тройка, пробігши ще трохи, зупинилася серед степу.
Терень, догнавши Якова, спитав:
— Забив її, гадюку?
— Тройку візьми... Здадуться нам коні,— і, не затримуючись, швидко поскакав далі. На околиці він побачив Метелика. Той сидів на жвавому жеребці, добутому в недавньому бою, і окриком підганяв двох полонених денікінців, що йшли спереду.
— Веселіше, веселіше ворушіть ногами, панове офіцери, шкури барабанні, душі окаянні!
Помітивши Якова, Метелик не без хвастощів крикнув:
— Бачиш, Якове, яких птахів спіймав? Старі "друзі". Пізнаєш, мабуть?