Я забуваю про всю роботу. Сідаю, кладу на бильце руку. Гойдати її не треба. А колись доводилося її загойдувати. Ліжко їздило від балкона до дивана, злітали коліщата. Наша мама сердилася: "Яка я нещасна!"
Ковдра вкриває Воксанку по самісіньку шию. Десь там, під ковдрою, у кулаці спить горіх.
А вона подрімує.
На подушці кругле горохове чудо. В нього чубчик як волоття, а під ним дві кринички. Воно має лоб. Він трошки випуклий і ще зовсім гладенький. На ньому найчастіше пробігають тіні здивування і лягають тіні загадки. Він морщиться: думає. Горохове чудо має брови. Воно хоче всім подобатися. Реве, вмивається сльозами, коли скажеш, що негарне. Воно кліпає повіками, опускає вії — так моргає. У нього є кирпа-носик. Коли бридиться, крутить ним. Воно має рота — дві червоні буби. Той рот вміє сміятися і кривитися.
— Ти сидиш?
— Сиджу.
Ходить сон коло вікон, коло нашого одного вікна і зачиняє в горохового чуда дві кринички.
— А мені сон щось принесе?
— Принесе. Повний кошик краси, повний кошик найкращого.
— І ми будемо гратися?
— Будемо.
— А коли мені було найкраще?
Я кажу.
І шумить, і гуде — їде стара Віхола. Мете мітлою сніг. Зовсім зрівняла долини з горами. З лісу вийшов Дід Мороз і сказав: "Годі!" Вона сіла на свою мітлу, втекла і сховалася за місяць. А Дід Мороз приніс Воксанці мішок подарунків і санчата.
Воксанка начіпляла подарунки на ялинку — гарно. Вхопила санчата і на вулицю. А на подвір’ї стоїть снігова баба. Воксанка вискочить на горбочок, у вусі свище — спускається. Сміється снігова баба чорним ротом, підморгує. Сміється й підморгує їй Воксанка. У них обох червоні носи. Навколо снігової баби топчак: Воксанка витанцювала. Добре їй зі сніговою бабою.
Та ось вийшла вона вранці на подвір’я, а від снігової баби ' і сліду нема.
Попливла водою.
Воксанка заплакала і не могла заснути. А хлопці-струмки розлилися на всі боки і цілу ніч співали весну.
А Воксанці й на вулицю не хочеться. Пропала її снігова баба. Похнюпившись, стоїть Воксанка на порозі парадного. Коли придивляється, а на тому самому місці, де була снігова баба, зеленіє трава. Воксанка сплигнула з порога — в траві квітка. Понюхала — пахне. А вгорі щось шелестить. Глянула: снігова баба виросла вишнею, яблунею і горіхом. Білий метелик пурх — Воксанка за ним. Їй стало весело. Вона почала бігати. Бавиться м’ячем, їздить на велосипеді, пускає з пальця сонечко. Про снігову бабу зовсім забула. Тепер їй ще ліпше.
Вибралася якось вона з хати: вишня не цвіте, яблуня теж.
І горіх розгубив свої сережки. Кругом повно цвіту, ніби дерева всю ніч проплакали. А розбійиики-вітри змітають той цвіт, кружляють і несуть кудись.
"Яка я нещасна!" — думає Воксанка.
А того не бачить, що вишні запалюються, що яблука в’яжуться, а горіхів по три, по чотири. Коли ж наглянула, нумо підскакувати вгору. Але хіба дістанеш? Плеснула в долоні — вишні посипалися в траву. А яблука й горіхи ще зелень. Набрала вона вишень і на Дніпро. Больбається у воді. Розляжеться на піску, обсипається з ніг до голови. А потім шубовсть у воду. Як риба. Вона й у ліжку робить Дніпро — пацає ногами. З Дніпром їй зовсім добре.
Прокинулася Воксанка, а за вікном виводять жінки-голосільниці — дощі.
Видибала вона з парадного. Скрізь лежить жовте мокре листя.
"Що ж я тепер робитиму? — і гойдала головою.
А яблуко гуп на землю. Горіхи падають і вилущуються. Воксанка взяла яблуко. А горіхи покотилися в бабин кошик. Їх зубами не розкусиш.
І вже, де росла вишня, яблуня і горіх, червона калина. Воксанка понатикала її в коси.
Кру-кру — клин за клином, дзень-дзень — один за одним. У небі летять журавлі, а по стежці біжать школярі. Вервечкою.
І найліпше Воксанці в калині.
Та що це? Шумить, гуде… Вертається, їде на мітлі з місяця баба Віхола. А Воксанка стоїть у вікні. Вона показує горіх сніговій бабі.
Ось він який!
Чує мене мала чи ні? Соньки-дрімки поклали на її уста палець. У ліжку цвіте сон. Зросливо, вродливо і щасливо. Як первоцвіт.
Моя рука лежить на гладенькому бильці. Мої очі заглядають у дитячий сон, але нічого не бачать. Я чатую тишу. В чотирьох стінах зачинився весь світ.
Розцвіли рум’янці — погасили всі квіти землі.
— Хто? Хто піднявся? — запитало високе і страшне.
— Я піднявся, я став над громом, — відказало.
— А хто, хто впав? — запитало глибоке і страшне.
— Я впав, я лежу під каменем…
— Як же так? — і заплакало.
— А то так, — і засміялося.
Її кіски біліші від подушки. Вони пухнасті й м’які. Один раз підстригли їх у перукарні. Воксанка казала, що в лікарні. Тут і там у білих халатах. Хлопчики й дівчатка ревіли. А Воксанка й не скривилася. "Це ж не віспа, що боляче!" Чесав гребінець, і ножиці ходили в косах. Потім вона всім показувала на пальцях: чик-чик…
Під головою обидва кулачки. Вії впали, брівки вирівнялися, а губи надулись.
— Мамо! Бабо! — з вереском під нашим балконом.
У ліжку стрепенулося, пацнуло ногами, стиснуло кулаки і розняло очі.
— Хто?
— Спи… Хіба не знаєш? Віта. Вона вернулася зі школи, і тепер нікому не буде спокою.
— Мамо-бабо! — лунають крики-перекрики. — Бабо-мамо! Ляльку!
Я погойдую ліжко-колиску. Скриплять бильця. Сну нема, сон утік. Як загойдати неспокій?
Йду на кухню і всовую у кватирку голову.
Під нашим балконом на тонких ногах — Віта.
— Тихше…
А вона спинається на пальці, дере рота ще дужче, підплигує, кидає своє пащекування на третій поверх.
— Ляльку! — вся аж кипить.
Я хапаю першу-ліпшу ляльку й кидаю їй. Віту присоромити не можна. Вона не знає, що таке сором. Взяла ляльку, кривиться, задкуючи, зникає за рогом будинку.
Погойдую Воксанку, але вона не згортається в клубочок, не просить розказувати казку. Всі кажуть, що колисати дітей не треба, і всі колишуть.
— Спи… — буцім заплющує очі. Теж цяця. Я не чекаю, коли вона по-справжньому заплющить очі. Вона хитренька з пуп’янка. Пам’ятаю: вивіз її на стадіон. Тоді Воксанка не вміла говорити, вміла кричати. Я нахиляюся, припадаю до неї, реве ще дужче. Сховався, щоб не бачила. І вона враз умовкла. Не мала кому плакати.
Серед будня у нас ще можна заснути, а в неділю очей не сплющиш. У всіх квартирах радіоли, телевізори, а під будинком дітвора ганяє м’яча. Таке враження, що всі пожильці тільки й чекають на ту неділю, аби повмикати на цілий день свою радіотехніку. Тільки нашій бабі Тамарі вдається пригасити цей шал. Але якби-то вона жила під боком.