— Даруйте, — почав було проректор. — Ви ставите під сумнів...
— Авжеж, я ставлю під сумнів весь цей, так би мовити, судовий процес, який схожий на заздалегідь продуманий спектакль. Це — жорстоко і підло. Ви помітили, що шановний декан всюди намагається підкреслити неповноцінність Сави, ставлячись до нього, як до піддослідного кролика. Відсутня логіка в такому питанні, вирішити яке для себе професор біології мусить конче: у питанні, чи мають тварини інтелект. Наскільки мені відомо, сучасна біологія заперечує це. Не мають. А наш професор завжди згодний з офіційною доктриною...
В залі засміялись.
— А тепер він підкреслює звірине начало Сави, водночас не заперечуючи його інтелекту... В університеті, кажуть, можна обійтися й без інтелекту. Якщо можна, то не страшно. Я маю на увазі інше. Колись на Землі існувала теорія расизму, жертвою якої стали мільйони людей, що мали темний колір шкіри. Можливо, в даному випадку виникає подібне явище, вкрай небезпечне для суспільства, в якому ми живемо. Найстрашніше, що проголошується расизм з високої професорської кафедри!
Голос її побляк серед бурі оплесків, обурливих вигуків і сміху.
— Тут не сміятись треба, а гарно подумати, спробувати осмислити вчинок Сави, мотиви, які спонукали його це зробити...
Зрештою слово було надано Саві. Йому пояснили, що він має говорити: розповісти, як усе сталося, чому і до яких висновків він дійшов. У його лице вп’ялись сотні зацікавлених очей. Залягла напружена, дещо співчутлива тиша...
...Перший рік навчання Саві прийшлося туго. Майже не залишилось грошей, які він виручив, продавши будиночок. Сава не мав друзів, котрі б його пригощали. Коли студенти гуртом ішли обідати, він відмовлявся, кажучи, що добре попоїв уранці. Гроші все одно кінчились, і Саві, звісно, було не до науки. Голова в нього паморочилась, і виникало цілком природне питання: чому одні студенти можуть купувати дорогі вина і тратити гроші на різні непотрібні речі, а інші не мають за що купити собі хліба чи бодай піти в найдешевшу їдальню з’їсти тарілку супу? Томас теж міг би піти в університет, але з ним вийшло б те саме, що й з Саваю. Йому спало на думку знернутися до декана. Той вельми здивувався: навіщо Сава вступав, коли йому нема за що жити.
Студентів не брали на роботу, дбаючи про чиетоту еліти. Сава розумів, що він надто помітний, і подався шукати роботу в ті райони міста, де про нього навряд чи чули. Це будш квартали, де жили вантажники, злодії, повії, дрібні крамарі. Всюди напівро звале ні будинки, немощені вулиці, де на кожному кроці траплялись несподіванки: то худе кошеня, яке вигнуло дугою спину на купі сміття, то мотузка з білизною, розтягнута посеред вулиці, бабуся, котрої палить люльку на порозі вбогої халупи, голісінькі дітлахи. Це було незвично, але не надто страшне. Люди жили тут звичайні, тільки втомлені. Настільки втомлені, що навіть не звертали уваги на Савину зовнішність. А може, просто нічому уже не дивувались. Це буяй квартали старців і божевільних. Один безногий каліка, який жив з того, що просив милостиню, довідавшись, що Сава шука€ роботи, вгостив його яблуком і після довгої мовчанки сказав, що, либонь, найкраще Саві піти до Віктора. Це був директор мандрівного цирку, який розкинув своє шатро поблизу, на пустирі. Каліка сам провів Саву туди, вправно стрибаючи на милицях через калюжі й вибоїни.
Саві пощастило. Директор цирку, огрядний чолов’яга з крихітними вусиками, швиденько зметикував, який скарб дослала йому доля, і не скупився на обіцянки. Про "феномен Сави" він, слава богу, не чув.
Сава домовився, що виходитиме на роботу ввечері й виступатиме під іменем Сильвеетр. Будь-яка платня йото влаштовувала, тільки б вистачило на харчі. Так Сава став дресирувальником звірів і почав вести подвійне життя. Він дресирував усіх тварин, які були в цирку: голуби — то й голуби, поросята — то й поросята, собаки, кішки, єдина мавпа — стара й дуже розумна. І ласки. Так, ласки. Сава переборов усі страхи і взявся дресирувати ласків, що й стало його коронним номером.
Вранці він слухав лекції про еволюцію й біоритми, а ввечері упевнено пірнав у намет з клітками, відмикав їх і йшов разом зі звірами на репетицію. Попереду — Сава з мавпочкою ка руках, на плечах у нього голуби, обабіч — ласки. Замикали процесію два старих пуделі, що вміли рахувати, і кішки, яких навчили сидіти за атолом і пити чай. Всі звірі були навчені попереднім дресирувальником, котрий їх майже не кривдив, хіба що сп’яну, тож Сава не мав особливих труднощів. Уже через два тижні він виступав на арені, у вільний час готуючи власний номер. Звірі одразу звикли до нього, бо Сава вмів їх розуміти й поводився дуже лагідно; йому й на думку не спадало вдарити котрогось із них.
Крім дресированих звірів, циркову програму складали три немолоді хлопці-акробати, брати Пірси, фокусник з кумедним прізвиськом Ніж у серці, дві жінки-клоунеси, нещасні, озлоблені істоти, колишні повії, обом за сорок років. Саву клоунеси по-материнському полюбили. Без гриму й потворного блискучого шмаття вони виглядала цілком пристойно.
Щодо Віктора, то він давно покинув виступи і з обіду до вечора пересиджував у сусідньому шинку. Весь реквізит, люди і звірі вміщалися у старенькому автобусі та вантажній машині-фургоні. Директор і все товариство ненавиділи подорожі, на які їх штовхало зменшення касового збору. Вела все хазяйство дружина Віктора, вельми практична жінка. Інколи їй вривався терпець: вона люто лаялась.
Потрапляючи після занять в густу, задушливу атмосферу цирку, невигадливо прикрашеного блискучою бутафорією, з якої невблаганно осипалась позолота, Сава сам дивувався, як це йому вдається поєднувати два способи життя, два світи. Мабуть, причиною було те, що він серйозно ставився до будь-якої роботи і його неможливо було принизити.
Сава купав звірів, годував, вишкрібав клітки, які, власне, не людей оберігали від тварин, а тварин — від поганих людей чи жартівників, що напідпитку могли наробити великої шкоди.
Директорові не подобалось у Саві, може, лише те, що той не звертав ніякої уваги на публіку (насправді хлопець просто боявся туди хоч глянути).