Я міг би запросити його до себе, але чомусь був певний, що уже сьогодні він сидітиме у літаку або дряпатиметься по схилах лісистих гір.
Може, собі кудись гайнути? Авжеж, в Центрополіс до Оракула. Нічого особливого в тому місті пема. Зверху воно нагадує декоративну тарілку, бо лежить посеред рівного столу, а в нас місцевість гориста.
— Тітусе? Ти що тут робиш?
Мене гукнули шкільні знайомі: Аст, Фрідріх і Матіуш. Вони вже були трохи напідпитку. Я звівся і потис їм руки. Вони без запрошення повсідалися коло мене.
— Овва, Тітусе! — сказав Аст, куценький, як і його ім’я. — Ми вже годину за тобою спостерігаємо, а ти хоч би що. Розумуєш над побрехеньками? Кинь це діло. Все одно загребуть у військо. Будемо рити траншеї й засипати їх знову. Робота знайдеться...
— Бачиш, він уже сердиться! — засміявся Матіуш. — Не будь дурний, Тітусе! Ми тебе любимо. Цей компот, що ти його так ощадно п’єш, може тільки немовля приспати, Фред, збігай за склянками і візьми закуски, бо геть повпиваємось.
— Як ви там? — спитав я.
— Як бачиш! — хихикнув Аст. — Збираємось і дудлимо. А потім бігаємо за дівчатами або вони за нами бігають.
— Погано бігаєш, Асте! — кольнув його Матіуш. — Дівчата прудкіші.
— А ту кицю з рожевого особнячка я таки догнав, га, хлопці?
— Та ну тебе! Де ти пропадаєш, Тітусе? Сидиш вдома чи їздиш по людях?
Я схилив голову:
— Вже не їжджу.
— А що я тобі казав, Асте? Зрештою, все набридне, особливо коли в хлопця гаряча кров.
Надійшов Фред.
— Ну, за твої шістнадцять, Тітусе!
Я витріщив очі, але не від здивування. Коньяк пив перший раз в житті.
— Оце по-нашому! — сказав Матіуш. — Ми ще з тебе зробимо чоловіка. Як там поживає наш дорогий наставник? Відколи ного виперли з школи за реакційні ідеї, не доводилось стрічати. По суті, він нічого, але до біса наївний. Боже милий! Морочити голови казочками — та мені це навіть бабуся посовістилась би розказувати!
— Ніякі це не казочки! — втрутився Фред. — Це історичний факт.
— Який, історичний? Я щось ніби чув... О, згадав! Кажуть, Альберт у божевільні. І головне — сам туди пішов. Добровільно!
Матіуш засміявся:
— Чи не тому ним так зацікавилася поліція? Альберт, напевно, збирає пожертви на пам’ятник Саві: ходить з торбою і канючить гроші в наївних людей, га, Тітусе? Це цілком у його стилі. Чому ж ти не пішов з ним?
— Здається, — мрійливо закотив очі Фред, — він десь і організовує таємне товариство, яке повернеться на Землю і буде просити в неї пробачення.
— Дурний! — обірвав його Матіуш. — Там живуть одні бридкі велетенські комахи. У фільмі показували. Чоловік там здохне або від блювоти, або від радіації. Б-р-р!.. Що з тобою, Тітусе?
Хлопці довели мене до вбиральні, і я ледь не виблював з себе нутрощі.
— Отак-то, Тітусе! — глибокодумно мовив Матіуш, коли я вже сидів надворі, прихилившись до дерева.
Що він хотів цим сказати, не знаю. Мені стало холодно. Фред дав свою куртку.
— Зараз пройде. Якби в мене був такий день народження — повісився б.
Я заплакав. Жорстка кора дряпала мені щоку.
— Може, збігати в аптеку?
— Може, ми щось не те сказали? Ми ж говорили про Альберта. Він фанатик і хотів тебе зробити таким самим. Але ж ти наш хлопець, правда, наш?
— Ні! — буркнув я.
— Чого ти до нього причепився? Хочеш, Тітусе, ми знайдемо тобі гарну дівчину? Там, на Селії, дівчат не буде. Вона чекатиме на тебе. А не буде чекати, дідько з нею! Іншу знайдемо.
Я мимоволі посміхнувся.
— Нарешті! Аст знає, що основа життя — кохання. Тільки в школі цьому не вчать. Давайте тікати звідси бо онде поліція крутить носом. Я пропоную прогулянку морем.
До моря було зовсім близько. Хлопці мали власну стежку. Нас вилаяв якийсь дід, коли ми перелазили через паркан. Матіуш довго щось йому пояснював, з чого я зрозумів, що він теж п’яний. Дідові пабридло слухати, він сплюнув і пішов до маленького білого будиночка з прозорою стіною, що виходила на море.
Я чвалав за ними, наче прив’язаний, боявся, що сам не знайду дороги додому. Побачивши море, облишив їх.
— Куди, Тітусе?! Катер відчалює!
Фред вхопив мене за руку. Ноги грузли в сліпучо-білому піску.
Катер був обліплений людьми, але на горішній палубі майже ніхто не сидів, бо був сильний вітер. Фред і Матіуш сіли по боках, Аст — навпроти.
— Як тобі, вже ліпше? — спитав Аст.
— Ліпше.
Матіуш мугикав собі під ніс, сіпаючи ногою. Фред блаженно заплющив очі.
— Маєте зі мною клопіт? — зітхнув я.
— Ну, ну, не церемонься!
З цього було видно, що я їм добряче набрид. Аст підвівся і став прогулюватись по палубі, раз по раз хапаючись за поручні. Катер плив вздовж берега, котрий аж ворушився від людських тіл. Я страшенно не люблю багатолюдних пляжів. Купатися волію уночі або їду кудись далі.
Аст, запхнувши руки в кишені, зупинився переді мною:
— Ти хоч знаєш, куди ми їдемо?
— ???
— В розважальний парк.
— Не люблю кімнат сміху.
— Ха-ха! Вічне твоє "не люблю"... Фреде, поясни йому, що таке розважальний парк!
Фред навіть не ворухнувся.
— Він боїться, щоб ти не подумав про нього погано. Дорожить твоєю думкою, а раптом Тітус стане знаменитістю.
— Що ти верзеш? — ліниво розтулив рота Матіуш.
Вони всі троє нагадували зараз котів, які потягалися, перш ніж вирушити на полювання.
— Тоді я скажу. Ми будемо дивитися фільми, котрих не показують у місті, але дозволяють тут. А раз вони є, чому б не подивитися? Суспільству вигідніше, коли ми переказимося зараз, ніж у тридцять років вимагатимемо реформ освіти, культури, політики і так далі.
— Слухати тебе гидко! — пирхнув Матіуш. — Нахапався словечок. Це вульгарно врешті. Тітус, боропь боже, подумав, що ми сексуально ненормальні. А я, між іншим, їду туди тільки вдруге.
Він тарно кривлявся, хоч з публіки були тут лише я, Аст, Фред та літній дядько, оброслий волоссям, наче мавпа.
— Хіба всі туди їдуть? — спитав я, маючи на увазі катер.
— Всі! Справжнє паломництво. До речі, новинка сезону. Все як насправді! — радісно потер руки Аст.
— Нудно й це! — обізвася нарешті Фред. — Люди після того — наче звірі. Я, мабуть, не сходитиму. Як оті старигани, що душаться на нижній палубі. Їм досить подихати тим повітрям...
— Ти, Тітусе, теж тут будеш душитись? — глузливо спитав Аст.