— Ідіть, батюшко, ідіть, куди наказано, а то ще доведеться брати вас за рясу.
Як тільки вони вийшли, Олександр рвучко підвівся на ноги і, ледве стримуючи лють, заявив:
— Я мав можливість переконатися, що тут відбувається щось подібне до суду. А якщо це так, я відмовляюся відповідати на будь-які запитання, доки не буде додержано всіх необхідних для судового процесу формальностей. Я хочу мати захисника. Я не бачу суддів, не бачу прокурора, адвокатів... Я взагалі вважаю, що ви не маєте права...
— Маємо! — суворо сказав Яків Македон.— Ці права нам дала диктатура пролетаріату, Радянська влада. Коли ти стріляв в інваліда Пимона Базалія, ти діяв без суду? А який суд дозволив тобі бити батогом беззахисну дівчинку біля муру? Ти діяв, як бандит, як запеклий ворог революції.
— Я добре пам'ятаю ті батоги,— сказав хтось за столом.
— А мене він дома бив. Люто бив і мене, і всю мою сім'ю! Навіть стару матір не пожалів, надвечір вона й померла.
— А в моєї дружини все добро забрали гайдамаки. Він бачив це грабіжництво, але не сказав своїм молодчикам ні слова.
Олександр дивився на всіх спідлоба. Він ненавидів оцих людей, які зібралися сюди, щоб його судити. Виправдуватись не хотів, знаючи, що вся його діяльність добре їм відома. Але він намагався затягнути суд, сподіваючись, що йому, можливо, пощастить втекти з-під арешту, і тоді він страшно, жорстоко помститься партизанам.
— Чи відомо вам, підсудний, де міститься склад гайдамацької зброї?
Олександр нервово засміявся.
— Коли б навіть і знав, то ніколи б я про це вам не сказав.
— Тим гірше. Зброя лежала в підвалі бакалійної крамниці... Ваш батько знав про це чи ні?
Олександр зблід. Він мовчки вийняв з портсигара папіросу, підніс до рота не тим кінцем і, виплюнувши тютюн, витер губи носовою хусточкою. Всі помітили, як тремтіла ця хусточка в його руці.
— А може, ви нам скажете...
— Нічого більше не скажу. Хочу знати, якій інстанції маю честь давати пояснення. Я хочу, нарешті, знати, хто мене судить.
Яків, не поспішаючи, підвівся. Всі партизани теж підвелись. Настала тиша. В грубці дотлівали останні жарини, а за вікнами шуміли голими вітами тополі і, здавалося, ще сильніше бушувала хуртовина. Яків Македон дивився у вічі, і того погляду не витримав Олександр Безсалий. Кожне слово, що його вимовляв Яків, било, наче молот.
— Колишнього офіцера царської армії, запеклого контрреволюціонера, що продався ворогам батьківщини, бандита, який підняв свою руку проти Радянської влади і трудового народу, судить революційний трибунал.
Куди поділася одразу офіцерська гордість! Олександр, опустившись на ослін, навіщось почав терти лоба. Яків сів, і сіли на свої місця всі партизани. Через хвилину Олександр зірвався з ослона. Очі його гарячково виблискували, мов у божевільного, а весь він тремтів чи то від страху, чи то від люті, що душили його.
— Я знаю, ти мстишся мені за Артема Черкащина... Але я офіцер... Честь офіцера не дозволяла мені... Я хочу... жити...— і він упав перед столом на коліна, просячи помилування.— Адже я не сам... не з своєї волі... мене мобілізували.., Я вирішив... Я залишу армію і торгуватиму з батьком у бакалійній крамниці... обіцяю... в політику не втручатися, тільки не вбивайте.
В цю хвилину на східцях почувся жіночий голос, і Олександр зіщулився, немовби над ним для удару звелася рука.
— Не пущу! Не дозволяється зараз стороннім. Прийдеш вранці або вдень,— пояснював вартовий.
— Пусти мене! — наполягав той же голос. Олександр зблід ще дужче.— Пусти... До Якова Македона... Повинна його бачити. Пусти!
До залу ввійшла Олімпіада. Вона була пов'язана чорною шаллю. Запорошена снігом, сухенька, змарніла, вона виглядала набагато старішою за свої роки. Пасмо сивого волосся, вибившись з-під шалі, лягло їй на щоку. Олімпіада дивилась на сина, а він, не витримуючи її суворого погляду, розгублено, з диким страхом, що світився в його очах, позадкував до ослона, сів, і всі помітили, як у нього затремтіли коліна.
Партизани мимоволі підвелись. Для всіх прихід Олімпіади був несподіваним. Вартовий біля розчинених дверей стояв, не знаючи, як йому діяти.
— До тебе, Якове... Захисти... Не дай глумитися...
Олімпіада підійшла до стола, кволою рукою стягнула з голови чорну шаль в росинках талого снігу, і партизани при світлі гасової лампи побачили сизо-криваві плями під оком, на лобі й шиї.
— Хто це вас так побив? — запитав Яків Македон, і в ту ж мить почувся нестямний, сповнений тваринного жаху та благання крик Олександра:
— Мамо!.. Не буду більше... Не буду... Прости!..
Він кинувся було до неї, але її витягнута вперед рука зупинила його, мов висока скеля.
— Геть! Проклина...— і, хитнувшись, впала на підлогу, втративши свідомість
47
Глибокий, звивистий яр. Літом він густо заростав бур'янами, і в них шаруділи десятки зелених та бурих ящірок. На дні яру ніколи не висихала вода. Кущі колючого терну, розростаючись з кожним роком, все густіше вкривали яр непроглядним зеленим покровом. Там звивали свої гнізда дрібні пташини. Там восени слобідські діти зривали спілий смачний терен.
Біля цього яру були розстріляні вороги, зрадники, шпигуни: піп Віталій, аптекар Лякін і Олександр Безсалий. Біднота схвалювала вирок трибуналу, а багачі обережно і боязко висловлювали своє невдоволення. Але там, де вони збиралися самі, їхньому обуренню не було меж. Якова називали вбивцею, бандитом. Його ненавиділи вони і боялись.
За всю ніч Яків ні на годину не стулив очей, а вранці наказав усім слобідським багатіям з'явитися до волосного комітету. Ця обставина дуже здивувала і збентежила їх. "Хто саме викликає? Навіщо викликає?" Вони збиралися групами, про щось радилися між собою. На обличчях у багатьох застиг неприхований страх, надзвичайне занепокоєння, розгубленість.
Деякі багачі навмисно одягли старе вбрання, щоб здаватися біднішими, а дехто з них навіть почепив собі на груди червоного банта. Збиралися вони в тому залі, де вчора вночі засідав ревтрибунал. Говорили пошепки, весь час позираючи на двері. У залі стояло кілька ослонів, але на них не могли розміститися всі присутні. Місця займали в першу чергу найбагатші. Та серед них не видно було Софії Ізарової. Невже її не викликали? Хтось із торговців, єхидно посміхаючись, сказав: