— Та що ви, паничу! Заспокійтеся! Розповідайте, що було з вами? Як стоїть справа?
— Ах! — важко зітхнув панич. — Пропала наша справа, на довгі літа пропала! Страшно помстилася на нас наша неоглядність. Скористали з неї вороги і, поки ми снували рожеві думки про побіду, про відбудування вітчини, вони острили на нас ніж і ввіткнули його в руки темного брата, того самого, що ми хотіли потягти за собою і попхнути на ворога!*
— Значить, Осип правду говорив? — понуро мовив Гриць.
— Страшну, кроваву правду. Якби ти знав, що там виробляють з панами! Як там катують, мучать, знущаються! Як возами везуть накидані всуміш тіла повбиваних і ледво живих, а за возами по гостинцях кроваві річки лишають. Боже! Я бачив се на власні очі, і здається, що від того виду ніколи в життю не засну спокійно.
— Ну, але де ж ви були? Як вирятувалися?
— Ах! Краще й не згадувати! — зітхнув панич. — Поїхав до Сянока, там нелад, ніхто нічого не знає, балакають багато, гуляють, мов на празник готуються. Говорю їм, на що заноситься, сміються з мене, мов із дурня. Та знайшлися два-три розумніші, кажуть: "Се може бути правда, але ми самі не можемо нічого змінювати. Наказ є — 18 лютого починати повстання, і того мусимо держатися. Час уже короткий. Але, може би, ще далося щось зробити. Їдь до Ясла". Поїхав я до Ясла — там те саме. "Їдь до Тарнова — там головна коменда". Поїхав я до Тарнова. Се забрало тиждень часу, а що муки, невигоди, гризоти! Приїхав; поки допитався до тих комендантів, знов день минув. Говорю їм: так і так. Кажуть: "Бачимо й самі, що недобре, та вже пізно. Не спинимо руху по всім краю". Аж тут бух — із Кракова йде коменда, що не 18, а 20 вибух. От тобі й на! Настало цілковите замішання. Кому давати знати? Хто повідомлений про сю зміну? Нічого не знати. А тут з усіх боків вісті, що народ по селах буриться, варти стоять і не пускають нікого. Жиди дають людям горівку задармо, старости скликають війтів і урльопників, балакають з ними щось до пізньої ночі. Бачу я — біда! Згадав про тата, що тут лишився сам, і, не дожидаючи кінця, подався назад. Та вже в панській одежі годі було рушитися. Перебрався за хлопа, бороду зголив, вуси обстриг коротко, роздобув воза без драбинок, ніби по дрова їду, та й рушив. З тяжкою бідою добрався до Ясла, та тут уже наскочив на запусти. Попав у хлопську чорняву, в саме пекло. Якраз там пару дворів спустошено, кільканадцять людий помордовано. Вхопили мене з фірою і, не питаючи багато, навантажили мій віз тими трупами. Я пізнав між ними кількох із тих, що перед тижнем балакали зі мною і сміялися з мене. Як то мені було везти їх на своїм возі! Я не міг витримати довше. На однім нічлізі, коли вся купа хлопів була п’яна, я взяв одного коня, ніби веду його напоїти, та за селом сів на нього та й чкурнув. У мене був значок від ватажка тої чорняви, хлопа Шелі. Де мене спиняє варта, там я покажу той значок і говорю, що везу пильні вісти в Сяніцьке, щоби й тут починати гулянку. І всюди мене пропускали і бажали доброго успіху. Отак я приїхав аж до Сянока. Але тут у однім селі мене пізнали. Щастя, що я був на коні. Кинулася за мною погоня, та не догонила, але я зміркував, що далі годі мені їхати селами. Я продав жидові коня і рушив у гори стежками. Три дні я йшов, копаючися по снігах, не бачачи душі живої, ночуючи по оборогах. Сотки разів я вже лагодився вмерти чи то в снігових заметях, чи в вовчих зубах. Та дав бог, що все якось минуло. Я добрався до нашого села вчора коло полудня, просидів до вечора в лісі під смерекою, позираючи вниз і не знаючи, що тут діється; бачив, як варти ходять по селі, а коли смерклося, прокрався на ваше обійстя і виліз на оборіг, думаючи: або вмру тут, або діждуся тебе, Грицю.
Гриць з правдивим співчуттям слухав паничевого оповідання і при кінці горячо стиснув паничеву руку.
— Ну, богу дякувати, що ніхто не бачив вас, — мовив він. — У нас можете бути безпечні. Навіть, як мої старі дізнаються, то я певний, що вони не зрадять вас. Перечекаєте тут, поки все успокоїться.
— Ні, Грицю, — мовив панич. — Се не може бути! Мені не можна чекати.
— Як то не можна? Боїтеся мене?
— Ні, небоже. Я ж тобі казав, що в однім селі коло Сянока мене пізнали. Я певний, що зараз про се дали знати до староства. А в такім разі не нині, то завтра можна надіятися в село комісаря з ландсдрагонами.
— Ну, і що ж? Чей же, тут не знайдуть вас! — мовив Гриць.
— Дуже легко можуть знайти. Всі в селі посвідчать.
що я з тобою товаришував, ну, то вони, не знайшовши мене в дворі, — перша річ, підуть сюди і будуть шукати.
— Так що ж думаєте робити? — запитав стурбований Гриць.
— Мушу тікати далі!..
— Куди далі?
— На Угорщину.
— На Угорщину? Бійтеся бога, як же ж ви тепер дістанетеся на Угорщину?
— Через верхи, бо на Сянок нема що й думати.
— А через верхи ще тим менше. Там сніги, стежок не видно.
— Що ж діяти, коли мус?
— Ні, се не може бути! — мовив Гриць. — Я знаю ті стежки не так, як ви, а якби мені хто тепер казав іти на Угорщину, то я би розсміявся йому в лице. Се ж очевидна смерть. По горах тепер ще снігом курить, не то що тут. І не швидко там потепліє. Ні, про се нема що й думати.
— А я таки тут не лишуся! — уперто твердив панич. — Подумай: зловлять мене тут, то не тілько моя смерть буде, але й татова.
— Ну, се ще хто його знає.
— Не потішай мене, Грицю! Тут не потіхи треба, а доброї ради. Я вже пізнав, що то значить потішати себе пустими словами. Ти мусиш провести мене на Угорщину.
— Се не може бути, говорю вам. За тиждень, за дві неділі, коли сніг по горах ствердне або розтає троха, то ще сяк-так, але тепер, після такої страшної сніговійниці — ані гадки.
— Ну, то сховай мене в яке інше безпечне місце, десь далеко за селом.
Гриць почав думати.
— Добре, — мовив по хвилі. — Се вже не те, що на Угорщину йти. Се вже можна. Знаєте, заведу вас під саму полонину. Там серед ліса є сіножать над потоком. На тій сіножаті є кілька повних оборогів. Там собі угніздитеся і пробудете, доки буде можна, а відтам можна буде вернути назад додому або й на Угорщину, коли настане ліпша хвиля. Відтам уже недалеко — через полонину та на Бескид, та й границя.