Я був у цьому Музеї ще зовсім дитиною. Ми їздили туди з учителем. Він розповідав такі дивовижні речі, що я слухав з роззявленим ротом. Можливо, через те невдовзі його примусили покинути викладання. Я ще мало тоді тямив, був просто закоханий в учителя. Однокласники шуміли, сміялись. Пам’ятаю, як учитель, блідий, з краплями поту на чолі, не розповідав, а наче молився. Він не міг уявити, що комусь байдуже до історії нашої планети й історії Землі.
Мені довелось питати, де Музей. Це охоче пояснила якась літня жінка в скверику, відкритому всім вітрам. Вона сиділа без будь-якого заняття, наче чекала мене.
— Ви з провінції?
Я трохи знітився, але ствердно кивнув.
— В провінції люди не такі зіпсовані.
Жінка зітхнула.
— Це не місто, а дім розпусти. Головне, що уряд навіть заохочує різні паскудства. Вважають, що вони сприяють народжуваності. Аякже! Дітками піклується держава. Якби держава ще сама їх робила. Колись так і буде...
Я почервонів, але не посмів утекти.
— Вибачте, хлопчику, я стара жінка і вільна говорити прямо. То тобі, кажеш, в Музей Пам’яті? Либонь, і я піду з тобою.
Вона обсмикнула сукню лілового кольору, поправила потріпаний капелюшок з новенькою стрічкою, і ми пішли.
— Слухай, а навіщо він тобі здався? Я не знав, як відповісти їй простіше.
— Ну, мене цікавить те, що було триста років тому...
— Як-то, що було? Сава. Я ще тоді мріяла полетіти на Селію, щоб допомогти йому садити квіти й дерева. Але батьки не пустили, вважали, що непристойно молодій дівчині жити поряд з чоловіком, з яким вона навіть не заручена. Зараз з такого б сміялися. До того ж Сава мав роман з якоюсь аристократкою. Вона втекла з дому ради нього. Ти ж не повіриш, що я була четвертою в екіпажі Артура Сігайра?
— Але ж це було п’ятсот років тому! — не витримав я.
— Хіба я такою старою виглядаю? — посміхнулася жінка.
Справді, вона непогано збереглася. Мала всі зуби, волосся майже не сиве. В молодості вона, напевно, була дуже гарною.
— Та ні... — промимрив я.
— От бачиш! Що мені п’ятсот років! Все, що в книжках пишуть, то брехня. Я була четвертою, і ласків помітила вперше теж я. Артур любив тримати нас в лещатах, але на мої вибрики заплющував очі. Вони ж, коли прилетіли, боялись носа з корабля висунути і пояснювали, що охороняють його від шпигунів. Я одразу збагнула, що тут людей чортма. Все так і дихало чистотою. Мені закортіло одягнутись в біле плаття й прогулятись до моря. Але у космос таких речей не беруть. Я просто казилась, доки не здогадалась спорожнити аптечку. Всілась шити плаття, й більше мене нічого не обходило. Артур аж пінивсь од люті, але знав мій характер. Я не боялась ніякого суду на цій планеті, а на Землю вертатись не збиралась. Стефан єдиний мене розумів, проте не суперечив командирові. Чоловіки звикли до муштри. Я робила, що заманеться. Ходила в гості до ласків, малі ласенята тулились до мене, ми бавились разом... А потім Артур і Дмитро заткнули мені рота і силоміць потягли в корабель, зачинили в коморі і не випускали доти, доки корабель не стартував. На Землі мене віддали під суд, звинуватили в егоїзмі й чаклунстві і спалили на вогні...
— Але ж тоді вже не спалювали на вогні!
— Звідки ти можеш знати? Хіба ти там був? — згорда відказала стара.
Справді, звідки я можу знати, що діялось півтисячі років тому?
— Синку, я стільки всього пам’ятаю, а мене називають божевільною. В кого є хоч трохи клепок в голові, того мусять лікувати. Ходімо, я тобі покажу тих, кого теж хотіли лікувати свого часу!
Вона так несподівано сказала "синку", що в мене боляче стиснулось серце. Я відчинив перед нею важкі двері. Будинок був старовинний, прикрашений вітражами, але занедбаний. Видно, сюди рідко приходили. Я б сам не піднявся по тих вогкуватих, темних сходах, що вели на горішні поверхи. Йшов слідом за жінкою, не спускаючи очей з її кістлявої. спини. На другому поверсі були картини й скульптури, вивезені колись з Землі. Жінка спинилась на мить перед різьбленими дверима, наче вагалась. Тоді я перший переступив поріг. Вона засміялася. Спалахнуло світло у великій старовинній люстрі з кришталевими підвісками, від чого кімната одразу стала просторою. В нас не малювали таких наївних картин, де все було як насправді, здається, інших теж не малювали. Я принаймні ніколи не чув про художників, які б володіли пензлем. У нас конструювали об’ємні зображення, схожі на привидів, котрі з’являлись, коли комусь того хотілось. Я стояв, не насмілюючись підійти до жодної з картин. Звідкись полинула музика, яка ставала щораз голоснішою. Це була дуже стара музика, дуже сумна і неймовірно повільна. Під її впливом я нарешті почав рухатися. Картини були затулені чорними завісами з товстої тканини. Я підійшов до найбільшої, заплющив очі і смикнув завісу. А коли розплющив їх, все навкруги було залите червоним сяйвом. Перед старим з довгою білою бородою і дивовижно лагідним лицем стояв на колінах хлопець у дранті, з порепаними п’ятами. Плечі в нього здригались від ридань. Та хіба я спроможний описати цю картину?! То швидше було вікно, заглянувши в котре уранці, забуваєш найпрекрасніший чи найстрашніший сон. Картина означала так багато, що, здавалось, не означала нічого. Старий був богом, а босий нещасливець — Савою. Жінка проказала твердим голосом:
— Цій картині більш як півтори тисячі років. Називається вона "Повернення блудного сина". Намалював її Рембрандт... Один чоловік мав сина. Той пішов з дому ще в юності, витратив гроші, здоров’я, молодість. І, коли повернувся, батько простив йому все. Глянь, сонце уже заходить...
Вона лагідно взяла мене за плечі й повела з кімнати. Я ще раз озирнувся — і тоді не витримав, кинувся назад, одну за одною відсмикуючи завіси. Кімната повнилася людьми з неспокійними обличчями, повними страждання й радості, людьми, які жили дві тисячі років тому, "в епоху дикості й варварства". Ті самовдоволепі людці, що їх я зустрічав кожного дня, — оце було виродження, деградація.
...Дівчина у вінку простягала мені квітку, усміхаючись ніяково й довірливо, наче боялась, що я не візьму скромної польової квітки. Мати вся була зосереджена на дитині, але світла, яке випромінювало її лице, вистачило б, щоб зігріти весь світ. Інша жінка, вся в передчутті материнства, лежала, затуляючись від золотого дощу прозорими рожевими пальцями... Не пам’ятаю, як я опинився на сходах. Жінка гладила мене по голові й розповідала. Я мовчав, а вона розповідала давні легенди. Це вперше мені зустрілась людина, котра справді пам’ятала. Між нею й учителем була прірва, бо він говорив те, чого не бачив. Я повторював пошепки, наче молитву: