— Дякую тобі, — мовив Кнехт, — я радий, що Превелебного доглядає такий відданий і вдячний учень. А тепер скажи мені нарешті чітко і ясно: оскільки ти говориш не за дорученням свого вчителя, то чому ти прохаєш мене відвідати Монтпорт? — Ви тільки що стурбовано питали про здоров'я старого Магістра музики, — відповів юнак. — Видно, моє прохання навело вас на думку, що він хворий і що треба поквапитись, коли ви хочете встигнути ще раз побачити його. Я й справді вважаю, що треба поквапитись. Хоч мені й не здається, що дні Превелебного пораховані, але він прощається зі світом поособливому. Ось уже кілька місяців, як він зовсім відвик говорити, і якщо він завжди волів висловлюватися стисло, а не велемовно, то тепер став такий небагатослівний і тихий, що я аж боюся. Дедалі частіше трапляється, що він не відповідає на моє звертання чи запитання. Спершу я думав, що він починає недочувати, але ж бачу — ні, він чує так само добре, я не раз перевіряв. Отже, мені лишилося припустити одне: він став дуже неуважний і вже не може зосередити на чомусь увагу. Але й це мало що пояснює. Найпевніше, він уже, так би мовити, перебуває в дорозі, живе не зовсім серед нас, а все більше й більше у своєму власному світі, — наприклад, він уже віддавна майже ні до кого не ходить і майже нікого не пускає до себе, а тепер цілими днями й зовсім нікого, крім мене, не бачить. І ось відколи почалося не усамітнення, повільне відокремлення від світу, я вирішив зробити все, щоб Магістр ще раз побачив тих кількох своїх приятелів, яких, я знаю, він любив дужче, ніж інших. Якби ви, domine, відвідали його, то, безперечно, дуже потішили б свого давнього приятеля, я в цьому переконаний, і ще встигли б побачити майже ту саму людину, яку ви любили й шанували. Бо через кілька місяців або й через кілька тижнів він уже так не зрадіє, побачивши вас, можливо навіть, що він вас не впізнає чи й не помітить.
Кнехт підвівся, підійшов до вікна й трохи постояв, глибоко дихаючи й дивлячись надвір. Коли він знов обернувся до студента, той уже встав, мабуть, вважаючи, що аудієнція закінчена. Магістр подав йому руку.
— Ще раз дякую тобі, Петрусе, — сказав він. — Тобі, мабуть, відомо, що в Магістра є всілякі обов'язки. Я не можу так просто надягти капелюха й поїхати, треба всьому дати лад і багато чого зробити. Гадаю, що післязавтра я впораюся. А тобі вистачить двох днів, ти встигнеш скінчити свою працю в Архіві? Так? Ну, то я тебе покличу, коли буду готовий.
І справді, через два дні Кнехт у супроводі Петруса поїхав до Монтпорта. Коли вони зайшли до оточеного садком флігеля, де жив колишній Магістр, — гарної, тихої келії, то почули музику, що долинала з задньої кімнати, ніжну, прозору, але впевнену й дивовижно веселу музику: старий сидів і двома пальцями грав мелодію на два голоси. Кнехт зразу ж пізнав її — то була пісня для двох голосів із збірника кінця шістнадцятого сторіччя. Вони постояли, поки музика стихла, тоді Петрус гукнув Магістрові, що він повернувся і привіз із собою гостя. Старий з'явився в дверях і, замість вітання, усміхнувся їм. Ця привітна усмішка, яку всі так любили, завжди була подитячому щира, завжди світилася ласкою і добротою; минуло вже майже тридцять років, відколи Йозеф Кнехт побачив її вперше того бентежноблаженного ранку в музичному класі і відкрив, віддав своє серце цьому приязному чоловікові. Відтоді він часто бачив цю усмішку, щоразу з глибокою радістю й дивним зворушенням, і тим часом як Магістрове волосся помалу сивіло, аж поки зовсім побіліло, тим часом як голос його тихішав, потиск руки ставав слабший, а хода важча, усмішка нітрохи не втрачала свого чару, своєї осяйної чистоти й щирості. І ось друг і учень старого Магістра пересвідчився, що променистий, чарівний поклик цього усміхненого старечого обличчя, на якому блакитні очі й ніжний рум'янець з роками ставали все ясніші, був не колишній, стільки разів бачений, а ще тепліший, таємничіший, інтенсивніший. Аж тепер Кнехт зрозумів до кінця, в чому, власне, полягало прохання студента Петруса і як щедро він був винагороджений за свою поїздку, хоч думав, що тільки поступається тому наполегливому проханню.
Першому про ці свої міркування Кнехт розповів своєму приятелеві Карло Ферромонте, до якого навідався через кілька годин після свого побачення з Магістром. Карло був тоді бібліотекарем славетної монтпортської музичної бібліотеки. Саме він і передав цю розмову в одному своєму листі.
— Наш колишній Магістр музики, — сказав Кнехт, — був і твоїм учителем, ти також дуже любив його. А тепер ти його часто бачиш? — Ні, — відповів Карло, — тобто я, звичайно, бачу його і не так уже й рідко, скажімо, коли він виходить на прогулянку, а я саме повертаюся з бібліотеки, проте розмовляти з ним мені вже не доводилось кілька місяців. Він дедалі більше усамітнюється і, мабуть, важко вже витримує товариство. Раніше він призначав, бувало, вечір для таких людей, як я, колишніх своїх репетиторів, що служать у Монтпорті, але вже з рік, як ці вечори скасовано, і всі страшенно здивувалися, коли він поїхав до Вальдцеля на ваш вступ на посаду.
— Ну добре, — мовив Кнехт, — але як ти часом бачиш його, тобі не впадають в око ніякі зміни в ньому? — О так! У нього гарний вигляд, він веселий і якось дивно променіє — ви, мабуть, це мали на увазі? Звичайно, ми всі помітили це. Він помалу занепадає на силі, але стає все веселіший. Ми звикли до цього, але вам це не могло не впасти в око.
— Його доглядач Петрус, — мовив Кнехт, — бачить його ще частіше, ніж ти, але він не звик, як ти кажеш, до цього. Він навмисне приїхав до Вальдцеля — звичайно, знайшовши переконливий привід, — щоб намовити мене відвідати старого. А якої ти думки про нього? — Про Петруса? Він дуже добрий знавець музики, але скоріше педантичної, ніж творчої натури, трохи неповороткий тугодум. Він безмежно відданий старому Магістрові музики, не пошкодував би для нього й життя. Мені здається, що служіння обожнюваному володареві й кумирові поглинає його цілком, він одержимий ним. У вас не склалося теж такого враження? — Одержимий? Так, але мені здається, що цей юнак не просто одержимий пристрастю, не просто закоханий у свого старого зчителя і молиться на нього, а одержимий і зачарований справжнім, не вигаданим феноменом, який він краще бачить чи краще відчуває, ніж ви. Я розповім тобі, як мене самого вразив цей феномен. Отже, я сьогодні прийшов до старого Магістра, якого вже не бачив півроку. Після деяких натяків його доглядача я майже нічого чи таки й нічого не сподівався від цих відвідин: я просто злякався, що наш шановний учитель може нас невдовзі покинути назавжди, і поквапився сюди, щоб хоч раз іще побачити його. Коли він упізнав і привітав мене, обличчя його засвітилося, проте він нічого не сказав, тільки вимовив моє ім'я й подав руку, і мені здалося, що й той порух, і та рука світяться, весь він, чи принаймні його очі, сиве волосся й білорожева шкіра випромінювали якесь тихе, холодне сяйво. Я сів поряд із ним, він відіслав студента самим тільки поглядом, і між нами почалася найдивовижніша розмова з усіх, у яких я будьколи брав участь. Щоправда, спершу мене бентежило й пригнічувало, навіть соромило те, що я весь час звертався до старого й про щось питав, а він відповідав мені тільки поглядом; я не міг зрозуміти, чи моя мова, мої запитання щось для нього означають, чи просто здаються йому набридливим галасом. Це мене спантеличувало, розчаровувало і стомлювало, я сам собі здавався зайвим і набридливим: хоч би що я казав Магістрові, той на все відповідав тільки усмішкою чи коротким поглядом. Навіть більше — якби ті погляди не були такими приязними й щирими, я подумав би, що старий відверто глузує з мене, з моїх розповідей і запитань, з моєї непотрібної подорожі і з моїх відвідин. Зрештою, щось таке й було в його мовчанці і в його усмішці, вони справді виражали опір і догану, але інакше, на іншому рівні й іншою мірою почуттів, ніж, скажімо, могли б виражати глузливі слова. І вже зовсім знесилівши й зазнавши цілковитої невдачі в своїх, як здавалось мені, терплячих і ввічливих спробах залучити його до розмови, я нарешті почав розуміти, що цей старий чоловік легко впорався б і не з такою, а в сто крат більшою терплячістю, наполегливістю і ввічливістю, ніж були в мене. Можливо, мої потуги тривали чверть години чи півгодини, але мені здавалося, що минуло півдня, я вже почав занепадати духом і каятися, що приїхав сюди, піддаватися втомі й невдоволенню, в роті в мене пересохло. Ось він сидить переді мною, мій шановний патрон і друг, якому я завжди, відколи пам'ятаю себе, довіряв і був відданий цілим серцем і який ніколи не лишав без відповіді жодного мого слова, сидить і слухає, як я говорю, чи, може, й не слухає, цілком сховавшись за своєю променистою усмішкою, за золотою маскою, як за оборонним валом, недосяжний, приналежний до іншого світу з іншими законами. Все, що я хотів словами передати йому від себе, з нашого світу в його світ, відскакувало від нього, як морська піна від скелі. Нарешті — я вже втратив останню надію, — він пробив чарівні мури, якими оточив себе, нарешті прийшов мені на допомогу, нарешті щось сказав! Це було все, що я почув сьогодні від нього. "Ти стомлюєш себе, Йозефе", — тихо промовив він, і в голосі його я відчув зворушливу доброту й турботу, яку й ти добре знаєш у нього. І це все. "Ти стомлюєш себе, Йозефе". Наче він довго дивився, як я тяжко пра1цюю над чимось, і надумав застерегти мене. Слова він вимовляв трохи натужно, ніби давно вже не розтуляв уст для балачки. Одночасно він поклав руку, легеньку, як пір'їна, мені на плече, пильно глянув мені у вічі і всміхнувся. Тієї миті він скорив мене. Щось від його веселої німотності, від його терплячості й спокою перейшло на мене, і раптом я серцем своїм зрозумів старого й ту зміну, яка відбувалася в ньому: він пішов від людей у німоту, від слів — у музику, від думок — до згоди з самим собою. Я збагнув, що мені судилося тут побачити, збагнув цю усмішку, збагнув, чому він весь світився: то був взірець людини, святий, що дав мені годину побути в своєму сяйві, а я, недолугий, хотів його залучити до розмови, ставив йому нікчемні запитання. Хвалити бога, прозріння прийшло не надто пізно. Він міг би відіслати мене й тим самим назавжди відвернутися від мене. І я б тоді не пережив найдивовижнішого й найкращого з усього, що мені траплялося будьколи переживати.