Подорожні йшли далі. Базарне життя здавалося нічим не порушеним. Як і завжди, на своїй шкапині під'їхав до криниці волосний водовоз із великою бочкою і спокійно взявся за звичне для нього діло.
Весело стукали в кузнях молотки. Жінки й дівчата прали на річці білизну, а по вулицях, як завжди, бігали, сперечаючись між собою, жваві хлоп'ята і запускали паперові змії. Все йшло своїм звичаєм, наче нічого й не трапилось такого, що могло б хоч у якійсь мірі захитати мирний розпорядок слобідського життя.
І все ж населення, незважаючи на зовнішній спокій, було чимось стривожене. Все частіше на базарній площі збиралися групками чоловіки. Поговорять між собою і розійдуться. Тут же, в загальній масі слободян, блукали дезертири. Вони уникали зустрічі один з одним, а коли вже їм доводилося зустрічатись, то в розмові намагалися не згадувати про вчорашній день.
Винних немовби й не було, а приміщення волості стояло з повибиваними шибками. По слободі ширилася чутка про розгром госпіталю і про те, що поранених червокогвардійців — слабих, немічних — викидали з палат, зривали пов'язки, а тоді нещадно били. Троє з них там же й померло.
Але на цьому розбій не скінчився. Висадивши табуретками вікна, вся ця озвіріла ватага жлуктала потім вонючий самогон і хмільна вешталась по слобідських вулицях, бешкетуючи до глибокої ночі.
Зараз, коли хміль вивітрився, багато хто з дезертирів зрозумів, що вони мусять відповідати за вчорашнє злочинство, і, вигороджуючи себе, намагалися цю відповідальність перекласти на хуторян.
Але як можна було виправдуватись, коли все відбувалося на очах у населення? Адже першим свідком стане біднота.
Не простить цього повстання Радянська влада. Хтось із дезертирів, розумніший і далекозоріший, порадив піти до Якова Македона покаятися в злочинах, просити помилування і захисту. Таких зібралося чоловік з десять. Але коли вони з'явилися у вуличці, їх навіть близько не підпустили до Македоно-вого двору свої ж озброєні земляки. Дезертири, піймавши об-лизня, повернули назад.
— Поки не пізно, треба ховатися по лісах.
— Чого ж ховатися? — заперечували інші.— Нам потрібно стояти на одному: "Ми, мовляв, не винні, все хутірські натворили". А якщо почнемо ховатися, вони нас поодинці переловлять.
Дезертири юрбою знову попрямували до базару, де на дзвіниці Успенської церкви стояли їхні дозори, оглядаючи навколишні поля й дороги, що вели до слободи.
Особливо ж уважно стежили вони за Грайвороиським шляхом, звідки, як їм здавалося, повинен був з'явитися червоно-гвардійський батальйон.
Але всі дороги і широкий шлях були безлюдними.
І раптом дозорні помітили, як з лісу вийшла похідною колоною рота бійців і, розсипавшись у цеп, побігла до слободи. В ту ж хвилину дозорні вдарили на сполох. Пролунало кілька пострілів. На базарі сталося щось неймовірне: зчинився крик, плач, лайка. Люди розбігались хто куди, штовхаючи одне одного, збиваючи з ніг. Хтось із дезертирів влетів з переляку в молочний ряд і, роздавлюючи чобітьми кринки з сметаною, глечики з молоком, швидко зник у натовпі, охопленому загальною панікою.
Поспішно закривалися крамниці, лотки, рундуки. За кілька хвилин площа спорожніла. Лишився тільки п'яний парубок. Розтоптуючи чобітьми черепки, він спочатку ганяв собак, то невідомо звідки збігалися на поживу до молочного ряду, а потім заспівав. Софія в цю хвилину стояла біля розчиненого вікна. П'яний голос видався їй знайомим. Та ось, нарешті, і сам гуляка, горлаючи молодецьку пісню, вийшов на дорогу, і Софія, па своє здивування й жах, пізнала Терешка.
"Дурень несусвітний! Себе може погубити і мене, чого доброго, ще вплутає".
Розчинивши вікно, гукнула:
— Терешку, чуєш? Зайди до мене на хвилину.
А він стояв посеред дороги, дивився дурнувато на міст, запитував, ні до кого не звертаючись:
— Що за люди йдуть? Чому озброєні? Хто дозволив?
— Втікай, йолопе, а то вони пристрелять тебе, як собаку! Він був приголомшений і переляканий настільки, що, одразу протверезившись, кинувся бігти до Софіїного двору.
А по вулиці, з гвинтівками наперевіс, ішли червоногвардій-ці. Вів їх командир, тримаючи в руці наган. Щось знайоме було в ході і навіть в обличчі цієї людини. "Бачила я його... Зустрічалася з ним, але де, коли?" Пізнавши Артема Черкащина, вона немовби скам'яніла.
Проходячи повз її будинок, глянув на вікна, і Софії здалось, що він помітив її і, мабуть, пригадав фронтову зустріч і знайомство. Мороз пройняв Софію з голови до ніг, але вона все ж не відійшла від вікна. Сумнівів не було: за свої злочинства дезертири будуть суворо покарані.
До кімнати увірвався переляканий Терешко.
— Що це, вони... у слободі?
— У слободі, йолопе! У слободі! Такий час, а ти п'яний, як свиня. Кличу тебе, так ти не слухаєшся?.. Хочеш і себе, і мене погубити... дурень ти несусвітний!
Розлючена Софія почала ляскати його по червоних щоках, а він, дурнувато вирячивши очі, тільки кректав, затулявся ліктями, розгублено бурмотів:
— Ну, досить... досить... От іще... Не маленький... Чого ви б'єтеся?
— Тікай звідси... Зараз же тікай до лісу, на хутори... Куди хочеш, тільки швидше... Знайдуть тебе — погано буде...
Вона випхала його з кімнати. Він загрюкав по східцях своїми важкими чобітьми, а потім, перескочивши через високий паркан, помчав щодуху до річки.
55
Софія ще була в постелі, коли раптовий стукіт у двері розбудив її.
"Невже по мене?" — майнула перша думка. Затаївши дух, стала прислухатися.
— Софіє, ти спиш?
Одлягло від серця. Пізнала брата. Надворі ще й сонце, мабуть, не сходило.
Софія одягнула халат, впустила до себе Лук'яна.
— Що трапилось? Чому так рано?
— Терешко не ночував дома. Може, у тебе він переховується? Треба йому втікати з слободи. Бачиш, які папірці розклеїли. Зірвав ось із паркана, читай.
— Терешко був у мене вчора. Але чого ж йому тут ночувати? Напевно, втік на хутір. Дай гляну, що за папірець.
"ПРИКАЗ
Грайворонского уездного воєнного комиссара 24 апреля 1919 года
М 124
Заняв советским войском слободу Борисовку, объявляю ее на осадном положении. Ходить по улицам разрешается с 8 часов утра до 9 часов вечера".
— Довелось мені манівцями до тебе пробиратися. Читай далі.