Коли він вертається десь під обід, мати уже сидить на змайстрованій Савою лавці...
— Мамо, я більше не буду там працювати.
Сава відводить погляд від материних великих карих очей. Вона на мить повертає голову, а потім знову дивиться на дорогу, чекаючи втомленого мандрівника чи когось з сусідів. Коло неї нічого нема: ні книжки, ні шитва, навіть окулярів від сонця, хоч дорога аж палає під сонячними променями. На матері синій халат в рожевих квітах, через що її незасмагле лице видається наче прозорим. Такі ж прозорі руки втомлено лежать на колінах.
— Чому?
— Мені там нецікавої— відповідає Сава.
"Море, воно таке порожнє. Хлопцеві тільки чотирнадцять років. Я хвора, з мене ніякого толку. Йому потрібно спілкуватись з ровесниками. Я певна, що він буде користуватись успіхом у дівчат. Погляньте, яке в нього струнке тілої" — скаже вона уже пізніше за розмовою, коли Сава на другому кінці саду полотиме квіти. Чи не тому, що він повернений до неї спиною, вона вважає, ніби син не чує її довгих розбалакувань. Навряд чи й помічає вона його присутність. А ось у цьому Сава помилявся. Вони обоє вивчали одне одного віддавна.
Сава мусив радіти з того, що хоч бачить маму, котра, відколи вони поселились удвох у цьому будиночку, не впускала його до своєї кімнати. Та й у нього не було потреби звертатись до неї з якимись питаннями, і, тільки він став більш-менш самостійним, вона поступово почала віддаляти його від себе. Сава знав, де що лежить, в господарських речах був талановитим, якось усе легко давалось йому до рук. Хлопцеві тільки потрібно було знати, що він не сам, що у нього є мама, єдина рідна істота в світі. Мамин кашель за стіною, кроки, стук дверей перетворювали будинок на людське житло. Сава ж боявся, так боявся, що він не зовсім людина. З жахом прокидався вночі, коли йому снилось, як він обростає шерстю, втрачає мову і їсть траву.
А ходити до зоопарку він перестав у дванадцять років. Він жив у тому самому будинку, в якому народився. В місті якраз зареєстрували випадки хвороби, занесеної, очевидно, ласками, як стверджувала епідемстанція. То була гидка хвороба: тіло вкривалося лишаями, випадало волосся, запалювались очі, що іноді спричинювало сліпоту. Все це супроводжувалось лихоманкою, яка цілковито виснажувала організм. Епідемія наробила великого переполоху. Школи позачиняли. Шукалась вакцина, але поки що безрезультатно.
Сава мав багато вільного часу. Мати наказала йому сидіти вдома, але він не міг не порушити наказу. Надворі палала осінь, вода в морі ще не схолола, в лісі можна було нагребти купи золотисто-червоного листя і качатись досхочу або вилазити на дерева по горіхи. Сава іноді приєднувався до дітей, котрих добре знав і котрі вже не задавали йому дурних питань з приводу його зовнішності. Якийсь дідок, з тих, що полюбляли подовгу сидіти в лісовій гущавині на пеньку й тихенько дрімати, навчив дітей майструвати сопілки з гілок гнучкого, тонкого дерева. Все оживало довкола, бо кожна сопілка мала свій голос, як це буває у птахів (а дідуся, котрий малював лише квіти, Сава не бачив уже давно-давно, ще з весни; мабуть, він помер, старі люди завжди чомусь помирають). Епідемія ще тільки почалась, і зоопарк не встигли зачинити на карантин. З дерев спадало листя, засипало доріжки, і Сава не відмовлявся, коли хтось з доглядачів просив прибрати. Жаль, що не дозволяли палити листя. Звірі панічно боялись вогню.
По території зоопарку тинялись, похиливши голови, кілька ласків. Очі в них сльозились. Напевно, вони були хворі. Сава якось про це не подумав.
І ось одного вечора, коли посутеніло і зоопарк мали зачиняти, Сава, як завжди, звернув на широку алею, по боках якої були два штучні озерця з різними птахами, а посередині кожного бив угору гострий струмінь води. Сава прямував до виходу. Того дня одежа його пахла сіном, бо він дуже довго спостерігав за парою коней, в яких з’явилось маленьке лоша... Мати у нього була біла, батько — гнідий, з світлим хвостом і гривою, а саме лошатко — темної масті. Саву це зовсім не дивувало, адже він теж зовсім був не схожий на свою матір. Його захопила поведінка двох дорослих коней. Мати лошатка то лежала, то вставала, не спускаючи очей з дитини. Іноді тихо іржала до батька, і той їй так само тихо відповідав. Мабуть, вони розмовляли про те, що лошатко кволе і його потрібно берегти від протягів, але яке ж воно гарненьке і як сміливо дибає на ще не зміцнілих ніжках, жаль, що взимку йому не буде де побігати. Час від часу маля підходило до матері поїсти, і Саву огортало якесь дивне почуття заздрісної радості.
Хлопець квапився до брами, яку мали ось-ось зачинити, і, вийшовши через неї, зупинився, щоб перевести подих. Двоє ласків стовбичило коло урни з сміттям, щулячись від холоду, хоч вечір був досить теплий і Сава одягнув лише тоненьку курточку від дощу.
Він безліч разів бачив ласків, але зараз йому якось боляче стиснулось серце. Вони дивились на хлопця довгастими очима, наче хотіли щось сказати. Обоє важко дихали, крізь рідку брудну шерсть випинались ребра. "Якщо вони мене бояться, то чому не втечуть або не зникнуть? — подумав Сава. — За п’ять хвилин можна відійти дуже далеко". Йому якось не спало на думку, що не варто зупинятись. Хлопець дивився на ласків такими ж зеленими довгастими очима. Йому було незручно, наче за ним спостерігає багато людей, причаївшись за огорожею.
Рука його сама по собі вийнялася з кишені. Стало гаряче, коли він присів навпочіпки з витягнутою рукою, в якій була цукерка. Він розламав її навпіл. Звідки взялась у нього цукерка, Сава не пам’ятав. Першою несміливо наблизилась ласка. Вона обнюхала долоню й з’їла півцукерки. Сава просто механічно погладив її по голові, як це завжди робив, коли зустрічав на дорозі кішку чи собаку. Серце його закалатало, коли наблизився ласк. Хлопцеві здалось, що ласки зараз відомстять йому за всі знущання, яких зазнали від людей. Він погладив ласка по голові й мовчки відійшов.
Через кілька метрів обернувся: ласки дивились йому вслід і в ту ж мить рушили за ним. Сава пішов швидше. Він знав, що ласкам невільно ходити по місту. Хтось помітить і викличе службу охорони тварин. Ласків заберуть і відвезуть хтозна-куди.