— Ну що ви, що ви, — сховавсь корчмар за тацю. — Щоб я дурив такого пана!
Допивши мед, Сковорода дістав з кишені таляра, якого беріг, як кажуть, про чорний день, віддав господареві і швидко вийшов із корчми.
Село минули мовчки.
Ямщик, що причастився також, почав співати, та збився З тону, покашляв, вилаявся і замугикав собі під ніс.
— Ока! — промовив згодом, коли внизу між кручами засяяла навпроти сонця річка. — А вона Серпухов, — ткнув батогом за річку. — Э-эх, залетные!
Злякавшись, коні рвонули крутим узвозом, віз затрясло, закидало з боку в бік.
— Держи, держи! — схопився за мотузяні віжки Каліграф. — Держи, розіб'ємося!
— Э эх!.. — збив набакир хутряну шапку хурман. Уже внизу коні метнулися ліворуч, віз нахилився, тріснув і, прооравши широку борозну, загальмував біля води, на лупі.
Ямщик умить протверезився. Зіскочив спритно і порибав за колесом, що, обігнавши коней, упало в річку. На щастя, берег тут був пологий, вода мілка, спокійна.
— Дурило, олух царя небесного!.. — злостився, бігатчи довкола воза. Каліграф. — Куди ти мостиш, телепню? Хіба не бачиш, що вісь зламалася!
Ямщик облишив колесо, пошкрібся в рідкій чуприні й зиркнув на сонце, що, опустивши ноги в рожево-сіру річку, уже мостилось спати.
— Ч-д-а-а... Ось придется...
— Т це надовго?
— К утру починим, энамо...
— Тьху! Хай ти сказишся! — промовив скрушно Каліграф і повернувся до Григорія: — Ходім у Серпухов, переночуємо, а він заїде завтра.
Взявши торбу з сяким-таким припасом, пішли праворуч берегом до того місця, де на пором чекали два вози з сіном і гурт дівчат та хлопців.
— Агей, шановний! — гукнув візниці Каліграф. — Ми ночуватимемо в монастирі за річкою біля ямського двору!
— В мужском аль женском? Піп тільки плюнув.
— Конешно, в женском! — додав Григорій і засміявся. — Дотепний у нас візниця.
— Як козелецький прач, — сердито буркнув Каліграф.
Благословивши дівчат та хлопців, він гордо, першим ступив на ветхий, старий пором, що підійшов якраз до пристані, став біля поручнів, тріпнув волоссям і занімів, немов пророк під час розмови з богом.
Сковорода зійшов останнім. На душі було тривожно, сумно. Згадав Коврай, Мар'яну... Чи то ж зустрінуться вони на цьому світі? А мо', на тому.... Цікаво, а де той світ? Тут, на землі, чи десь отам, у космосі? Коперник про це мовчить, і Галілей, і Бруно...
Пором поволі рушив. Густа вода пішла тугими хвилями, заблискотіла золотом. Поплив назустріч берег, фортечні мури, храми... Десь обізвались дзвони, а п<"тім удруге, втретє — і над вечірнім світом розлився журний, врочистий дзвін...
Душа була до краю сповнена благоговінням, німим захопленням красою світу, чарами води, і сонця, й неба...
Стих благовіст, і з тиші, чи то з води, чи з неба вродилась диво-пісня і піднялась, полинула над голубими плесами, над берегами, луками.
Вы не дуйте-ка, ветрочки буйные,
Эх, не шумите вы, мои леса зеленые.
Не шумите вы, мои леса зеленые,
Эх, дайте девице в садочке нагулятися...
— Ну й завели, — всміхнувся криво Каліграф... — Немов жиди на кучки.
Сковорода наблизився і запитав неголосно, аби не чули їх мужики, що примостилися неподалік під возом:
— Чого ти нудиш світом?
— Хто, я? — удав здивованого Каліграф.
— Та вже ж не я.
— Тобі здалося, Грицьку. В душі у мене співають труби архангельські. Мир, благодать...
— Тоді чому ж ти на всіх ричиш, немовби лев голодний?
Каліграф нахмурився.
— На кого ж я ричав сьогодні?
— На корчмаря...
— О господи! То ж іудей!
— Людина.
— Прокляте плем'я, здирці!
— А ти ж хіба не з цього роду-племені? Каліграф, побагровівши, вигукнув:
— Я — православний, чуєш! І не тули мене до цих катів Ісуса!
— Я не тулю. Цікавлюся, — спинив його Григорій.
— Чим ти цікавишся?
— Мені не віриться, що може мати душевний мир людина, яка зневажила народ свій, віру, мову...
— Ну, це вже єресь. Ти умовляєш мене вернутися в іудаїзм?
— Ні, я кажу, що все прекрасне лиш на своєму місці; тоді, коли воно природне, чисте і непідроблене.
— Тоді чому ж ти у своїх облізлих шатах і дірявій шапці схожий на шолудивого кота? — зареготав злобливо Каліграф.
— Це недостойний спосіб провадити диспут, — спокійно мовив Сковорода. — У нас про душу йдеться, а не про одяг.
— У кого гроші, статки, у того й мир душевний! — тягнув своєї піп.
— Бредня. В народі цьому кажуть: не красна изба углами, красна пирогами. Багатство у нас самих, а не в грошах, маєтках або чинах.
— Ти мов дитина, Грицьку, — промовив зверхньо Каліграф. — Такий собі дурненький котик, який не хоче визнати вищість лева...
— А як на мене, — не залишився в боргу Григорій, — то краще бути справжнім котом, аніж з ослячою душею левом.
Пором уткнувся в берег. Неподалік на кручі горіли бані й хрести численних храмів. Там ще світило сонце. А на долину, на тиху-тиху річку лягали сірі сутінки.
Москва зустріла вітром, низьким похмурим небом. Замоскворіччя, відгородившись із півдня новим широким валом, тяглося дружно вгору. То тут, то там поміж садків та вигонів росли будинки з каменю. Удалині Іван Великий черкав об хмари ясним хрестом, а навкруги побіля нього пишалися величні царські храми і, мов сторожа, стояли гострі списи кремлівських веж.
— Яка краса, яка могутність, господи! — став на коліна в сіно Каліграф. — Я й не гадав, що є таке на світі...
Тринадцять років тому Григорій теж був цим немало вражений, а нині сприймав спокійно і неприступність мурів, і величавість храмів, і пишність виїздів князів та інших санкт-петербурзьких дуків, що полюбляли пустити "пыль в глаза" старій Москві-столиці.
— Невже я буду тут працювати й жиги! — немов дитина, радів майбутній пан дидаскал. Куди й поділися його поважність, гонор і та нещадна грізність, якою він лякав Звичайних смертних від Переяслава до підмосковних сіл. — Завіщо ти отак сподобив, господи, раба свого, Іцька з Подолу, що, розірвавши пута тисячоліть, талмуду, знайшов святу, едино вірну істину?! Благодарю тя, господи...
— Володимире, кінчай цю драму, бо люди дивляться, — шепнув йому Григорій.
Каліграф сердито блиснув оком, але послухався. На кам'яному мості, яким вони переїздили Москву-ріку, стояло густо кумась, ярижок і навіть шляхетніших з вигляду роззявляк. Майстерно лускаючи горіхи, вони знічев'я вивчали пильно всіх, хто рухався в Москву чи з неї, перекидаючись межи собою чи з проїжджими словами, лайками і навіть досить-таки міцними жартами.