— Ходімо в луг, Михаиле, та наламаємо вербових котиків.
Юнак згодився мовчки. Й вони пішли. Під чобітьми розсовувався набряклий, мокрий сніг, сліпило сонце — із струмків, із вікон, з неба. Повітря було хмільне, ласкаве, пропахле талим снігом, корою, соком кленів...
— Ти любиш весну? — спитав небавом Сковорода.
— Коли вже тепло й зелено.
— А я й таку. Благословенна пора оновлення, коли життя, що причаїлося в бруньках, у зернах, у коренях, пробуджується, збирає сили, волю, щоб із торішнього сміття і праху рвонути вгору молодістю, веселим зелом. Господи, що може бути радісніше!
Він зупинився, зліпив велику сніжку й пожбурив нею у монастирський мур. Щасливо мружачись, нагнувся знов за снігом і закричав:
— Гей, начувайся, хлопче!
Михайло вмить пригнувся, і сніжка врізалася, немов ядро, в калюжу.
— Он люди дивляться... — сказав Михайло з докором.
— То й що?
— Не личить нам, статечним людям...
— Бредня. Не личить зло робити. А веселитися, радіти дружбі, сонцю...
— Ми ж не маленькі діти.
Перескочивши швидкий ручай, що біг Бурсацьким узвозом, пішов униз, до брами. Було до болю прикро, що в голові в Михайла сиділа міцно якась химерна попівсько-панська філософія і що її ніяк не вибити, не розтопити криги, яка уже півроку стоїть між ними і губить ніжні пагони ще молодої приязні. Проте у цьому була й своя приємність — змагання, пря. Він усе життя боровся — з бідою, голодом, насиллям, дурістю, брехнею й іншими страшними гарпіями, що не дають людині жити в щасті. Або — з самим собою, Зі своєю плоттю, що завдала йому чимало клопоту, не підкоряючись велінням серця, розуму. Без боротьби нема життя, немає поступу. Все непорушне, стале, навіки кимось визначене є мертве.
— Ти не правий, Михаиле, — сказав Григорій, коли вже вийшли з міста. — Не слід соромитися своєї радості, свого земного щастя.
Юнак оглянувся, розвів руками і мовив з усміхом:
— Я щось не бачу побіля нас щасливого.
— А я? А ти?
Михайло пирхнув.
— Щасливий наш полковник, пан Куликівський! — промовив згодом. — А ми забуті богом, а може, й прокляті.
— Куликівський тобі признався?
— Я знаю й так. Коли 6 мені його пернач, його маєтки, села і більше тисячі навіки підданих, я був би теж щасливий!
— Дурний ти, хлопче, — сказав Григорій різко. — Хіба ж у цьому щастя?
— У дорогому одязі, у ситій їжі, питві та у всіляких втіхах! — не вгавав Михайло.
— А хто щасливіший, — спитав Григорій, — скажімо, дука, який вночі не спить, бо дуже муляють йому грунти сусідські, а чи голяк, що повечеряв останнім куснем хліба й хропе на всеньку хату?
Юнак замислився.
— Напевне, дука...
— Кравець, що любить і вміє гарно шити, чи генерал, який удень воює, а на спочинку ввечері виймає з скриньки флейту й стає музикою, яким він марив змалечку, але яким йому повік не бути?
— Хто знав...
— Або Платон, Сократ, Тіт, Марк Аврелій? Хіба щасливими робили їх маєтки?
— Вони усі нещасні, — рішуче мовив хлопець.
— А то ж чому?
— Бо жоден з них не мав Христа у серці і не молився богові...
— Зате вони молились істині! — гукнув Григорій гаряче. — А бог — це істина.
— По-вашому, вони святі достойники?
— Ти угадав. Мужі, з яких нам треба брати приклад!
— Почув би це отець Порфирій... — сказав Михайло з притиском.
— Отець Порфирій темний.
— Наш протопоп, Порфирій Крайський? — жахнувся хлопець.
— Як глуїіа ніч. Він розминувся з розумом, а душу бог йому забув укласти.
— Він же священик, а на священиках благословення боже! — почервонів Михайло.
— Благословення боже на всіх суспільних станах, або точніше, всі перед богом рівні, усі достойні щастя, й лише на тих прокляття, хто, не пізнавши себе і не довірившись своїй природі, взяли собі їм не властиву роль, погналися за блиском слави, почестей, за тим оманливим тремтливим маревом, яке приносить замість блаженства сльози.
— Ви щось чудне говорите... — промовив хлопець злякано. — На вашу думку, і цар, і пан, і підданець — усі одної кості... А досконалість, якою вищі стани...
— Досконалість людини в тому, наскільки здатна вона приносити добро і користь ближньому.
Михайло йшов, заклавши руки за бурячковий пояс, і крадькома позиркував на посвіжіле, збуджене обличчя вчителя.
— А чому ти не ходиш у грецький клас? — спитав Григорій мирно.
— Не дозволяє ректор. Сковорода спинився.
— Не дозволяє ректор?
— І дядько теж...
— Чому? Навіщо?
— Щоб не стрічався з вами...
— О люди!.. — звів руки горі Сковорода. — Гидотне плем'я скорпіонове!
Він повернув назад, до міста; попрямував рішуче, не перестрибуючи калюж, струмків.
Михайло ледве встигав за ним, хоча не йшов, а біг, як кажуть, підтюпцем.
— Ми ж не нарвали котиків! — гукнув, щоб зупинити вчителя.
Сковорода махнув рукою. Але невдовзі таки отямився, пождав Михайла й пішов спокійніше.
— От фарисеї... тупі, безумні голови... — скрушався він. В душі все клекотіло. Якби попався хтось із тих недолугих пастирів — поколошматив би, дарма що досі не зачепив нікого й пальцем...
— Он гляньте, гляньте! — прошепотів Михайло злякано і заховався мерщій за браму.
Розбризкуючи калюжі чоботами, по Бурсацькому узвозу чимчикував угору Порфирій Крайський! Він поспішав, аж падав.
У свій музеум Сковорода прийшов як чорна хмара. Куди й подівся той філософський спокій, той стоїцизм, з яким раніше він зустрічав і горе, й радість! Жбурнув на ліжко свиту, під грубку чоботи і заходив по хаті, як звір по клітці. Думки вихрилися, душа спливала кров'ю. Напевне, так страждає мати, коли дізнається, що хтось хоче забрати її дитину...
Обернувшись, нараз побачив біля дверей Кордета. Лаврентій читав, тримаючи великий синій аркуш, і посміхався.
— Послухай, Грицьку... — промовив, не відриваючи очей від аркуша. — Чи так дошкульно буде... Чудесен полковник сидящим на городі Харкові, А ще чудеснішим був би лежащим під Харковом.
— Їй-богу, добре, пане префекте, — похвалив Сковорода. — Зривай, зривай, Кордете, машкару з цієї найпрекраснішої і найогиднішої блудниці — світу!
— Та що з тобою, Грицьку? — злякався отець префект. — Ти простудився?!
— Ні.
— Лягай у ліжко, швидше!
— Я ліг би, друже, коли б у ньому сховатись можна було від скорпіонів...
— У тебе жар, Григорію... — прошепотів Кордет, схопив за плечі друга і посадив на ліжко. — Лягай, лягай... А я гукну шептуху...