До різдва він їй уже набрид. Вона повернулась до одної з своїх попередніх, випробуваних пасій. А він не міг. Ходить за нею, мов привид. Змучився весь, схуд, почорнів. Кажучи високим штилем — "смерть уже лежала на його високому чолі". Ревнував він її жахливо. Кажуть, цілі ночі простоював під її вікнами.
І ось одного разу весною влаштували вони в полку якусь маївку чи пікнік. Я і її і його знав особисто, але при цій події не був. Як і завжди в таких випадках, було багато випито. Назад повертались вночі пішки по полотну залізниці. Раптом назустріч їм іде вантажний поїзд. Іде дуже поволі нагору, по досить крутому підйому. Дає свистки. І ось, тільки-но паровозні вогні порівнялися з компанією, вона раптом шепче на вухо прапорщику: "Ви все говорите, що кохаєте мене. Але ж, якщо я вам накажу, — ви, напевно, під поїзд не кинетесь". А він, ні слова не відповівши, бігом — і під поїзд. Адже він, кажуть, точно розрахував, якраз між передніми і задніми колесами: так би його акуратно навпіл і перерізало. Але якийсь ідіот вирішив його затримувати і відштовхувати. Та не подужав. Прапорщик, як вчепився руками за рейки, так йому обидві кисті й відрізала.
— Ох, який жах! — вигукнула Віра.
— Довелось прапорщику залишити службу. Товариші зібрали йому якісь грошенята на виїзд. Залишатися в місті йому було незручно: живий докір перед очима і їй і всьому полку. І пропала людина... найпідлішим чином... став жебраком... замерз десь на пристані в Петербурзі.
А другий випадок був зовсім жалюгідний. І така ж жінка була, як і перша, тільки молода й красива. Дуже й дуже негарно вела себе. На що вже ми легко дивились на ці домашні романи, та навіть і нас коробило. А чоловік — нічого. Все знав, все бачив і мовчав. Друзі натякали йому, а він лише руками відмахувався: "Залиште, залиште... Не моя справа, не моя справа... Хай тільки Леночка буде щаслива!.." Такий йолоп!
Кінець кінцем зійшлась вона дуже близько з поручиком Вишняковим, субалтерном з їхньої роти. Так втрьох і жили в двочоловічому шлюбі — наче це цілком законний вид подружнього життя. А тут наш полк кинули на війну. Наші дами проводжали нас, проводжала й вона, і, справді, навіть дивитись було соромно: хоч би для пристойності поглянула разок на чоловіка, — ні, повисла на свойому поручику, як чорт на сухій вербі, і не відходить. На прощання, коли ми вже посідали у вагони і поїзд рушив, так вона ще чоловікові вслід, безсоромниця, гукнула: "Пам'ятай же, бережи Володю! Якщо з ним трапиться що-небудь — піду з дому і ніколи не повернусь. І дітей заберу".
Ти, може, думаєш, що цей капітан був який-небудь квач? мамула? заяча душа? Зовсім ні. Він був хоробрим солдатом. Під Зеленими Горами він шість разів водив свою роту на турецький редут, і в нього з двохсот чоловік залишилось лише чотирнадцять. Двічі поранений, він відмовився йти на перев'язочний пункт. Ось він був який. Солдати на нього богу молились.
Але вона веліла... Його Леночка йому веліла!
І він доглядав за цим боягузом і ледарем Вишняковим, за цим трутнем безмедовим,
— як нянька, як мати. На нічлігах під дощем, в грязюці він укутував його своєю шинелею. Ходив замість" нього на саперні роботи, а гой відлежувався в землянці або грав у штос. Ночами перевіряв за нього сторожові пости.
А це, май на увазі, Віруню, було в той час, коли башибузуки вирізували наші пікети так само просто, як ярославська баба на городі зрізує головки капусти. Їй богу, хоч і гріх згадувати, але всі зраділи, коли довідалися, що Вишняков помер у госпіталі від тифу...
— Ну, а жінок, дідусю, жінок ви зустрічали кохаючих?
— О, звичайно, Вірочко. Я навіть більше скажу: я певен, що майже кожна жінка здатна в коханні на найвищий героїзм. Зрозумій, вона цілує, обнімає, віддається — і вона вже мати. Для неї, якщо вона кохає, кохання містить весь сенс життя — весь всесвіт! Але зовсім не вона винна в тому, що кохання в людей набрало таких пошлих форм і опустилось просто до якоїсь житейської зручності, до маленької розваги. Винуваті мужчини, в двадцять років пересичені, з курчачими тілами і заячими душами, нездатні до сильних бажань, до героїчних вчинків, до ніжності й схиляння перед коханням. Кажуть, що раніше це бувало. А якщо й не бувало, то хіба не мріяли і не сумували про це кращі уми й душі людства — поети, романісти, музиканти, художники? Я днями читав історію Машеньки Лєско і кавалера де-Гріє... Віриш, сльозами обливався... Ну, скажи ж, моя люба, щиро, хіба кожна жінка в глибині свого серця не мріє про таке кохання — єдине, всепрощаюче, на все готове, скромне і самовіддане?
— О, звичайно, звичайно, дідусю...
— А коли його немає, жінки мстяться. Пройде ще років з тридцять... я не побачу, а ти, може, побачиш, Вірочко. Згадай моє слово, що років через тридцять жінки посядуть у світі нечувану владу. Вони будуть одягатися, як індійські ідоли. Вони будуть нехтувати нами, мужчинами, як огидними, низькопоклонними рабами. Їхні безглузді примхи й капризи стануть для нас нестерпними законами. І все тому, що ми цілими поколіннями не вміли схилятися й благоговіти перед коханням. Це буде помста. Знаєш закон: сила дії рівна силі протидії.
Трохи помовчавши, він раптом запитав:
— Скажи мені, Вірочко, якщо тільки тобі не важко, що це за історія з телеграфістом, про яку розповідав сьогодні князь Василь? Що тут правда і що вигадка, за його звичаєм?
— Хіба вам цікаво, дідусю?
— Як хочеш, як хочеш, Віро. Якщо тобі чомусь неприємно...
— Та зовсім ні. Я з задоволенням розповім...
І воїна розказала коменданту зі всіма деталями про якогось безумця, який почав переслідувати її своїм коханням ще за два роки до її одруження.
Вона жодного разу не бачила його і не знає його прізвища. Він тільки писав їй і в листах підписувався Г. С. Ж. Якось він прохопився словом, що служить в якійсь казенній установі маленьким чиновником, — про телеграф він не згадував ні словом. Мабуть, він завжди стежив за нею, тому що у своїх листах дуже точно вказував, де вона бувала на вечорах, в якому товаристві і як була одягнена. Спочатку листи його носили вульгарний і курйозно-загальний характер, хоч і були цілком доброчесні. Та одного разу Віра письмово (до речі, не проговоріться, дідусю, про це нашим: ніхто з них не знає) попросила його не турбувати її більше своїми звіреннями в коханні. Відтоді він замовк про кохання і став писати лише зрідка: на великдень, на Новий рік і в день її іменин. Княгиня Віра розповіла також і про сьогоднішню посилку і навіть майже дослівно переповіла дивний лист свого таємничого залицяльника...