— Але, пане єпископ...
— То ви згодні?
— Це для мене така несподіванка, така шана...
— Отже, я можу запропонувати вас Всесвітній церковній раді?
— Коли ви такої думки...
— Не буду приховувати, що Всесвітня церковна рада охоче приймає мої пропозиції, а здебільшого, я сказав би, надзвичайно охоче. Про мене вже часто кажуть, ніби я свавільний церковний владика. Усі члени Всесвітньої церковної ради — люди лагідні й добрі християни, звичайно, я розумію, що вони радіють, коли я вирішую за них усякі організаційні питання, а часом і думаю за них. На таку діяльність здатна, на жаль, далеко не кожна людина, у тому числі й члени Всесвітньої церковної ради. Наступне засідання, де ви повинні бути як кандидат, відбудеться в Сіднеї. У травні. Така подорож — теж божий дарунок, можна побачити далеку країну, її людей, познайомитися з чужими звичаями і традиціями, з потребами й проблемами нашого славного людства в різних куточках землі. Всі витрати бере на себе, звичайно, давньо-новопресвітеріанська церква.
— Мені якось незручно...
— Я виклав вам свою справу,— зашамкотів далі єпископ,— тепер перейдемо до вашої. Пане генеральний директор, поговорімо як чоловік із чоловіком. Я здогадався, в чому справа. Ви бажаєте взяти шлюб, з'єднати своє життя з жінкою, любою вашому серцю. Вчора я побачив вас із нею на вулиці між крематорієм і Національним музеєм, я привітався, але мусив одразу ж завернути в темний провулок, там живе тяжко хвора старенька, і серце в мене болить за неї... Таке собі тихе створіння на землі.
— Звісно, пане єпископ.
— То я відгадав?
— Так воно і є.
Єпископ Мозер закрив грубу книжку, що лежала перед ним на столі. То була Біблія грецькою мовою.
— Гарненька жіночка,— сказав він.— Зичу вам щастя. А коли ж ви берете шлюб?
— Завтра, в каплиці святої Елоїзи, якщо можна... Коли б ви самі нас повінчали, я був би щасливий.
Нараз єпископ не знати чого знітився.
— Власне, це обов'язок священика тієї каплиці,— пояснив він.—Тюркер дуже добре провадить шлюбну церемонію, і в нього надзвичайно приємний голос.
— Прошу вас цього разу зробити виняток,— сказав Архілохос.— Виняток як для майбутнього члена Всесвітньої церковної ради.
— Гм, а чи встигнете ви владнати формальності, що вимагає закон? — спитав єпископ. Його вочевидь щось бентежило.
— Я попрошу метра Дютура про це подбати.
— Тоді гаразд,— врешті здався єпископ,— призначимо на завтра, припустімо, десь о третій по обіді в каплиці святої Елоїзи. Тепер скажіть, будь ласка, прізвище нареченої та дайте деякі відомості про неї.
Єпископ усе занотував.
— Пане єпископ,— сказав Архілохос,— моє майбутнє одруження, мабуть, достатня причина, щоб на якийсь час відволікти вас від ваших справ, але ця причина — не головна, коли дозволено мені так висловитись і коли це взагалі не звучить блюзнірством, бо що може бути важливіше за взятий на себе обов'язок пройти із обраною жінкою весь свій життєвий шлях. Та попри все в цю хвилину мене бентежить іще важливіша турбота, що важким тягарем давить мені на серце.
— Висловіться, любий генеральний директоре,— лагідно сказав єпископ.— Більше мужності! Звільніть свою душу від усіх турбот, адже то все діла земні, занадто земні.
— Пане єпископ,— зажурено мовив Архілохос, випростався в кріслі й поклав ногу на ногу,— даруйте мені, будь ласка, якщо я казатиму якусь нісенітницю. Але ще сьогодні вранці я був зовсім по-іншому вбраний, жалюгідно вбраний, як щиро сказати. Той костюм, що ви бачили на мені в неділю, мені справили ще для конфірмації, а тепер раптом на мені дороге вбрання від О'Ніл-Папперера і від Ватті. Мені соромно, пане єпископ, адже ви можете подумати, ніби я вже зовсім віддався всім звабам життя.
— Навпаки,— усміхнувся високий духовний отець.— Приємна зовнішність, гарний одяг — все це треба тільки вітати, особливо тепер, у наш час, бо в деяких колах, що дотримуються безбожної філософії, стало модно вбиратися навмисно недбало і навіть злиденно, носити строкаті сорочки навипуск і всяку таку погань. Гарна мода і християнство аніскільки не виключають одне одного.
— Пане єпископ,— повів далі Архілохос, трохи насмілившись,— я гадаю, що справжній християнин занепокоїться, коли на нього зненацька посиплються без упину всякі нещастя; він почуватиметься, мабуть, біблійним Іовом, в якого загинули всі сини й дочки, а сам він геть зубожів і заразився проказою; але такий чоловік може втішатися тим, що все зрозуміло: стільки горя він зазнав лише через власну провину, через власні гріхи. Та буває і навпаки, коли людині без упину щастить, раз у раз, і мені здається, що тоді людина може по-справжньому занепокоїтись, адже таке щастя пояснити неможливо. Хіба людина годна його заслужити?
— Любий пане Архілохос,— усміхнувся єпископ Мозер,— світ влаштовано так, що подібні випадки просто неймовірні. Людина — це твар стогнуча, як сказав апостол Павло, і всі ми стогнемо від різних нещасть, більших чи менших, але, звичайно, не треба їх сприймати надто трагічно, а ставитись до них так, як ставився Іов, про це ви самі сказали дуже влучно й гарно, майже як сам проповідник Тюркер. Випадок, про який ви щойно сказали — коли людині без упину щастить,— цей випадок настільки неймовірний, що шкода й мови про це.
— Я сам такий випадок! — вигукнув Архілохос.
У кабінеті запала тиша, в ньому дедалі швидше залягав присмерк, надворі день зовсім згас і враз поночіло, з вулиці не долинало жодного звуку, тільки коли-неколи чувся гуркіт автомашини, що проїздила вулицею, або відлунювала хода якогось перехожого, завмираючи вдалині.
— Щастя мене буквально переслідує,— напівголосно розповідав колишній бухгалтерів помічник, вбраний у вишуканий костюм із хризантемою в петельці (сріблясто-сірий капелюх — а-ля містер Іден,— а також сліпучо-білі рукавички та елегантне пальто на хутрі він залишив на вішалці), — на моє шлюбне оголошення в "Суар" приходить найчарівніша в світі дівчина, закохується в мене з першого погляду, а я з першого погляду — в неї, все йде, як у дешевенькому кінофільмі, мені майже соромно про це розповідати; коли ми з тією дівчиною пішли гуляти міськими вулицями, нараз усі перехожі починають зі мною вітатися. Вітається президент, вітаєтесь ви і все шановне міське панство, а сьогодні я зробив найнеймовірнішу кар'єру, і світську, і церковну, був звичайне ніщо, а піднявся з жалюгідної посади бухгалтерового помічника до генерального директора і до члена Всесвітньої церковної ради. Це все неможливо пояснити, отож воно мене й бентежить.