— Руський?
— Руський, — відповів Юра.
— Де ти тут узявся?
— Ви знаєте російську мову? — скрикнув Юра і підсунувся до дідуся.
Той усміхнувся:
— Трохи знаю.
Юра, поспішаючи, став розповідати йому, про свої пригоди, а дід час від часу перекладав іншим мешканцям, і ті то зітхали, то скрикували від здивування, то сумно похитували головами.
Раптом знадвору почувся шум. В юрті на мить замовкли, прислухаючись, а через хвилину Юра побачив знайомі обличчя. Приїхали Гаврило та Ілля.
— Дідусю, навчіть мене говорити по-орочському, — прохав старого Юра.
— Хе-хе-хе, — засміявся той, — давай хоч зараз почнемо. Кажи "джу".
— Джу, — повторив Юра.
— Джу — це юрта. Мача і собі промовив:
— Юрта.
Всі весело розсміялися:
— Школа та й тільки!
Дід сказав ще кілька слів, і Юра повторив їх по-орочському, а Мача по-російському.
Юра старався запам'ятати нові слова.
"Орочську мову я вчитиму вдень і вночі, — подумав він. — Нема нічого гіршого, коли не можеш спитати тільки тому, що не знаєш мови".
А запитань у Юри було тисячі, бо все, що він бачив, було для нього нове і невідоме.
— Ти не бійся, — казав дід, — зараз ти покочуєш з нами далеко в гори, аж за Колимський хребет, на велику
ріку Колиму, навесні ми знову повернемось до моря. Ти сядеш на пароплав і поїдеш додому. Ти не бійся — тут тебе ніхто не зобидить.
Юра згодливо кивав головою.
Надворі знявся вітрець, і огнище стало димити. Жінки низько посхиляли голови, понасувавши на очі хустки. Юра тер почервонілі очі.
— Іди погуляй на свіжім повітрі, — порадив дід, —■ до диму людина не звикає. Скажи своєму товаришу: "гурдакун окатла"1 — промовив дід до Юри.
Юра повторив фразу, і вся юрта вдоволено загула:
— Справжній ороч!
— Вище по течії в цю річку впадає менша річка — Джокен, або по-російському "Видрова". Ідіть туди, може, побачите видру, — порадив дід і, крекчучи та кашляючи, відвернувся від огнища, щоб погріти спину.
Хлопці взяли дрібнокаліберки і пішли понад річкою.
"Я навчусь орочської мови!"думав Юра, і йому було легко і радісно на серці.
Товариші спинилися на невисокому міжгір'ї, де по краях високих купин рясно червоніли брусниці. Ягоди, прибиті морозом, були солодкі й смачні. Ідучи пішки, хлопці не минали жодної ущелини, бродили по кущах, вилазили на невисокі скелі. Зустрівши перекат, товариші перейшли на другий бік річки і за кам'яним виступом побачили притоку.
— Видрова, — скрикнув Мача.
— Джокен,—у тон йому відповів Юра.
Тут дерева росли понад самою водою, і в бистрій воді виднілося вузлувате коріння, покручене і чорне, з камінням, що позастрявало в його плетиві. Інколи річка підмивала береги, вирізувала в них печери і ніші. Вода булькала і вирувала десь під землею, і страшно було йти, усвідомлюючи, що тут під ногами клекоче вода.
Раптом хлопці побачили велику чорну діру печери. Юра заглянув усередину: звідти пахнуло гниллю, вогким холодком, а очі зустріли лише непроглядну темряву.
"Зайти б туди!" подумав хлопчик, але ступити в чорну яму було страшно.
Він узяв камінчик і кинув у печеру. У відповідь пролунав сплеск води. Хлопці трохи ще постояли і пішли далі. Але Юра все озирався назад. В його уяві стояла печера, і здавалося, що вода в ній страшенної глибини.
Гурдакун окатла — ходімо на річку
Товариші все підіймалися вгору по річці, з цікавістю оглядаючи береги, то зарослі модриновим лісом, коли гори відступали від води, то зовсім голі, коли скелі підходили до самої річки. Незабаром хлопці підійшли до піскуватого осипу, що спускався з гори і вкривав дно річки чистим зеленуватим піском.
— Видра! — прошепотів Мача.
Юра, озираючись, шукав очима звіра, та бачив тільки камінь, пісок і вузлуваті стовбури дерев.
— Видра! Джокен! — повторив Мача і показав на стежку, що покрутилася по піску, ніби хто проїхав на лижах.
Це був слід видри. Тут вона сунулась по піску своїм тілом на коротеньких ніжках і замітала хвостом слід своїх лапок. Хлопці пішли по сліду і в закутку між двома камінними плитами побачили свіжий кізяк. Мача застрибав від радості.
"Чого він радіє?" дивувався Юра, не знаючи, що видра має постійну вбиральню. Хто знайде її, той може сподіватися, що спіймає і саму видру.
— Капкані — сказав Мача і подивився на Юру змовницьким поглядом.
Товариші повертали додому, коли до їхнього слуху раптом долетів якийсь новий шерех. Вони обернулися майже разом і побачили валку оленів, що виткнулася з-за повороту Видрової. Понад сорок оленів, нав'ючених мішками і довгими, зав'язаними в оленячі шкури пакунками, спускалися вниз по Видровій. Чотири верхівці супроводили транспорт.
Юру вразило суворе обличчя першого з випнутим" надбрівними дугами і похмурими чорними очима. Невиразне підборіддя надавало виглядові цього чоловіка чогось первісного, майже нелюдського. Але найбільше вражав рот. Великий, з тонкими, здавалося мертвими губами, з яких, підіймаючи верхню губу, стирчав жовтий зуб.
Чоловік подав знак заднім, і валка спинилася. Пильно глянувши на хлопців, він став про щось розпитувати Мачу, потім важким поглядом зупинився на Юрі. У Юри похолонуло на серці від передчуття чогось неприємного і страшного. Чоловік знову перевів очі на Мачу і приглушеним голосом сказав кілька слів. Потім він дав знак своїм трьом супутникам, і валка, круто повернувши назад, зникла в боковій долинці. Юра стояв, як закам'янілий, автоматично перераховуючи оленів і вдивляючись у довгі пакунки, нав'ючені на тварин.
— Еді гокїль! — сказав з острахом Мача, показуючи вслід оленям, шо зникали за виступом скелі.
— Еді гокіль! — повторив він і показав на язик. "Що значать ці слова і що це за страшна людина?"
питав себе Юра, відчуваючи, що в його до цього часу таку мирну подорож вклинилось щось страшне і чужорідне.
СТАРИЙ ЧАКАР ПОВЕРТАЄТЬСЯ В ГОРИ
Повернувшись до юрти, хлопці гаряче взялися до діла. Мача дістав із схованки залізний капкан і, нарвавши листя та ягід ялівцю, старанно натер ними капкан І ланцюг до нього. Потім хлопці понатирали ялівцем руки, одежу, взуття і навіть обличчя. Дорослі з усмішкою стежили за хлопцями, але робили вигляд, що не розуміють цих приготувань.
Скінчивши підготовку, хлопці поспішили на Видрову, щоб до заходу сонця повернутися в юрту. Ось і осип з слідами видри. Товариші поставили капкан на звіриному сліду, прив'язали його ланцюгом до стовбура модрини, старанно замаскували і тихим кроком повернули назад.