"Я — Пітер, і нічим від нього не відрізняюся", — картав себе Ендер.
Графф став перед входом до кабіни.
— До вас що, повільно доходить? У ваших жалюгідних головах не відклався один маленький факт? Ви потрапили сюди, щоби стати солдатами. У школах, де ви вчилися раніше, у ваших сім'ях ви, може, й були великими цабе, може, там ви й були крутими, може, навіть розумними. Але ми відбираємо кращих із кращих, і тепер довкола вас будуть саме такі діти. Тож коли я кажу, що Ендер Віггін — кращий з усіх, мотайте на вуса, лайдаки. Не заводьтеся з ним. Хлопчики в Бійцівській школі часом гинули. Я сказав достатньо зрозуміло?
Решта подорожі минула спокійно. Хлопчик, що сидів поряд з Ендером, уникав торкатися його.
"Я ж не вбивця, — повторював і повторював про себе Ендер, — не такий, як Пітер, хоч би що там про мене казали, і не буду таким. Не хочу бути таким, я інший. Я лише захищався, я довго терпів і чекав. Я не такий, як він каже".
Голос із динаміка повідомив, що вони на підльоті до школи. Двадцять хвилин пішло на гальмування й швартовку до причалу. Ендер сидів на місці, в той час як інші, не без задоволення, що залишили його позаду, сунули по драбині в напрямку, яким корабель причалив. Графф очікував біля виходу з вузької труби між човником і Бійцівською школою.
— Чи добре пройшов політ, Ендере? — бадьоро поцікавився Графф.
— Я вважав, що ви мені друг, — хоч як стримувався Ендер, голос його тремтів.
Графф здивувався:
— Чого це ти так вирішив, Ендере?
— Тому що ви… Тому що ви говорили зі мною добре й щиро. Ви не брехали.
— А я не брешу й зараз, — відповів Графф. — До моїх обов'язків не входить дружба з тобою. Я маю формувати найкращих воїнів у світі. Кращих за всю історію війн. Нам потрібен Наполеон або Олександр. Однак Наполеон у підсумку програв, а Олександр швидко згорів і помер молодим. Нам потрібен Юлій Цезар. Але він прагнув бути диктатором, тож його за це вбили. Нам потрібен бездоганний військовий геній. А моє завдання такого генія створити. Підготувати чоловіків і жінок, котрі стануть його помічниками. І ніде не йдеться про те, що я маю дружити з маленькими хлопчиками.
— Через вас вони зненавидять мене.
— То й що? Як ти чинитимеш тепер? Заб'єшся в куток? Почнеш цілувати їхні маленькі дупки, щоби вони тебе знову полюбили? Лише одне може змусити їх припинити ворогувати з тобою. Ти маєш робити все, що вмієш, до того ж робити краще за них, аби викликати в них повагу й захват, і вони не лише перестануть цькувати тебе, а й матимуть за приклад. Я сказав, що ти найсильніший з усіх, тож тобі краще таким і стати.
— А якщо я не зможу?
— Тоді погано. Послухай, Ендере, мені справді шкода тебе. Ти самотній і наляканий. Але жучари все ще там, у космосі. Десять, сто, мільйон чужинців, незчисленні мільйони, наскільки ми можемо припускати. Вони мають мільярд кораблів і невідому нам зброю. Прагнуть знищити нас. Мова не про долю Всесвіту, а лише про нас, людство. Загинемо ми — це не вплине на решту світу, просто природа піде іншим шляхом еволюції. Проте людство не хоче вмирати. Як вид, ми розвивалися для виживання. І ми просто зобов'язані робити все можливе й неможливе, щоби, принаймні, раз на кілька поколінь народжувався геній. Той, хто винайде колесо, приборкає вогонь, полетить… Той, хто збудує місто, створить націю, імперію. Ти розумієш бодай дещо з цього?
Ендерові здалося, що він розуміє, але не вистачало впевненості, тому він промовчав.
— Ні. Звісно, не розумієш. Спробую пояснити простіше. Людина вільна, за винятком тих випадків, коли вона потрібна людству. Схоже, людство потребує тебе. Гадаю, я йому теж потрібен: мені належить визначити, до чого ти придатний. Обоє ми можемо робити вчинки, варті осуду, Ендере, але якщо людство виживе завдяки нам, це означатиме, що ми своє призначення виконали.
— Отже, ми — лише знаряддя?
— Окремі людські істоти і є знаряддям, яким інші користаються, щоби зберегти вид.
— Це брехня.
— Ні, це лише напівправда. Про решту всього можеш не турбуватися, поки ми не виграємо війну.
— Війна закінчиться, поки я виросту.
— Сподіваюся, що ти помиляєшся, — зауважив Графф. — Між іншим, цією розмовою ти собі шкодиш. Решта хлопців, без сумніву, розказують одне одному, що той Ендер Віггін знову підлизується до Граффа. Якщо піде поголос, що ти улюбленець викладачів, уважай, що ти поза грою.
"Це називається — пішов геть, дай мені спокій".
— До побачення, — буркнув Ендер і посунув по тунелю, працюючи руками, слідом за іншими хлопцями.
Графф спостерігав, як він віддаляється.
Один із викладачів спитав:
— Це він і є?
— Одному Богу відомо, — відповів Графф. — Але якщо ні, то нехай би це з'ясувалося скоріше.
— Можливо, він зовсім не той, хто нам потрібен, — зауважив викладач.
— Можливо. У такому разі, Андерсон, мій Бог — жучара. І можеш цитувати мене.
— Гаразд.
Деякий час вони постояли мовчки.
— Андерсон!
— Г-м-м-м?
— Малий помиляється: я його друг.
— Знаю.
— Він чистий, у нього золоте серце.
— Я читав звіти.
— Андерсон, кого ми з нього зробимо?
Андерсон дав чітку відповідь:
— Ми зробимо з нього найкращого полководця за всю історію людства.
— А потім скинемо на нього відповідальність за долю світу. Заради нього самого я сподіваюся, що він не підійде. Сподіваюся…
— Не переймайтеся, жучари можуть перемочити нас усіх раніше, ніж він закінчить школу.
Графф усміхнувся.
— Що ж, відчуваю полегшення.
5. Ігри
— Дозвольте висловити захоплення. Перелам руки — свідчення майстерності.
— Це сталося випадково.
— Справді? А я вже видав наказ, де оголосив вам подяку.
— Він перестарався. Той другий вилупок тепер герой, що може погано вплинути на підготовку решти. Я гадав, що він покличе на допомогу.
— На допомогу? Мені здавалося, що ви цінуєте його здатність самостійно долати проблеми. Адже там, нагорі, коли проти нього буде весь флот ворога, на допомогу, клич не клич, до нього ніхто не прийде.
— Звідки я міг знати, що той цуцик вилетить із крісла? А потім ще так невдало вріжеться у перегородку?
— Недарма кажуть, що військові тупі. Якби ви мали якісь мізки, то зробили б кар'єру, скажімо, страхового агента.
— Ви теж мудрагель!