Пальма — коричневе хатнє цуценя з чорними очима-гудзиками.
Вона залізла під стіл і гарчить, ревнує, що господарі вділяють більше уваги гостям, а не їй. У такий час з нею треба бути обережним, може покусати. Гарчання лякає Воксанку, і вона з’являється з-під стола.
— А скажи-но, чиї в тебе кіски? — тьотя Цьоня.
— Мама насадила.
— А очі?
— Мама взяла з неба.
— А брівки?
— Мама намалювала.
— Яка мамина доня! А таткова — ні?
— Зовсім я не мамина і не таткова, а горохова.
— От тобі й маєш! — Дмитро Борисович розвів руками. — Чого ж ти горохова?
— Мама йшла до криниці й проковтнула горошину, а то була я.
— А я думав, що тебе принесли журавлі?
— То вони мене потім принесли, — але їй не хочеться про це розказувати. Вона ж прийшла в гості. А в гостях добре. Білим застелюється стіл, частуватимуть чимось смачним. У гостях з великої чемності обов’язково панькаються.
Пальма шугнула в маленьку кімнату, і Воксанка туди. Дзяв-дзяв! Чапу-лапу! Щось перекинулося, щось упало.
— Вона на тебе гавкала? — питається десь Антоніна Гнатівна.
— Ні, я хотіла подивитися на духи, а вона сварилася.
Воксанка обдивилася, що стоїть у спальні і що лежить на кухні, ніби прийшла на оглядини. Виплигнула на балкон. Там нічого цікавого. Вернулася, кинулася на крісло-гойдалку. Пальма до неї. Гойда-да… Але й це набридло, вдвох з Пальмою тісно.
Включено гучномовець. Під музику вільніше балакається.
— Розполітикувалися! — це Воксанка. Сюди виль, туди виль на кріслі-гойдалці.— Я написала оповідання, тепер мені напишіть!
— Моє оповідання не для тебе, — каже Дмитро Борисович.
— Я ще мала?
— Ти ще мала, і ми зараз будемо обідати.
— То напиши для татка.
Дмитро Борисович береться читати те, що написав, а Воксанка підперлася кулачком.
Ось це оповідання.
Другий тиждень тривав етап. Нас залишилося дуже мало. Вартові втомилися нести зброю і доручили її етапникам. Серед снігів ми побачили щось чорне. Допленталися — аж то чукча. Він був згорблений.
Вартові відібрали зброю і сіли збоку грітися спиртом, а ми могли побалакати з чукчею.
— Хто тут? — спитав він, не ворушачись.
— Ми — люди.
— Переді мною чорно і наді мною чорно, — сказав чукча і кивнув зарослою головою.
— Чого ви тут?
— Я забувся, як мене звати. Сиджу і згадую. Мені здається, що я сиджу цілу вічність, але ніяк не можу згадати свого імені. Я зовсім згубив своє ім’я. Тільки пам’ятаю, як мене назвали інші: Колькою.
— Ви вийшли на полювання?
— Ага, але мої нарти поламалися, а мої собаки мене покинули.
Ми побачили, що ноги чукчі по коліна закопані в снігу.
— Колись я ловив рибу і мені було добре. Риба йшла-йшла і перестала. Я не мав що робити. Мене охрестили Колькою і сказали: лови втікачів. Я був добрим мисливцем. Від мене ні один втікач не втік. А їх йшло, як колись риби.
— Що ж ви з ними робили?
— Я з ними робив те, що треба. І як доказ, я привозив по парі рук. Відрізував руки пилочкою нижче ліктів, зв’язував і кидав у мішок.
— І платилося?
— Півмішка рук — мішок цукру, мішок солі, горілка, сірники… Можна було жити.
Білі сніги мерзли.
— Йшла-йшла риба і перестала… Йшов-йшов люд і спинився, — забідкався чукча. — Я згубив своє ім’я і не знаю, як мене звати. Від мене втекли мої собаки. А десь у юрті моя жінка і мої діти! — Він стрепенувся і викинув свої руки. — Візьміть і відріжте їх. Пилочка у мішку. Вам дадуть цукру і солі. Сіль віддайте моїй жінці, а цукор — дітям. Ріжте! Я вас все одно не бачу.
Він осліп, а його ноги були відморожені.
Наші охоронці зігрілися спиртом і загукали.
…Ми відмовилися нести їхню зброю і забрали з собою чукчу.
Воксанка підперла кулачком голову. Чи справді щось думає? Подрімує на оповідачевих колінах ревнива Пальма. А сам оповідач сидить, як той старий беркут. Він старий, але не знає втоми. І вихриться його біла непокірна голова. І дивиться на нього зі стіни впертий і затятий молодик — він сам. І ніби питається його: чи став ти саме таким, як я про тебе думав? В руці не гасне цигарка. Його очі все бачать, його вуха все чують. Він скрізь бував, скрізь позалишав себе, але не розгубив, приніс себе додому і став ще багатшим.
— Не сподобалось тобі моє оповідання?
Воксанка мовчить.
— Ходи, я розкажу тобі інше. Геть, Пальмо!
Собачка неохоче сплигнув. Дмитро Борисович просто струснув Пальму з колін. Вона відразу подибала на кухню скаржитися господині, що господар її прогнав.
І Воксанка вже на колінах. Дмитро Борисович підгицує її, а підгилуючи, наспівує про бідного чоловіка, який не знав, як йому жити на світі — купив собі курочку:
А та кура цюру-ру,—
Тепер же я не журу!
Та курочці самій сумно: треба ще когось. Старий і дитячий голоси виводять на всю хату:
А та качка так-так-так,
А та кура цюру-ру,—
Тепер же я не журу!
Антоніна Гнатівна давно застелила стола і розставляє частування. Вона добра господиня. У неї завжди все є.
— Зацюрурукали… Стіл накрито — прошу! — їй у цю хвилину радісно. Повні губи всміхаються, а чорні очі бачать щось своє, щось нікому не відоме. Її очі насторожені.
Для кожного крісло. Перед кожним тарілка, виделка і ніж. Чарочки.
— Я зовсім не хочу їсти, — відмахується мала. — Давай ще раз цюру-ру.
— Ах, ти ж, неслухнянка… Добре, добре, я прийду до тебе і теж не сідатиму за стіл, — ганить її тьотя Цьоня.
— І не треба, — рішуче відрізала Воксанка.
— Ти мене не любиш? Почекай, почекай, ось таткові треба буде кудись піти, він тебе й привезе до мене.
— Я тоді тебе любитиму.
— Хитруля, в кого ти така вдалася?
Дмитро Борисович пересаджує її на крісло. Не пручається. Їй зручно, і вона пишається.
— Вип’ємо, — каже господар.
— І я вип’ю. Дай боже пивши! — Воксанка підняла свою чарочку з водою. — Чого ж ви не цокаєтеся?
Ні холодцю, ні борщу вона не хоче. Як її приневолиш? Антоніна Гнатівна до неї і так і сяк. Бере її за руку, розказує: "Горосю-бобосю, пшенички-тички, квасольки-дольки, а старий бобище геть за гаготище!" Поки розважає — їсть. Перестала розважати — перестала їсти.
— Чекай, я тобі розкажу, як голодні діти граються.
— А як вони граються?
— Це було після війни, в дитячому комбінаті. Там було дуже багато діток. Вони жили без мамів і без татів. Постають у довгий-довгий ряд попід стіною, одне за одним. Товпляться, повиставлявши порожні долоні. А одна дівчинка стоїть збоку, сипле щось зі своєї порожньої долоні в їхні — роздає їжу, приказуючи: "Добавки не буде! Добавки не буде!" А всі дітки вервечкою попід стіною…