Першого дня до пізньої ночі тяглася та інквізиція, тяглася й другий день. Напаковано повний шпихлір людей, що з сеї або тої причини видавались комісарові підозреними. Між першими арештованими була Грицева мати, хоч вона клялася і божилася, що панича на своїм обійсті не бачила І нічогісінько не знає. Арештовано й служницю. Старий Гнат сам один ночував у своїй хаті, коли нараз опівночі хтось злегка застукав до вікна. Се був Гриць.
Батько впустив його до хати, засвітив, позаслонювавши вперед вікна, і зирнув на нього. Гриць був увесь мокрий І присипаний снігом, але при тім спокійний і веселий.
— Де ти був? — спитав батько.
— З паничем, — відповів Гриць.
— А де ж панич?
— Далеко, може, вже на Угорщині.
— Ти відпровадив його?
— Так.
— А він не казав тобі йти з собою на Угорщину?
— Ні! Пощо мене там? Я допровадив його до границі.
— Ну, передягайся ж живо та обігрійся! — мовив батько.
— А де ж мама? Де Маринка?
— Не питай! Передягайся! Ось тобі шмаття. Ти, певно, голоден.
— Авжеж голоден.
— Ну, то знайдемо щось повечеряти. Бачиш, я нині сам і за господаря, і за господиню, і за слугу.
Старий рад був, що син вернув. Він не турбувався тим, що стара і служниця ночують у панськім шпихлірі. Він знав, що вони нічого не винні і що їх пустять. А що буде з Грицем, про се він також не дуже турбувався. Добре, що він тут, коло нього, що вернувся.
XII
Другого дня, поснідавши, обійшовши худобу і позамикавши хату, старий Тимків і Гриць пішли до двора. Комісар уже був при роботі, пишучи протоколи. Коли йому донесли, що прийшов старий Тимків з Грицем, він аж підскочив і кинув перо на стіл.
— Ведіть його сюди!
Десятники впровадили Гриця.
— А! — мимоволі вирвалось з уст урядника. Грицева незвичайна врода і смілий, інтелігентний вираз лиця зворушили його. Урядник устав і підійшов до парубка.
— Як називаєшся?
— Гриць Тимків.
— Кілько тобі літ?
— Дев’ятнадцять.
— Умієш читати, писати?
— Вмію.
— Хто тебе навчив?
— Мої татуньо.
Комісар пильно вдивлявся в Грицеве лице. Воно було спокійне. Полонинський вітер ще пашів на ньому здоровим рум’янцем. Комісар сів на своїм місці, прилагодив собі чистий аркуш паперу і, обертаючися до Гриця, мовив:
— Слухай, хлопче, маєш говорити правду про все, що тебе буду питати. Розумієш?
— Розумію.
— Пам’ятай собі: правду, чисту правду! Коли тебе виловлю на однім маковім зеренці неправди, то буде біда! Ти бачив на подвір’ї лавку і купу палиць?
— Бачив.
— Ну, то вважай же!
І комісар похилився над папером і, розмахнувшися, написав титул, нумер і вступну формулу протоколу.
— Ти знаєш панича Никодима?
— Знаю.
— Товаришував з ним?
— Та... панич любили мене...
— Намовляв він тебе на що зле?
— Ні.
— А проти цісарських урядників?
— Говорив.
— Що говорив?
— Говорив, що вони кривдять нарід, що їх би треба повиганяти з краю.
— Ага! — заскреготав комісар. — Повиганяти! А хто ж то мав їх виганяти?
— Не знаю. Він говорив, що є вже такі люди, що змовилися на те.
— Ага! Змовилися! А тебе не кликав, аби й ти пристав до тих людей?
— Ні.
Комісар перервав допити і, похилившися над папером, записав Грицеві зізнання. Потім, заложивши перо за вухо і вперши в Гриця очі, запитав:
— Ну, а де ж він тепер, той твій панич?
— Не знаю.
— Не знаєш? Хлопче, говори правду!
— Не знаю, прошу пана. Я вчора рано лишив його на угорській границі. Думаю, що нині він уже десь на Угорщині.
— Що ж ти робив на угорській границі, що ти там його бачив?
— Я відпровадив його.
— Відпровадив? Відки?
— А відси, від нас.
— Ага, то він був у вас?
— Так, був.
І Гриць коротко розповів про свою стрічу з паничем на оборозі.
— А відки ж він узявся у вас на оборозі?
— Прийшов.
— Та то певно, що не прилетів, але відки?
— Не знаю.
— І чому ж власне до вас? Чому не йшов додому, до двора?
— Видно, боявся, а може, думав, що двір спалений так, як по інших селах. А про нас знав, що його не зрадимо.
— Ага, не зрадите! А знаєш ти, що твій обов'язок був зараз, скоро побачив його на оборозі, завідомити про нього війта?
— Мій обов’язок? Сего не знаю! Панич не злодій і не розбійник, нічого злого не зробив, не приблуда ніякий.
— Але бунтівник! Против цісарського уряду виступав! — люто крикнув комісар, тупаючи ногою.
Гриць замовк. Комісар писав, аж перо скрипіло, літаючи по сірім, бібулястім папері. По добрій хвилі почалися дальші допити.
— А ти нікому не говорив, що панич на вашім оборозі?
— Нікому.
— Ані татові, ані мамі, ані служниці?
— Нікому.
— Ані старому панові? Говори по правді!
Гриць поблід і якось змішався, та по хвилі твердо промовив:
— Ні.
"Бреше, се видно по нім", — подумав комісар, та не сказав нічого. Він і так уже мав тверду постанову, що зробити зі старим паном.
— Куди ж ти запровадив панича?
— На угорську границю.
— В котрім місці?
— Не можу сказати.
— Якою дорогою ви йшли?
— Не можу сказати.
— Ага! Не можеш сказати? Значить, се неправда! Ти сховав його десь тут недалеко.
— Ні, пане комісарю, я завів його....
— Не бреши! — крикнув комісар. — Ви вийшли відси позавчора вечір, а до угорської границі відси сім миль. Хоч би ви йшли ніч, і день, і ще ніч, то тепер, по снігах, ви не зайшли би туди.
— А таки зайшли, пане комісарю, — спокійно запевняв Гриць.
— Хлопче, не доводи мене до гніву! — кричав комісар. — Скажи по правді, де ти дів панича?
— Кажу по правді.
— Брешеш! Виджу по тобі, що брешеш. І говорю тобі, що се тобі ні на що не придасться. Не хочеш добровільно сказати, то скажеш на лавці.
— Не скажу інакше, пане! Хоч мене бийте, хоч забийте, а інакше не скажу.
— Так? Ну, побачимо! Гей, там! Сюди!
На крик комісара ввійшли десятники.
— Беріть його! На лавку. Два вояки нехай б’ють. Я там зараз вийду.
Гриця повели, а пан комісар сів писати протокол. Він силкувався писати спокійно, та се не вдалося йому. Рука дрижала, перо було непослушне, думки не йшли, слова не в’язалися одне з одним. Ухом він ловив гуки, які доходили знадвору, та довгу хвилю не було чути нічого, крім невиразного шуму і стукоту людських кроків у сінях. Щось так і тягло його встати і заглянути в вікно, та він переміг себе. Ні, нема чого дивитися! Запираючи в собі дух, він у мішанім шумі дочувся мірного лускоту, мов пари ціпів, що молотили десь далеко-далеко. Се був шелест, здавна привичний для нього, але звичайно його заглушували інші тони — несвітський крик і лемент катованого чоловіка. Та сим разом крику не було чути, тільки лускіт палиць доносився чимраз виразніше, немов усе в дворі, і люди, і вітер, і вогкий сніг під ногами, і кури на подвір’ї, все-все притаїло в собі дух, затихло при тій страшній сцені.