— А де ж був ти, чом не підтримав друга?!
— Нас роз'єднали. До краю вимучений, Козицький взяв відставку й утік до Москви. Мене ж невдовзі 3 Сенату вигнали, позбавили усіх чинів і заборонили будь-де служити.
Помовчавши, Мотоніс стис рукою шаблю й додав крізь Зуби:
— Саме тоді Грицько й наклав на себе руки...
— Допросвіщалися, — зітхнув скорботно Сковорода. — Я ж вам казав...
— Григорію, коли 6 ти знав, як часто тебе ми згадували останній рік! — сказав Мотоніс палко. — Ми вже тоді збагнули, що заблукали, не ту дорогу вибрали і віддали свої знання, свій розум і все життя на те, щоб нести свічку перед сліпцями... Коли Грицько побачив, що мудра з мудрих лише в свободу грається й морочить голову, аби міцніше взяти в руки віжки, він плакав із горя і називав себе Іудою, який продав народ свій. А тут укази, суди, репресії та наглі смерті! Лосенко, Барков, Золотницький, Січкар, Козельський, Полетика, Туманський, Березовський...
— Максим? І він!..
— Шість років учився в Італії, прославився як композитор, став академіком, дістав звання maestro di capella.. А як вернувся до Петербурга, його поставили... звичайним півчим. Він затужив, запив і врешті-решт не витримав та й перерізав горло... Не мав нічого, кажуть, окрім ножа й сопілки...
Григорій мовчки плакав. Нерони люті, іроди! Медоточивими словами й усмішками ви прикриваєте свою жорстокість! Скрізь проповідуєте і вихваляєте любов до ближнього, самі ж тим часом нищите найкращий цвіт народу, його надію, силу. В'єтеся білим голубом над тим, хто прагне мислити, і налітаєте безжальним беркутом, коли прозріє мудрий і мовить слово правди у храмі лжі, де замість духу істини витає дух улесливості та фіміамний дим. Що вам народ, вітчизна, нація! Ви — сіль землі, зразок чеснот і мудрості, єдине плем'я, каста, що може вивести в долину вічних радощів...
— Я ледве вирвався, — розповідав Мотоніс уже про себе, — і втік сюди.
— Куди, Миколо?
— Не поспішай, побачиш зараз...
Попрямували уздовж ялинника і вийшли на лісову галявину. Ого, тут справжній табір! Навкруг вози, всередині горять вогні, їдять з опалок коні, снують озброєні лісовики...
— Агов, Миколо! Кого привів? — гукнув од вогнища Григорієві знайомий голос.
— Товариша.
— Гайда сюди! . — У нього ноги мокрі. — Оддай йому мої шкапові чоботи.
— Хто це такий? — спитав Григорій.
— Отаман Доля.
— Господи, то він живий?!
— А чом йому не жити — він заговорений, його ні меч, пі куля не бере!
— Як і Гаркушу? — спитав Григорій. Останні роки він чув не раз про невловимого проводиря повстанців.
— Гаркуша ще й характерник. Коли прийдеться туго, враз перекинеться ким завгодно і поминай як звали.
— Якби-то всіх нас заговорив хто-пебудь...
— На жаль, це казка, вигадка, — зітхнув Мотоніс.
— Коли у казку вірять, вона стає немовби правдою. Візьми, скажімо, бога...
— Свят, свят... Григорію, що ти речеш!
— Що думаю...
Мотоніс швидко знайшов на возі чоботи, сухі онучі й подав Григорієві. Спідлоба стежив, як той взувається. А потім мовив тихо:
— Ти завжди був для мене загадкою.
— Усе на світі — загадки. Пройдуть віки, а люди битимуться над їх розгадуванням. То тільки дурні думають, що, прочитавши святе письмо чи ще з десяток книг, пізнали всю премудрість, дістали дна в криниці див природи. Але ж криниця та невичерпна!
— Тоді навіщо й мучитися, черпати, прагнути...
— Інакше — смерть. Не прагнуть істини лиш мертв'яки, ходячі трупища!
— Миколо! — покликав знову Доля. — Гайда сюди, якраз поспіла каша!
— Уже йдемо, отамане! — гукнув Мотоніс і поклонився чемно Сковороді: — Прошу, mon cher.
Коли наблизилися, Ничипір устав з колоди і, розпростерши руки, пішов назустріч:
— Оце так гість! Григорію, та ми з тобою вічні! Гляди, й за років двісті зустрінемося в якійсь діброві.
— Вам добре, батьку, ви заговорені... — всміхнувся Сковорода.
— Заговорила нас люта зненависть, — сказав Ничипір палки. — Не маєм права вмерти, доки народ наш у рабстві! Земля не прийме, виплюне.
Гайдамаки попритихали, немов зайшли до храму. Вони напевне вірили словам отамана про їхню місію в боях за кращу долю, в безсмертя діла, якому вірно служать і за яке тут гибіють.
— Ми — діти волі і не дамо нікому тримати нас на прив'язі, як тих собак! — гримів Ничипір далі. — Все панство знищимо, все до ноги!
— Холоне каша, батьку, — промовив хтось нетерпляче. Отаман стих, опік недобрим поглядом того нахабу і посміхнувся:
— Оверку, голубе, ти постарів, тобі за кашею не видно світу.
— Істинно, — сказав Оверко. (Та це ж той самий козак без вуха!) — Пани ростуть, немов гриби після дощу, усіх не визбираєш... А каша — вірна штука. Та ще коди з таранею!.. — Він підморгнув Григорієві, дістав з халяви ложку й суху рибину. — Благослови, отамане!
Ничипір узяв тараню, понюхав із присвистом і, передавши гостеві, врочисто сів до казана, який пахтів на всю діброву.
Трапезували мовчки, лише сопіли та шкряботіли ложками. А як упоралися, Оверко крякнув і протягнув мрійливо:
— Добряча каша... А коб іще по чарці...
— По чарці іншим разом, — сказав рішуче Доля і повернувся до Сковороди. — Хай вибачає гість...
— Мені що е та чарка, а що її немає — то все одно, — утішив їх Григорій.
— Того не може бути! — гукнув Оверко. — Це ж вам не чоботи і не штани!..
— І не пістоль!
— О, це вже пальцем у небо.
— Забув, Овсриу, як ти пропив пістоля? Жартуючи, понабивали люльки пахучим тютюном і задиміли.
— Ну, як живеться-мається? — обняв отаман гостя.
— Живу, як пташка божа, не сіючи і не жнучи...
— Усе читаєш, пишеш, шукаєш правди в книгах?
— Шукаю, батьку.
— Даремна праця, Грицьку. Там не знайдеш.
— А де ж?
— На вістрі шаблі!
— Може... Але чому ж тепер бояться слова більше, ніж сотень шабель?
— Світ одурів. Одні впилися владою, а другі — рабським чадом...
— І ти гадаєш, батьку, збудити їх домахою?
— А чим поганий цей будимир! — Він спритно вихопив ІЗ піхов шаблю й підняв угору. — Блискавка!..
Помилувавшись, сховав домаху, зиркнув на сонце, що вже горіло червоно за чорно-білим лісом, і знов обняв Григорія.
— Земляче, кидай мудрствувати та йди до нас!
— Лишайся з нами, Грицьку, — зрадів Мотоніс. — Здобудем волю або помремо весело!