Господарі охотських гір

Страница 39 из 49

Багмут Иван

— Так, так, — загула решта наймитів. — Куркуль не продавав важенок. Такий лукавий...

Зуб заспокоїв збори, запевнивши, що кожен наймит одержить і биків і самиць.

— Товариш Зуб каже правду,—підтвердив Кузьма.— Я розмовляв з Уяганом. Уяган каже, що можна брати і важенок. Такий закон.

Ця заява відразу знищила всі сумніви, і наймити перейшли до основного: стали по черзі говорити, хто скільки років працював у куркуля. Після кожного такого виступу Юра і Мача записували число років, множили на двадцять чотири і оголошували результат. А решта присутніх підтверджувала, що наймит правильно сказав, скільки років він працював у куркуля.

Пізно вночі, коли всі наймити-чоловіки підрахували належних їм оленів, Кузьма обернувся до жінки, що сиділа позаду чоловіків:

— Кажи.

Жінка засоромилась і відсунулася в глиб юрти.

— Що таке? — поцікавився Зуб.

— Та ось Ганна не знає, чи жінкам теж можна одержати за роботу, — промовив Кузьма. — Вона пасла оленів у Істапа...

— А як же інакше? — здивувався Зуб. — Звичайно, їй належить плата.

— У законі про жінок не сказано, — несміливо промовив хтось із чоловіків.

— Радянська влада, — урочисто сказав Зуб, — оголосила основний закон, за яким жінка має однакові права з чоловіком. — І, звернувшися до наймички, спитав: — Скільки ви років працювали в Істапа?

— Вісім, — відповіла та.

— Правильно, вісім років, — підтвердили люди.

— Вам належить сто дев'яносто два олені, — оголосив Юра.

Після Ганни ще кілька жінок, що працювали в куркуля, подали свій голос, і Юра вирахував, скільки їм належить одержати оленів.

Нарешті всі підрахунки були закінчені. Наймити мали одержати разом понад шість тисяч оленів. У куркулів залишалося близько півтори тисячі. Коли4 Зуб оголосив ці результати, радісний гомін наповнив юрту.

Гаврилова дружина, що уважно слухала все, про що говорилося на зборах, вийшла наперед.

— Тихше, тихше, — зашепотіли навколо. — Атакан1 хоче щось сказати.

— Радянська влада — самий перший влада, — сказала стара. Горе моє — я осліпла. А як хотілося б мені побачити тих людей, що привезли нам щастя в гори. Дякую вам, дякую від усього орочського народу, — і вона простягла Зубові обидві руки.

Зуб схвильовано і сердечно потиснув руки сліпої.

Жінка підвела голову і, ніби прислухаючися до чогось, чекала, поки змовкне радісний гомін наймитів, що з словами подяки зверталися до Зуба.

— Я стара жінка. Я багато бачила на своєму віку, — продовжувала вона. 1— (Бувало так: має ороч сотню або й дві чи три сотні оленів, живе добре, а потім одразу нападе на худобу хвороба, і людина втрачає все своє багатство, ставить юрту на березі моря і вже ніколи не повертається в гори, ніколи не їсть оленячого м'яса, не їздить на олені за білкою. От ми зараз одержуємо багато оленів. Стільки оленів, що одній родині їх не випасти. То я хочу спитати вас, як будемо далі жити? Тут нам розповідав руський хлопчик Юра про колгоспи. Хороше живуть люди в колгоспі, бо вони один одному допомагають. От і ми давайте жити так дружно. Всіх оленів зведемо докупи, і тоді в нас буде такий великий табун, якому не страшна буде ніяка пошесть. Скільки я живу, а в Істапа і Кирика завжди був великий табун, хоч яка зла хвороба не нападала б на їхніх оленів. А ті, в кого оленів було менше, рано чи пізно ставали бідняками. Коли наші олені будуть спільними, тоді не буде так, що в одного вони похворіють — і він стане бідняком, а другому пощастить — і він залишиться багатим. Коли житимемо гуртом, ми всі будемо багаті.

Вона скінчила говорити, і її обличчя застигло в чеканні.

1 Л т а к .і н — жінка.

їла

— Правильно сказала атакан, — підтвердив її слова Кузьма.

Правильно! Самий правильно! — схвально пролунали голоси наймитів.

— Розумна жінка у етикана Гаврила!

Гаврило задоволено усміхався. Дружина висловила те, що він думав сам. *

— Так. Будемо жити колгоспом, — сказав він, — Хай кожен, хто згоден зі мною, скаже про це зараз.

Зуб поставив пропозицію Гаврила на голосування.

— Хто за те, щоб організувати колгосп, хай піднімуть руки.

. — Ні, — заперечив Кузьма. —. Голосувати треба по-орочському.

— Так, так, — поспішив згодитися Зуб, який ніяк не міг звикнути до нового для нього порядку голосування.

— Хай амаганджа скаже свою думку, — почулися голоси.

Старий наймит, що цікавився, чи можна брати в куркуля важенок, твердо сказав:

— Я за те, щоб жити колгоспом. Я віддаю в колгосп свої п'ятсот дев'яносто чотири олені.

Один за одним наймити заявляли про своє бажання вступити в колгосп. Коли всі висловилися, Кузьма запропонував завтра ж приступити до вилучення з куркульського табуна наймитських оленів. Радісні, весело розмовляючи, люди розходилися з юрти.

СПАСИБІ СТАЛІНУ

До світанку було ще далеко, а в усіх юртах уже палали вогнища. Вирішальний, давно очікуваний день настав.

Радісно схвильовані наймити сідлали оленів. У темряві чулися збуджені розмови. Ще не розвиднілося, а всі, кому належало одержати заробіток за багаторічну працю, виїхали до табуна. За чоловіками їхали жінки, дітвора з веселим галасом супроводжувала дорослих. Юра і Мача в оточенні хлопчаків галопом мчали туди, де тисячі тварин, як хмара, посувалися схилом гори.

В неясному ранковому світлі табун здавався темною плямою, тільки інколи, відбившися від стада, раптом виринала голова з гілчастими рогами, і олень, хрокаючи, знову ховався в рухливій гущі.

Наймити зібралися до купи.

— Ну, будемо починати! — звернувся Гаврило до інших.

— Давайте! Давайте! — весело загули наймити.

— В цьому табуні, — сказав Гаврило, — три тисячі сто вісімнадцять оленів. — Весь табун наш.

— Давайте, — промовив молодий наймит, — заберемо весь табун. Не будемо перераховувати. А з другого табуна візьмемо стільки, скільки невистачае нам.

— А печатка? — спитав його Гаврило.

— А-а... — зніяковів юнак.

— Яка печатка? — не зрозумів Зуб.

Дід Чакар, який, забувши про свою старість, виїхав разом з усіма до табуна, пояснив:

— У кожного оленя є Істапова печатка. Маленька кругла дірочка на вусі. Коли ороч купує оленя або коли в нього знайдеться оленятко, він тоді ставить свою печатку. А інакше як узнаєш, чий олень?

— Коли просто сказати, що цей табун наш — хто повірить? — обізвався інший наймит. — Головне — печатка!