І тепер був щасливий теж.
Скільки тривала їхня німа мова поглядів, ніхто з них сказати б не міг. За столом наростав гамір. Після п'янкої сити швидше запрацювали щелепи зголоднілих людей, забрязкотів посуд, загомоніли чоловічі й жіночі голоси. А вони всього цього не помічали, заглиблені у свої потаємні для всіх перемови.
Обірвав ту таємничу мову молодят голос воєводи.
— Хлопці, а введіть-но сюди полоненика — дещо спитати його маю!
Ввели полоненого — поставили посеред хоромини. Гамір затих. Всі прикипіли поглядами до чужинця, що прибув з далеких незнаних земель, щоб знищити Київ, а мешканців його перебити чи поневолити.
Полоненик був худий, жилавий, мав широке, спечене сонцем та вітрами вилицювате обличчя, на якому де-не-де стирчали чорні волосинки. Під рідкими бровами жмурилися вузькі розкосі очі. Був він одягнутий у баранячий кожух та гостроверху лисячу шапку. Шапку хтось із гриднів з нього зняв, і всі побачили, що його цупкий чуб був заплетений у багато косичок, що масними пацьорками звисали з голови.
Руки його були зв'язані за спиною, тому стояв він прямо, навіть задерикувато, хоча очі бігали від страху, як у зацькованого тхора.
— Як тебе звати, чужинцю? — спитав Дмитро, кивнувши Добрині, щоб переклав.
— Я Товлур.
— Скільки тобі літ?
— Тридцять.
— Чого ж ти прийшов сюди, до Києва, Товруле? Той заморгав очима, улесливо вклонився.
— Войвода-баатур сам знає, чого прибув сюди джи-хангір Бату.
— А ти все-таки скажи!
— Щоб узяти Киюв... А потім — піти до Останнього моря, як заповідав нам Чінгісхан.
— Де ж те Останнє море?
— Не знаю. Десь на захід сонця.
— Ну, гаразд... А скільки воїнів у Батия?
— І цього я не знаю. А хоч би й знав, то не сказав би.
— Ось як! — Дмитрові очі наповнилися гнівом. — А я хотів було подарувати тобі життя. Тепер же бачу, що ти не заслуговуєш на це. Як у вас страчують тих, кого Батий прирік до смерті?
Тавдур посірів, затупцяв кривими ногами. Йому перехопило дихання — і він пробелькотав:
— По-різному...
— А все-таки?
— Відрубують голову, розтинають навпіл, четвертують, саджають на кіл...
— А ще? Вчора від Менгу-хана я дізнався, що у вас, буває, ламають спину, і людина кілька днів умирає в страшних муках.
Товлур упав на коліна.
— Невже найсвітліший нойон учинить таке зі мною? За віщо?
— Якщо скажеш, скільки воїнів привів з собою Батий і хто з його воєвод прийшов з ним сюди, тоді я залишу тобі життя. Якщо ні — завтра ми виведемо тебе на міський вал, зламаємо на виду у твоїх одноплемінників хребет і кинемо вниз, щоб ти там конав у страшних муках. Вибирай!
У Товлура відвисла нижня щелепа.
— Войводо Думитро! Войводо Думитро! Я скажу... Все скажу...
— Кажи!
— Бату-хан привів під Киюв п'ятнадцять туменів та ще стільки ж невійськового люду — візників, погоничів верблюдів, пастухів, рабів, жінок... Усіх не перелічити.
— А воєвод мунгальських?
— Теж багато. Найвизначніші серед них — джихан-гіри Орду, Байдар, Бірюй, Кайдан, Бечак, Менту, Кююк, а також нойони-баатури Субедей та Бурундай.
— Та-ак... — протягнув Дмитро і надовго задумався. — Здається, мунгал каже правду. Батий підняв у цей похід усю силу, що була під його рукою, бо задумав дійти до німців, до франків, а може, і до гішпанців. А оскільки ми перші на його шляху, то нам буде найважче.
7
Пізній осінній ранок похмуро піднімався над Києвом та його околицями. По Хрещатицькій долині та понад Либіддю сивів холодний туман, на безлистих гілках дерев, на кущах та столоченій пожовтілій траві висіли крупні краплини роси.
У монгольському стані всі вже були на ногах. Палали багаття, у великих казанах шумувала жовтою піною юшка і лоскотала ніздрі майже завжди голодних аратів різким запахом кінського м'яса, що варилося всуміш із пшоном та пахучим зіллям.
О цій порі до білого шатра Менгу-хана прискакав сотник Жадігер. Охоронці відкинули перед ним важкий вологий полог.
У шатрі було тепло. Горіла свічка. Менту сидів на широкій подушці і з похідного дерев'яного тостагана запивав кумисом золотисті шматки бішбармаку, приготовленого із м'яса молодої кобилиці.
Жадігер упав ниць на килим.
— Біда, каане, — прошелестів задерев'янілими від страху губами.
Менгу відставив набік тостаган.
— Що трапилося? Яка біда?
— Утік син киювського войводи, а з ним і товмач.
— Як він міг утекти? А де ж була сторожа? — гримнув Менгу.
— Двох охоронців убито, а десятник Товлур зник. Мабуть, утікачі захопили з собою, бо ми скільки не шукали, не знайшли його ні живого, ні мертвого.
— Що ж робили інші охоронці?
— Спали, каане.
— Спали! — вигукнув Менгу. — Яке вони мали право спати, коли їм було доручено стерегти такого важливого богола? Чому вони допустили, що їхніх двох товаришів було забито, а десятник подівся хтозна-куди? Чи вони забули ясу Чінгісхана, яка гласить — якщо начальник десятка чи сотні потрапив у полон, його підлеглі мусять навіть ціною власного життя визволити його, а тим, хто цього не зробив, ламають хребет! Що ж ти вчинив з ними?
— Я всіх, хто залишився з Товлурового десятка живий, узяв під варту.
— Не під варту їх треба, а вивести на майдан, поставити перед сотнею сторч головами і ноги загнути назад, аж до землі! І хай лежать там, поки не подохнуть! Щоб інші дивилися і бачили, якою смертю вмирають боягузи, сплюхи та ледарі!
— Слухаюсь і підкоряюсь, каане!
Жадігер підхопився, щоб іти, але Менгу знаком зупинив його.
— Хто ще знає, що син войводи Думитра втік?
— Крім мене та нукерів Товлурового десятка, ніхто поки що не знає, каане.
— Це добре. Тоді ось що, Жадігере, зробимо так... — Менгу на хвилину замислився, потираючи рукою нижню щелепу, а потім сказав: — Візьми якого-небудь молодого богола-орусута і скарай на смерть замість утікача! А Бату-каанові я скажу, що, оскільки Думитро відмовився здати Киюв, його синові переламано хребет. Ти мене зрозумів?
Ще б не зрозуміти! Жадігер краще за будь-кого знав заповіт Чінгісхана: ханська таємниця залишається доти таємницею, доки про неї знає сам хан. А він же єдиний свідок такої таємниці! Чи ж надовго? Чи не нависла і над ним смерть? У грудях у нього похололо, а язик затерп.
— Зрозумів, каане, — ледве вимовив.