На заході понад лісом шумує ярмарок, осінній, роковий — з волами, з козами, з краму усякого горами, з вина червоного водоспадами. Проти нього, на пригорі, поміж старих сосен палає в малиновому пожарі дача, коло дачі, вихльоскуючи нетерпляче батогами, стоять візники, на веранді, притьмарена рожевою млою, мов у повітрі, прозора картина:
Гості...
Легенька одіж на них, як цвіт, горить в огні і не згорає, в молодих очах у них одлискують мальовані озера, і самі вони, учні й учениці художньої студії, видаються тут посланцями з невідомого вирію-краю. Поміж ними, всередині — мальовнича пара:
Дід...
Темне обличчя дідове проти заходу сонця позолочене, срібні його вуса мов у огні пригоріли, орлячі очі одблискують, як огненні стекла, глибоко в очах мріє із сивої давнини далекий сон. Коло діда хмелем в’ється білокучерява студійка з невгасимою печаттю юності на смуглявих щоках. Горить.
Як червоний піон у зільнику. Над ними віє весняним садом, пташиним гамом, п’яним чаром молодощів.
А до веранди зіходилась уже знакома аудиторія,— одно за одним, несучи в червону імлу солом’яні брилі, зелені очіпки, сорочки селянського полотна, засмажені святкові обличчя і тихий вечірній жар у очах, виходив зразу од роботи прощатись із гостями співучий дідовий рід: син, теж уже дід, невістка, онуки — хазяї дачі.
Ще не доходячи до веранди, вони тепло осміхались.
— Чи дід, чи й ні? Гляньте — коло якої примостились? — струною забринів голос невістки.
Син:
— Е, та ви дідові багато й не давайте, бо як уп’ються, то й співати не будуть.
З веранди грудні пестливі звуки, мов торкнув хто клавіші рояля:
— Не хоче дід чогось співати сьогодні, прохали, благали — ні співати, ні чарки пити не хоче.
В різні голоси заспівали родичі:
— О-о, діду, чого ж це ви?..
— Шкода, а ми оце саме налагодились слухати...
— І коли це було, щоб дід співати не хотіли?
— Діду!.. Ну ж бо...
Заохочуючи діда, молодиця заграла очима й стиха повела голосом:
Ой верніться, літа мої,
Хоч до мене в гості...
Дід глибоко зітхнув, рішуче хитнув головою:
— Ні.
Син пильно подивився на нього, і тінь пробігла по його обличчю.
— Ну, коли не хочуть, то й не силуйте. Вони у нас не прохані... Це щось їм...
Зітхнув.
— Дев’яносто без трьох! — похитав він головою.— З заліза нехай буде людина, і та перегорить!
Гості одразу звернули, очі на діда: ніхто цього не думав — на вигляд дідові шістдесят, може, й п’ять.
Дід одхилив голову, мов не про нього.
Одспівав своє дід...
Замість дідової пісні забриніла тиха музика вечірньої, не першої про дідові літа розмови:
— Не було й близько такого співака, як дід, та, мабуть, скоро й не буде. Торік приїздив сюди на дачу один професор, то казав, що є десь якийсь артист,— і співає, як наш дід, і похожий на діда — то оце, мабуть, їх двоє тільки і є таких на світі.
Наспівався за свій вік, нагулявся. Одспівав панщину, чумакував — співав, п’ятнадцять років, співаючи, по забродах бурлакував... Робив тяжко, ну вже, було, як і загуляє! Може, чули — є така пісня: "Пропив воли, пропив вози",— так ото, мабуть, про нашого діда і пісню ту складено.
Музика смутної мови на хвилину змовкає, і невістка спиняє на дідові очі, повні жалю й любові:
— Діду, це ми про вас!
Дід — як і не чує. Як пара голубів, старий з кучерявою буркотають про щось про своє. Дівчина уперто чогось липнула до діда, поблискуючи в молодому захваті очима, в чарку йому наливала, щось дідові шепотіла, мов чаклувала, і дід паленів, як залізо в горні, хвилювався... Сердито од коней гукали візники:
— Гей, ніч уже заходить!
Тільки швидше, тепліше заграла мова:
— І от дивіться ж ви: стільки жили на світі, а ще не хочуть умирати, ще розпитують, де те в світі таке зілля, що літа старому вертають, ще до молодих горнуться... Та боязкі стали та неймовірні: ви, кажуть, хочете мене...
Аж ось одразу хитнулась од діда дідова сусідка, червона, радісна й сполохана, хитнулась, як од того полум’я, що, довго дувши, таки його роздмухала.
Червоний, як перець, дід розгорнув вуса, кашлянув — і мов разом забринів пучок струн.
Розмова увірвалась одразу, розвіялась; мов силоміць усіх хтось за плечі повернув до діда. З жадібними очима ближче до веранди швидко потупотів дідовий рід.
— Будуть співати!
Ще не вхопили мотиву, ще не дочулися слів, як затремтіло щось у дідовому голосі, мов дороге скло під далекий грім, і десь уже із-за скелі невідомої, стрепенувши крилами, полинули довгою низкою дев’яносто без трьох дідових орлів...
Із-за гори кам’яної
Орли вилітали...
Не зазнала я розкошів —
Вже літа минають...
Ніби запашним вітром подуло од тих далеких літ... Димом на зелені ліси пішов смуток, вишневим жалем засяяла на заході хмара, на порубі поміж кущами журно захитались, закуріли надвечірні мальовані тіні, сині, рожеві, фіолетові, золотисті, хитались, зітхали: "Літа минають, вже літа минають..."
Важко дихає дід — трудно йому. Перелетів гору, на другу духу набирає, на вищу.
Метнув чубом, як крилами...
І вже десь у преславній Одесі по ринку, прогулявши без просипу не один день і ніч не одну, поміж возами, поміж базарного люду, гукає дід до своїх хлопців, до забродців приказ:
Запрягайте коні в шори,
Коні воронії,
Та поїдем доганяти...
Літа...
Несподівано спіткнувсь дід чогось на цьому слові, мов водою те слово захлинуло дідові в горлі.
Нахмурив брови дід, блимає сердито очима, щось бубонить...
Ніздрі роздуваються, дихає важко, гаряче.
Заніміли всі, чекають.
Знову вишнево засяяли очі, знову замріли в очах базари:
...Та й поїдем доганяти...
Низько, до самого столу схилив дід сиву голову.
Стало тихо.
Зглибока, тремтяче зітхнув дідовий син:
— Ні, вже, мабуть, не співати дідові...
Хтось щиро, стиха, з болем:
— Який же жаль!
Мовчки, тихо, суворо під’їжджали до веранди візники... А з дідом одразу щось непевне: застогнав дід, зубами скрипнув, в один бік метнувся, в другий — незчулися, як ухопив обіруч руку своєї молодої сусідки.
— Діду! Тату! — в кілька голосів разом крикнув сполоханий дідовий рід.
А дід жадібно припав уже губами до ніжної смуглявої руки, мов цілющу воду з неї пив, молодящу.
— Оце дід! — здивоване, бадьоре вирвалось із гурту.