Вони один за одним, вже призвичаєно спритно, вибиралися на палубу і завмирали перед ще ніколи не баченим видовищем.
Що впадало в око — це величезні золоті куполи з золотими хрестами на маківках, що ніби пливли у прозоро-блакитному небі і сліпучо виблискували на сонці. Золоті бані трималися на білих вежах, що теж аж сяяли чистою білизною. А нижче, серед зелених садів, біліли стіни велетенських палаців, напівзатулених сірими зубчастими мурами з безліччю важких чотирикутних веж.
— Хутко! Хутко! — квапили моряки і грубо штовхали хлопчиків у спини до трапа, що косо збігав до величенького човна, вкритого згори парусиною так само, як шестиколісний віз телячою запоною. І все ж, збігаючи на човен, хлопчики встигали побачити ще безліч кораблів, які своїми щоглами утворювали цілий ліс. Скрізь снували човни і лодії. Їх було стільки, ніби їхній корабель потрапив на морський ярмарок.
— Швидше! Швидше!
Хлопчиків одного за одним заганяли під парусину, і казкове місто зникало з очей. Але вже знали вони, що допливли до Царівграда ромеїв.
Під парусиною було так само задушно, як і під телячою запоною на возі. На кормі човна містилося ще дванадцятеро оголених до пояса веслярів — по двоє за кожним веслом — і кремезний чоловік, що стояв на весь зріст, затиснувши під пахвою довгий держак керма. Кермовий щось різко гукнув, і весла занурилися в воду. Човен рушив. Чоловік за кермом раз у раз погукував, і вилискуючі від поту м’язисті тіла веслярів пружно відкидалися на спини.
Пливли довго і, коли причалили до непоказного дерев’яного помосту, побачили, що тут немає ані кораблів, ані людської юрби на березі. Біля причалу погойдувався тільки ще один човен. А на дошках причалу бив копитами гарячий огир, якого стримували на місці за вуздечку, оздоблену золотом, двоє воїнів. Кінь був укритий тонким килимом під високим сідлом. На килимі були вишиті чудернацькі звірі з лев’ячими тулубами, лебединими крилами і дзьобатими пташиними головами. Від сідла звисали срібні стремена.
Поблизу, окремо від усіх, стояв аколіта. Хлопчики спочатку навіть не впізнали його. Був їхній добродій у срібному шоломі з розкішними барвистими перами. Срібна стрілка зависала з шолома униз, закриваючи його гачкуватий ніс. На плечі був недбало накинутий чорний плащ. З-під плаща виглядала срібна луската кольчуга, перехоплена поясом з коротким прямим мечем. Був аколіта незворушний і неприступний, як фортеця. Очі його дивилися холодно і владно. Він щось коротко наказав своїм воякам, скочив на коня і, навіть не поглянувши у бік хлопчиків, помчав уздовж берега.
Воїни зібрали хлопчиків докупи, розмотали довгу линву, примусили шикуватися вздовж неї з обох боків драбинкою, а потім узятися правою чи лівою рукою — хто як стояв — за линву. А тоді й самі взялися за неї — спереду і ззаду, і уся ця жива вервечка рушила вперед.
В місто увійшли крізь низеньку браму з товстими ворітьми, кутими навхрест грубезними смугами заліза. І знову місто вразило хлопчиків, бо виявилося зовсім не таким, яким вони побачили його з корабля. Вулички, котрими вони поспішали, були плутані, брудні, вузькі й смердючі. Зникли золоті бані, сади і палаци. Навіть небо було ледь видно, бо хатини купчилися поверхами, що виступами зависали один над одним і вгорі ледь не притулялися дахами.
Воїни ступали широко, і хлоп’ята мусили мало не бігти. Куди? Про те вони нічого не відали. Хоч доля кожного з них була вже вирішена…
Розділ 7
ПЕРШІ ДНІ
Малих бранців не лишили в Константинополі. Вузенькими плутаними вуличками околиць, що кривуляли попід довжелезною — від затоки Золотий Ріг і аж до Мармурового моря — мурованою стіною імператора Феодосія, їх вивели за місто. Там вже чекали їх смирні, витривалі віслюки. І знову вервечкою, але вже без линви, невеличкий загін бранців посунув у вкриті лісом гори протоптаною кам’янистою стежиною, що в’юнилася й щулилася поміж скелястого громаддя, а ще іноді моторошно зависала над глибокими і вузькими урвищами.
Подорож закінчилася надвечір, коли спустилися з кам’яних круч у маленьку вузьку улоговину, де стояла самітня садиба з великим двором. Зовні вона виглядала покинутою. Виноградники були занедбані — лозини в’юнилися в густій траві і, прагнучи сонця, хапалися зелено-прозорими вусиками за пагінці кущів. Оливкові дерева теж давно бідували без хазяйського ока. Земля навколо них була некопана і неполивана. Сама будівля мала вигляд не вельми втішний. Мармурові плити, що вели від хвіртки до вхідних колон, химерно потріскалися, ніби витолочені були кінськими копитами, а діло довершила трава, яка підняла на своїх пружних зелених чубах уламки.
Хтозна, які були в цієї будівлі стіни, бо вже сутеніло і не можна було роздивитися, до того ж їх рясно закривав дикий виноград. Однак, як виявилося, всередині було чисто й охайно.
Хлопців завели до великої зали, уся підлога якої була вистелена м’яким запашним сіном, дали по кухлю молока і кусню хліба із білим солоним сиром — бринзою та й лишили спати. А на ранок почалося…
На ранок забрали все сіно і геть-чисто вимели мармурову підлогу. Лишився лише голий камінь — підлога і стіни, — хоч і гарний на вид, але камінь. Тоді дали їсти, але на двох бранців порцій не вистачило. Двоє голодних поскаржилися на це дужому наглядачеві, але той тільки всміхався і рухами показував, що їжу слід у когось забрати силоміць. Але того ранку обійшлося без бійки. Двоє голодних мовчки спостерігали, як інші наминають рибу, боби, капусту, приправлену оливковим маслом. Ніхто з ними не поділився.
Бійка зчинилася у полудень, коли принесли обід — гарячу юшку з баранячим м’ясом — і знову не на всіх. За юшку билися, мали її як нагороду за синці і гулі, але в бійці кілька мисок перекинулися, і вже семеро лишилося із самими гулями та синцями. Наглядач поблажливо всміхався.
По обіді хлопці, котрі порозумілися між собою, про щось перешіптувалися, позираючи спідлоба на всіх інших.
Надвечір принесли хліб, сир і воду, що спровокувало нову бійку. Але цього разу билися товариствами, отими, що вдень змовлялися. Знову бракувало двох порцій, але голодним лишився один Божедар. У товариствах їли всі, навіть той другий, на кого теж не вистачало вечері.