— Але чого?
— Любий, дорогий друже, навіть немовлятам зрозуміло, що вас призначать директором відділу акушерських щипців, інакше-бо все це не мало б ніякого сенсу. Людина, що її викликає Пті-Пейзан, неодмінно стає директором. Це вже ми знаємо з досвіду. А як надумають когось звільнити, тоді це йде через шефа головного відділу кадрів.
— Мене призначають директором?
— Безперечно. Про це вже повідомлено до головного відділу кадрів, його шеф Февс теж просив привітати вас.
— Директором відділу акушерських щипців?
— А може, і директором відділу атомних гармат, хтозна. Шеф головного відділу кадрів Февс вважає, що все можливе.
— Але чого раптом? — вигукнув Архілохос, не здатний нічого втямити.
— Любий мій, найкращий! Ви забуваєте, що написали видатні звіти по Північній Італії...
Але бухгалтерів помічник і далі уперто наполягав на тому, що мав до діла тільки із Східною Швейцарією і Тіролем.
— Справді, Східна Швейцарія і Тіроль! Часом я трохи плутаю географічні назви, та я й не географ.
— Я не бачу жодної підстави для того, щоб призначити мене директором відділу акушерських щипців.
— Е, ні, не кажіть!
— Щоб бути директором, потрібні певні здібності, а я їх не маю,— відмагався Архілохос.
ОБ9АШ, похитав головою і якось загадково подивився на Архілохоса, тоді посміхнувся, показавши всі свої золоті зуби, і згорнув руки на своєму викоханому череві.
— Шановний, любий друже,— сказав він,— підставу, що завдяки їй вас призначають директором, маєте знати ви, а не я, а коли не знаєте, то й не допитуйтесь. Так воно краще. Послухайтесь моєї ради. Сьогодні ми сидимо тут, один навпроти одного, вперше в житті і востаннє. Директорам і обер-бухгалтерам не личить спілкуватися між собою, то було б порушення неписаного закону нашого зразкового підприємства. Сьогодні я теж уперше в житті зустрівся з директором Зевсом, саме в годину занепаду його кар'єри, а бідолашного віце-директора Штюссі, мого прямого начальника, єдиного, хто безпосередньо спілкується з обер-бухгалтерами,— бідолашного Штюссі саме в той час виносили на ношах, здавалося — кінець світу, та й годі! Однак не варто більше говорити про цю жахливу сцену. Ви гадаєте, точніше, ви боїтеся, що не впораєтеся з обов'язками директора. Любий, шановний друже, з обов'язками директора може впоратися кожна людина, скажу вам щиро,— але, звісно, тільки між нами,— це до снаги кожному телепневі. Вам не доведеться нічого іншого робити, як тільки бути директором, удавати директора, репрезентувати його, набратися його гонору, водити по кабінетах індусів, китайців, зулусів, представників ЮНЕСКО чи якихось товариств, одне слово, всіх з усього божого світу, хто зацікавиться вашими чудовими акушерськими щипцями. Всі практичні справи, виробництво, технічні питання, калькуляція, планування,— то парафія наших обер-бухгалтерів, коли мені дозволено так легковажно висловитися перед вами, шановний друже. А вам не доведеться тим сушити собі голову. Власне, важливо тільки те, кого з усіх обер-бухгалтерів ви оберете віце-директором, Штюссі — людина вже пропаща, його час минув, він був тісно зв'язаний з директором Зевсом, ба навіть став вірним псом свого високого пана... Я не хочу говорити про ділові якості директора Зевса, тепер це не годиться робити, у нього і так нервовий шок. Взагалі я не люблю критикувати. Але — це, звісно, тільки між нами — то був для мене важкий хрест, директор навіть не спромігся по-справжньому оцінити чудові звіти по Далмації, що їх подали ви, вельмишановний друже й благодійнику, і взагалі він не хапав зірок із неба... Знаю, знаю, ви писали звіт не по Далмації, а по Тогенбургу або по Туреччині, дідько з ними,— ви народжені для іншого, ви народжені для високого лету. Як орел, ви ширятимете в небесній блакиті, на щирий подив усіх обер-бухгалтерів. Та хоч би як там було, а я ще раз вам відверто кажу: нас, обер-бухгалтерів, дуже тішить, що ви станете нашим директором. І як ваш найкращий друг я від щирого серця співаю вам алілую й осанну (тут очі ОБ9АЩ взялися сльозами), але я не стану на цьому наголошувати, воно було б зараз недоречно, бо хтось міг би подумати, ніби я прагну зайняти посаду віце-директора, хоча, правду кажучи, я тут старший за рангом. Та хоч кого б ви обрали серед нас, обер-бухгалтерів, на посаду вашого заступника, я смиренно сприйму цю звістку і залишуся вашим палким шанувальником... З вами хотів би ще зустрітися колега Шпетцле, а також колега Шренцле, але боюся, дуже боюся, що я повинен якнайшвидше допровадити вас до Пті-Пейзана і здати вас живим-здоровим в його приймальні, тепер саме час. Тож ходімо. І вище голову, радійте зі свого щастя, воно цілком заслужене, бо ви найдостойніший, найталановитіший із нас усіх, це, так би мовити, істина, ви — геніальний улюбленець долі, і завдяки вам наш відділ акушерських щипців одним махом перевершить відділ кулеметів, я вже бачу це величезне піднесення, шановний, любий пане директор, дозвольте мені вже тепер так вас називати, то для мене велика втіха, сідаймо ж відразу в директорський ліфт...
Разом із ОБ9АЩ Архілохос увійшов до приміщення, що про його існування він і гадки не мав. То було царство скла і якогось невідомого матеріалу, де все блищало чистотою. Швидкісні ліфти підняли їх на верхні, секретні поверхи будинку. Тут крутилося безліч напахчених приємними парфумами секретарок, вони ласкаво до них всміхалися — блондинки, брюнетки, шатенки, а одна мала напрочуд руді кучері, кольору кіноварі. Поважні секретарі розступалися, даючи дорогу, директори вклонялися, генеральні директори кивали Архілохосові головою. Вони проходили вдвох затишними коридорами, де над дверима спалахували то червоні, то зелені лампочки — єдині ознаки того, що тут відбувалася секретна адміністративна діяльність. М'які килими притишували їхню ходу, здавалося, тут заборонений не тільки будь-який галас, але й тихесенький шемріт чи легеньке кахикання. Зі стін сяяли картини французьких імпресіоністів (Пті-Пейзанове зібрання картин уславилося на весь світ), тут були "Танцівниці" Дега, "Купальниці" Ренуара, у високих вазах духмяніли квіти.
Що вище Архілохос та ОБ9АЩ підіймалися, підносилися вгору, то менше людей траплялося їм у коридорах, а ясні зали втрачали свій діловий, ультрамодерний, холодний вигляд, хоча пропорції були ті ж самі. Фантастичні інтер'єри ставали теплішими, людянішими. На стінах тепер висіли старовинні гобелени, великі дзеркала в золотих рамах у стилі рококо і Людовіка Шістнадцятого, кілька картин Пуссена, кілька Ватто та одна картина Клода Лоррена. Коли ж вони досягли найвищого поверху, ОБ9АЩ (що був наляканий не менше за Архілохоса, адже він зроду сюди не потрапляв) попрощався, а бухгалтерового помічника прийняв якийсь поважний сивий добродій у бездоганному смокінгу, напевне, то був секретар, він повів грека ошатними коридорами й великими залами, де скрізь стояли античні вази, готичні мадонни, азіатські боги та висіли індіанські мати. Тут ніщо не нагадувало про виробництво атомних гармат і кулеметів, хіба що, глянувши на янголят та пузанчиків, які всміхалися помічникові бухгалтера з картин Рубенса, йому мимохіть спадали на думку акушерські щипці. Тут, нагорі, все створювало радісний настрій. Крізь вікна сяяло сонце, тепле, лагідне, хоча насправді воно світило з крижаного небосхилу. Скрізь стояли зручні крісла й канапки, здалека чувся дзвінкий сміх, і вбраний у сірий робочий халат Архілохос, зачувши його, згадав, як сміялася Хлоя минулої неділі, у той щасливий день, що став для нього святом, і це казкове свято триває й досі. Звідкись линула тиха музика, грали Гайдна чи Моцарта, не тріскотіли друкарські машинки, заклопотані бухгалтери не поспішали то в один бік, то в інший, одне слово, тут не було нічого, що нагадувало б грекові про світ, звідки він тільки-но вирвався, і той зостався десь далеко внизу, схожий на лихий сон. Згодом вони опинилися в прегарному залі, оббитому ясно-червоним шовком, на стіні висіла велика картина, що зображувала оголену жінку, напевне, то був славетний Тіціанів витвір, про який багато скрізь говорили і пошепки називали йому ціну. В залі стояли тендітні меблі, маленький письмовий стіл, на стіні висів невеличкий годинник із срібним дзвоном, кілька крісел стояло круг зеленого картярського столика, і скрізь були квіти — троянди, камелії, тюльпани, орхідеї, гладіолуси,— справжнє буяння квітів, немов тепер не було зими, не було холоднечі й туману. Тільки-но вони ввійшли, як десь ізбоку прочинилися невисокі двері і до зали увійшов Пті-Пейзан у смокінгу, як і його секретар; у лівій руці він тримав вишуканий збірничок поезій Гельдерліна, заклавши вказівного пальця між сторінками книжки. Секретар вийшов. Архілохос і Пті-Пейзан зосталися сам на сам.