— А то б давно усі ходили в кріпаках,— додав Григорій.
— Що ти сказав? — перепитав епіскоп.
— Були б усі рабами.
— Григорію, не випробовуй мого терпіння,— недобре мовив Крайський.— Гадаєш, я не відаю, з ким був Михайло в Києві? Або не чув, який гармидер ти зняв у Лаврі...
— У вас фіскальський нюх. Єпіскоп зціпив зуби.
— Григорію, чи не пора тобі змінити свиту на щось пристойніше? — втрутився ректор.— Не личить якось... Та й можні нам тобою очі колють.
— Хіба мені не вільно носити те, що хочу? Я ж не солдат.
— Та вільно, вільно,— скривився Іов.— Але...
— Ти теж на службі царській і зволь коритися її регламенту,— додав спокійно Крайський.
— Ні, я на службі людській. Громаді ж байдуже, який у мене одяг. Не свита вчить, а голова.
— Розумний...
— Чого про вас не скажеш.
Єпіскоп втисся в крісло. І раптом зареготав:
— Ти просто жмуд '! На язиці все, що на думці. Іове, тобі тут, видно, весело! Послухай,— звернувся знову до Григорія,— а чому ти вважаєш, що я дурний?
— Розумний пастир таку людину, як наш Кордет, не висилав би у монастир, а приласкав би, зігрів би добрим словом і спрямував її палку, завзяту душу на путь добра і правди.
— Найліпший путь для нього — етап на каторгу, —промовив різко Крайський.— Ти чув його сатири та епіграми? Всім невдоволений, на всіх жбурляє брудом!
— До чистих бруд не пристає, а хто в багні купається...
— Геть із очей моїх! — затупотів епіскоп. — Одним ви миром мазані! До ранку щоб не було і твого духу в Харкові!
— О господи... — зітхнув печально Іов і причаївся, втягнувши в плечі голову.
Сковорода підвівся, поправив пояс і, хоч душа кипіла гнівом, спокійно, мовчки вийшов.
Тирани люблять сльози і каяття, а нерозчавлена чужа достойність для них що ніж у серце.
Ще вдосвіта Григорій встав, умився і, склавши в торбу свої пожитки, тихенько вийшов із монастиря. Не зазирнув і до Лаврентія: часу багато буде — зайде до нього на Святі Гори.
Туманним сонним містом попростував до Троїцької, де у отця Бориса квартирував Михайло. Не відав сам, куди подасться і що робитиме у цім тіснім безмежнім світі, де розминутись ніде пихатій кривді з правдою. Було шкода лишати Харків, учнів і свій музеум, де мав тепло і затишок. Але й радів, що не піддався силі, не підкорився волі фіскала Крайського. Єдиний скарб він має — свободу духу і тіла, тож пильнувати мусить, щоб не пошитись якось ненароком самому в дурні й не залишитися без цього скарбу. Ні за яких обставин не слід міняти волю на кусень хліба. Як часто ми, боячись лишитися голодні тілом, зі страху нівечимо свій дух, принижуємося перед володарями і навіть тими, хто може дати їсти. Коли б не це, не розрослася б так буйно кривда на полі правди, істини.
Ковалинський уже не спав. Наслідуючи свого учителя, він уставав рано й починав одразу черпати пригорщами з криниці знань.
Не здивувався гостеві. Але коли побачив торбу, спитав розгублено:
— Куди ви, Савичу?
— У світ, у світ! — сказав бадьоро Сковорода, хоч на душі було ой як невесело.— Певно, судилося мені життядорога...
— Надовго?
— Хтозна.
— А як же ми, Колегіум?
— Преосвященний отець Порфирій осипле вас своїми милостями!
— Він тут?
— Приїхав учора ввечері.
— Коли ж він устиг прогнати вас із Колегіуму?
— Кордита також.
— Господи, як дозволяєш таке свавілля! — прошепотів Михайло гаряче.
— Бог, мабуть, спав, — пожартував Григорій. — Було ж це пізно ввечері... Ну що ж, прошай, мій друже! — обняв Михайла й поцілував.
— Куди ж тепер ви? — спитав юнак розгублено.
— Ат, усе одно... Михайло мовчки плакав.
— Проклятий світ, прокляті люди! — гукнув небавом із відчаєм.
— Не треба так, — спинив його Григорій. — І люди, й світ прекрасні. По виродках не слід судити про свій народ і людство. Учися, думай і сій знання довкола. Тирани можуть правити лише у страсі й темряві. Але не вічно ж стояти ночі. Колись настане ранок!
Ще раз обнявши друга й поцілувавши тричі, Григорій пішов із двору.
— Пишіть!
— Аякже!
— Не забувайте!
— Що ти!..
Туман порідшав. Уже стало видно річку й голий ліс За нею. Піщана вулиця пришерхла легким весняним приморозком, а мо', земля зігрілася і видихала жорсткий Зимовий холод. Завзято, буйно, радісно цвірінькали хмільні від щастя горобці. Перегукуючись сусід із сусідом, граки мостили гнізда. Пахтіло зелом, цвітом, хоч їхній час ще не настав.
Весна летіла на теплих крилах вітру, будила землю, птаство, людські серця.
Збентежений, до краю сповнений думок, мелодії, віршів, Григорій вихопився на правий берег Лопані. Спинився, глянув на свій музей, Колегіум, узяв ліворуч, щоб вітер бив в обличчя, й пішов дорогою, яка вела на південь.
З весною стрівся в мандрах. Засмаг, зміцнів, обвітрився. Як і птахи небесні, не жав, не сіяв, але не був голодний. У кожній хаті його приймали радо, ділилися усім, що мали, З благоговінням слухали його казання й розповіді про ті міста і землі, в яких бував чи про які читав у книгах. Зробив нову сопілку і грав дідам на пасіках, статечним літнім людям біля церков на папертях, а молодим на вигоні, на колодках. Ніде не жив подовгу. За день, за два його підхоплювало й несло все далі й далі, в незнані села, пасіки та хутори.
І так було до травня. Й до хуторів неподалік од Валок.
Дорога йшла старим дубовим лісом. Серед пухнастих зелених крон чорніло віття нелинів. То тут, то там обабіч шляху цвіли хмарками дички. Співали вивільги. Й Сковороду теж потягло на пісню. Простуючи рябим од тіней шляхом, він насолоджувався привіллям, рухом, радістю від щастя бути вільним, не зобов'язаним нічим нікому в світі, окрім людей, які ділилися своїм шматком, немовби з рідним. Щоправда, ці його добродії не вимагали за хліб і сіль нічого, а навпаки, були цнотливо вдячні за честь зустріти гостя, нагодувати й почути слово про те, що в світі діється. Благословенні люди, свята земля, що їх народила!
Намацуючи, ніби сліпий стежину, слова й мелодію, він заспівав, висловлюючи свої думки-тривоги, своє життєве і філософське кредо:
Нині— скипетр и булава,
Утро вставши — худа слава, Сердце рробождает сквозі,
Руці связанны и нозі.
Как избігнуть сіти?
Мов юна мати первісткові, радів Григорій пісні і трепетав перед великим чудом її народження. Ще й ще повторював, варіював, шукав найкращу форму і насолоджувався словами, музикою. Це справжнє таїнство! Ген біля того хутора який він поминув недавно, ще не було нічого, окрім думок і настрою, а зараз — пісня, у плоті й крові, нове створіння, що, може статися, переживе не тільки його самого, а й усіх живущих нині і иезачатих.