Так вона думала, молодесенька і недосвідчена.
Так вона думала.
А насправді батько, боярин Дмитро, давно помітив, що з дочкою щось сталося. Його пильне око відразу, ще по від'їзді Добрині, побачило зажуру в очах Янки, а потім, коли парубок зник, глибокий біль і душевну муку. І він зрозумів усе. І в ту ж ніч поділився своїм здогадом з бояринею Анастасією.
— Цей смерд не повинен бувати в нашій господі! — сказала твердо бояриня. — Янка ще дитина і встигне знайти собі достойну пару! Зник — от і добре! Мине місяць, півроку — і Янка забуде його ім'я!
— А якщо це справжнє кохання?
— Ну, то й що? Хіба ти погодишся мати зятем смерда? Нас увесь Київ засміє! Ти не повинен шукати його!
Дмитро промовчав. Звичайно, Київ буде здивований. Але ж і Янку, свою єдину доньку-пестунку, жалко. І перед тим парубком, Добринею, совісно... У боярина були свої погляди на життя і на порядність — і він таки розшукував Добриню, хоча безуспішно. Хлопець як у воду впав.
Не знала Янка, що тут, за столом, є ще одна людина, хитра й не менш досвідчена, умудрена життям, як її батько, яка ще в покоях хворого князя розгадала душевне сум'яття дівчини. Це був тисяцький Домажир. Зіставивши зникнення смерда, про якого він справді нічого не знав, з заступництвом за нього боярина Дмитра і з незвичайною схвильованістю його дочки, він зразу здогадався, які почуття привели юну бояришню до князя. Правда, великого значення він цьому не надав, бо не міг навіть уявити, щоб Дмитро з Анастасією віддали доньку за смерда. Але, розгадавши цю загадку, і пальцем не ворухнув, щоб розшукати якогось там Добриню, якого, він не сумнівався, хтось із його людей або вже відправив на той світ, або заховав так, що і вдень зі свічкою не знайдеш. Він навіть допускав, що смерд сидить у князівському порубі, бо якщо його схопила княжа сторожа, то запроторила тільки туди. Ну, й що? Хай сидить!
Янка мляво жувала якийсь несмачний кусок, що не ліз їй у горло, і думала про те, як відкараскатися від несподіваної напасті, і не могла дати ради своїм думкам. Все сплуталося в її голові, все здавалося таким складним
і нерозв'язним — зимовий наскок татар, Добриня, його зникнення, тисяцький Домажир, його син... І чому вона така нещасна? Чого всі лиха світу разом упали на її голову?
Перебуваючи в задумі, вона не прислухалася до розмов, що, в міру того, як наїдків та напоїв зменшувалося на столі, все посилювалися. Тому, коли почула своє ім'я, вимовлене гучним Домажировим голосом, здригнулася і підвела очі.
— Що?
— Про тебе тут мова, Янко, — сказав батько, зрозумівши, що дочка так була заглиблена в свої думки, що нічого не чула. — Боярин Домажир хоче женити Івора, свого сина.
— Той хай женить, — байдужим голосом відповіла Янка. Брати Микола та Степан голосно зареготали, а бояриня Анастасія, осудливо глянувши на них, так що вони враз замовкли, твердо промовила:
— Янко, ти не зрозуміла. Боярин Домажир просить для сина Івора твоєї руки!
— Що? — стрепенулася Янка. — Моєї руки? Для Івора?
Вона зблідла.
— Так! — з притиском сказала мати. — І ти повинна погодитися!
— Ніколи! — вигукнула дівчина, схоплюючись на ноги. — Чуєте — ніколи!!! Я ще не хочу йти заміж! Не хочу! Навіщо ж ви мене проганяєте з дому?
— Янко, ну хто ж тебе проганяє? Опам'ятайся! — лагідно промовив боярин Дмитро. — І в думці у нас такого не було! Та й ніхто тебе не змушує зараз, сьогодні, йти заміж. Це ж тільки заручини. А до заміжжя далеко — півроку, рік або й два... Коли ти скажеш...
Янка глянула в вічі батькові і хотіла щось відповісти, але в цю мить двері до боярської горниці швидко розчинилися, і ввійшов двірський, який голосно сповістив:
— Боярине, щойно з Володимирового града прискакав гонець від княгині. Вона просить тисяцького Домажира негайно прибути до неї. Помер князь Володимир Рюрикович!
Вість була оглушлива. Всі схопилися з місць.
— Що? Помер князь? Яке лихо! Домажир перехрестився.
— Упокоївся нарешті, бідолаха. Не князював останні місяці, а тільки мучився. — І повернувся до Дмитра. —
Поїдемо, боярине! Твоя присутність там нині теж потрібна. А наше діло з жениханням відкладемо до ліпших часів...
Він похапцем попрощався і, супроводжуваний розгубленим, сконфуженим Івором, швидко попрямував до виходу.
Дмитро почав збиратися теж.
— І я з тобою, тату, — попросилася Янка.
— І ми, — виступили наперед Микола та Степан.
— Добре, поїдемо. Там зараз збереться все київське боярство. Помер князь! Михайло Всеволодович покинув нас, цей помер... Що буде з Києвом? З нами?
Вони сіли в запряжений парою коней віз і незабаром, поминувши Софійські ворота, зупинилися на Бабиному торжку, перед князівськими хоромами. Тут уже стояло кілька осідланих коней. На подвір'ї — біганина, туди й сюди снували ліпші мужі, молоді гридні, челядники. Поспішали до князівських хоромів стурбовані бояри. Кожного хвилювало: хто ж тепер стане князем у Києві?
Дмитро коротко кинув своїм:
— Гуляйте тут, у дворі, Я скоро вийду, — і теж зник у розчинених дверях князівського терему.
Янка знала, що в глухому закутку двора десь є поруби, страшні глибокі ями, в яких перебувають, конаючи в голоді та холоді, різні злочинці та небажані князю люди. Вибравши хвилину, коли брати завели розмову з прибулими боярами, вона непоміченою шаснула в гурт челяді і попростувала у глибину двору.
Назустріч стара челядниця несла в кошику торбину з борошном.
— Помагайбі, тітонько! — приязно привіталася до неї Янка. — Чи не скажете, де тут поруби? Хочу страдникам нужденним за упокій князевої душеньки милостиню подати.
— Добра ж ти душа, дитино, — відповіла стара. — Йди ось цією стежечкою до стаєнь, а там і побачиш, у кутку... Та до сторожів не підходь, бо проженуть!
— Дякую, тітонько! — І Янка поспішила в далекий .закуток двору.
Поруб вона впізнала по батькових розповідях відразу. Це була присадкувата міцна будівля з товстих соснових колод. Над самою землею — вузенькі віконечка, одні заткнуті якимось ганчір'ям, інші порожні, мов бійниці на вежах. Янка відразу здогадалася: скільки віконець — стільки ям під порубом, темних, запліснявілих. Може, в котрійсь із них і Добриня?
Біля одного віконечка порався старий гридень. Янка спочатку хотіла запитати у нього, чи не відає він в'язня по імені Добриня, але тут же згадала пересторогу челядниці і вирішила діяти інакше.