Коли для Йозефа Кнехта настав час прощатися з Берольфінгеном, на вокзал його провів учитель музики. Хлопцеві було шкода розлучатися з ним; коли поїзд рушив і пофарбований у ясний колір фронтон старої вежі на замку почав ніби вгрузати в землю, аж поки зовсім зник удалині, груди йому здавило почуття самоти й непевності. Багато учнів вирушають у цю свою першу подорож ще з тяжчим серцем, пригнічені і в сльозах. Йозеф душею був уже швидше там, ніж тут, тому витримав прощання з рідним містом досить легко. Та й подорож тривала недовго.
Його направили в школу Ешгольц. Знімки цієї школи він уже бачив раніше в кабінеті свого ректора. Ешгольц був найбільшим і наймолодшим шкільним закладом Касталії: будівлі самі сучасні, міста поблизу немає, тільки невеличке селище, що потонуло в гаю, а за ним розлого, рівно й привітно розкинулися навчальні та житлові корпуси навколо великого, відкритого прямокутника, посеред якого, у формі п'ятірки на гральній кості, здіймали до неба свої темні конуси п'ять статечних мамонтових дерев. Частина широкого майдану заросла моріжком, а частина була посилана піском; його перетинали тільки два великі плавальні басейни з біжучою водою, до них вели широкі, пласкі східці. Біля входу на цей залитий сонцем майдан стояла єдина висока будівля закладу — учбовий корпус з двома флігелями, кожен з яких мав портик на п'ять колон. Решта будинків, що з трьох боків щільно оточували майдан, були однакові — низенькі, пласкі, без жодних прикрас, кожен з ґанком і короткими сходами на майдан; майже на всіх тих ґанках стояли вазони.
Йозефа, за касталійським звичаєм, зустрів не шкільний служник, і ніхто не повів його до ректора чи до вчительської; його зустрів один із школярів, гарний високий хлопець у синьому полотняному костюмі, на кілька років старший за нього. Він подав Йозефові руку й сказав: — Я Оскар, старший у корпусі "Еллада", де ти будеш жити. Мені доручено привітати тебе й познайомити з нашими порядками. В школі на тебе чекають аж завтра, ми маємо вдосталь часу оглянути все. Ти швидко призвичаїшся. Прошу тебе також перші тижні, поки ти не ввійдеш у наше життя, вважати мене своїм приятелем і порадником, навіть захисником, часом би хтось із товаришів скривдив тебе. Бо дехто гадає, що новенького треба трохи помучити. Страшного нічого не буде, можу тебе запевнити. Тепер я найперше поведу тебе до "Еллади", нашого корпусу, щоб ти побачив, де житимеш.
Таким узвичаєним способом привітав Йозефа Оскар, якого рада корпусу призначила порадником новачка і який намагався добре виконати свою роль. Ця роль майже завжди подобається учням старших класів, а якщо п'ятнадцятирічний хлопець намагатиметься завоювати прихильність тринадцятирічного привітним, товариським тоном і ненав'язливою пропозицією заступництва, він напевне досягне успіху. Перші дні порадник ставився до Йозефа так, як ставляться до гостя, коли хочуть, щоб у нього, часом би він завтра поїхав додому, лишилося якнайкраще враження про господаря та його дім. Він показав Йозефові спальню, де той мав жити ще з двома хлопцями, пригостив його сухарями й склянкою фруктового соку, провів по всій "Елладі" — одному з житлових корпусів великого чотирикутного комплексу, показав, де Йозеф може вішати свого рушника в повітряній ванні і в якому кутку ставити горщики з квітками, якщо він захоче їх розводити; перед вечором вони ще зайшли До каштеляна в пральню, де Йозефові вибрали й приміряли синій полотняний костюм. Йозеф з першої миті відчув себе добре в Ешгольці й радо прийняв Оскарів тон; у його поведінці майже не було помітно збентеження, хоч він, звичайно, дивився на свого порадника, що давно вже жив у Касталії, як на півбога. йому подобалась навіть та крихта хизування й пози, що прозирала в Оскарові, коли він, наприклад, вплітав у свою мову якусь складну грецьку цитату і потім зразу ж ввічливо вибачався: адже ж, мовляв, новачок цього ще не може зрозуміти, ну звичайно, хто б від нього вимагав цього! Взагалі для Кнехта інтернатське життя не було новиною; він легко ввійшов у нього. Крім того, багато важливих подій з його ешгольцських років до нас не дійшли; страшна пожежа в шкільному корпусі сталася вже після нього. Оцінки, наскільки їх ще можна було розшукати, свідчать про відмінні успіхи в музиці й латині і трохи вищі за посередні в математиці й грецькій мові; в домовій книзі "Еллади" подекуди трапляються нотатки про Кнехта, якот: "ingenium valde capex, studia non angusta, mores probantur"[19] або "ingenium felix et profectuum avidissimum, moribus placet officiosis".[20] Як в Ешгольці його карано, виявити вже неможливо, бо книга покарань разом з багатьма іншими паперами згоріла під час пожежі. Котрийсь із його однокласників згодом запевняв, буцімто Кнехт за чотири роки перебування в Ешгольці лише раз був покараний (його позбавили права піти в неділю на прогулянку) — за те, що вперто відмовлявся назвати ім'я товариша, який вчинив щось недозволене. Це твердження здається нам імовірним, Кнехт безперечно завжди був добрим товаришем і ніколи не запобігав ласки в начальства, але все ж таки навряд чи його справді було покарано цей єдиний раз за чотири роки.
Оскільки в нас дуже мало документів про перші роки Кнехтового життя в елітарній школі, ми наведемо одне місце з його лекції про Гру в бісер, прочитаної далеко пізніше. Щоправда, власних Кнехтових рукописів цих лекцій, які він читав для початківців, немає, їх застенографував один з учнів за його вільним викладом. У тому місці Кнехт говорить про аналогії й асоціації у Грі в бісер і розмежовує їх на законні, тобто загальнозрозумілі, і особисті, або ж суб'єктивні, асоціації. Він каже: "Щоб дати вам приклад цих особистих асоціацій, які зовсім не втрачають свого значення для приватного вжитку через те, що вони суворо заборонені у Грі в бісер, я розповім про одну таку асоціацію, яка виникла в мене самого, коли я ще навчався в школі. Мені тоді було чотирнадцять, і сталося це напровесні, в лютому чи березні. Якось після полудня один товариш запросив мене піти з ним нарізати бузинових паличок, хотів зробити з них лотоки для маленького водяного млина. Отже, ми вирушили в дорогу. І чи в мене на серці було так гарно, як ніколи, чи день випав такий чудовий, але він закарбувався в моїй пам'яті назавжди, став невеличкою подією. Поле було мокре, але сніг уже зійшов, біля канав пробивалася трава, бруньки й перші котики вже надавали голим кущам ледь помітної барви, повітря було напоєне запахом, вапахом самого життя, сповненим протиріч, — пахло вологою землею, прілим листям і молодим пагінням, здавалося, що осьось почується й запах фіалок, хоч їхній час іще не настав. Ми підійшли до куща бузини. Він був весь у маленьких бруньках, але ще без листя, а коли я зрізав гіллячку, в ніс мені вдарив гіркуватосолодкий різкий запах, що, здавалося, ввібрав у себе, з'єднав в один і в багато разів підсилив усі інші весняні запахи. Я вражено понюхав ножа, руку, гіллячку — то бузиновий сік пахнув так різко й чарівно. Ми з товаришем не перемовилися жодним словом, але й він довго, задумливо нюхав свою гіллячку, до нього також промовляв той запах. Кожне переживання має свої чари, а моє полягало в тому, що коли ми ще йшли мокрою, грузькою лукою, коли я вбирав запах землі й пагіння, груди мої заполонило могутнє, радісне передчуття близької весни, а тепер воно зосередилось, набуло сили чарів і чуттєвого символу у фортіссімо запаху бузини. Може, я ніколи не забув би запаху бузини, навіть якби моє маленьке переживання на цьому й скінчилося; навпаки, почувши цей запах, я, певне, до самої старості згадував би той перший раз, коли глибоко усвідомив і пережив його. Але тут додалося ще одне. Я саме в той час побачив у свого вчителя музики старого зошита з нотами, який мене страшенно зацікавив, — то були пісні Франца Шуберта. Якось, чекаючи, поки почнеться урок, я почав гортати зошита, і вчитель на моє прохання позичив мені його на кілька днів. На дозвіллі я весь поринув у радість відкриття, бо досі ще нічого не знав про Шуберта й тепер був просто зачарований ним. І ось того дня, коли ми ходили по бузину, чи, може, наступного я натрапив у зошиті на пісню Шуберта "Весняний легіт пробудивсь", і перші ж акорди акомпанементу приголомшили мене, як приголомшує раптове пізнавання: ті акорди мали свій запах, такий самий гіркуватосолодкий, міцний і всепереможний, так само напоєний відчуттям провесни, як запах молодого пагона бузини! Відтоді асоціація провесна — запах бузини — шубертівський акорд стала для мене постійною і цілком умотивованою, коли я беру цей акорд, то зразу ж неодмінно відчуваю терпкий запах бузини, а обидва разом вони означають для мене провесну. Ця особиста асоціація — моє багатство, щось надзвичайне, гарне, чого я нізащо не віддав би. Але водночас ця асоціація, це щоразове поєднання двох чуттєвих переживань від думки "провесна" — моя приватна справа. Звичайно, я можу розповісти про неї іншим, як оце розповів вам. Але передати її вам я не здатен. Я можу пояснити вам, як виникає моя асоціація, проте не можу зробити так, щоб моя особиста асоціація хоча б для одного з вас стала чинним символом, механізмом, який на ваш виклик безпомилково реагував би й завжди так само спрацьовував".