ГОРІЛИ СТЕПИ
/
У п'ятницю перед Клечальною у Червоної знайшлося теля. Воно було так само червоне, з білою плямою на лобі, з такою ж смугою під черевцем, з білими ратицями й мало незвичайно ніжний вигляд.
Старий Вільгельм не міг натішитись.
Він ходив коло корови й говорив Мірті:
— Est gut. Est sehr gut x. Це зовсім хороше. Коли йде худоба в лінію, то дуже добра ознака. Ей-гей, прекрасна німецька порода, чиста, як баварське пиво.
1 Це добре, це дуже добре (нім.).
Мірта тихо посміхалась.
— Вона справжня Гретхен,— говорив далі Вільгельм.— Причепить би їй блакитну стрічку, на стрічку дзвіночка й пустити по пішоходах в околицях Лип. Ай-яй! Як би вона пройшлась. Скільки розмов було б у сусідів. Гей-гей! Але тут, моя люба, ніхто не розуміє. Ніхто тут цього не розуміє.
Вільгельм виймав з рота люльку й завзято спльовував. Тоді взяв теля й обережно одніс його до куховарні. Лизавета кинула на ту пору в'язати панчохи і йшла назустріч.
— Лізбет! Лізбет! Таке хороше теля! Гретхен! Мила Гретхен! Моя добра, хороша. Ти твердо бережеш мій рід!
Лизавета мовчки, співчуваючи, хитала головою.
— Ти не забула, Лізбет, коли дядя Фріц прислав нам залізницею червону корову? О, що то за час був! О, Ми були тоді дуже бідні. Ми тоді молились за неї. О, ]а! О, ]а! Чиста лінія фамилії Кравзе... Кравзе! Що то є— Кравзе?! О, то довгий рід хліборобський!
Старий ще довго в розчуленні говорив, та Лизавета лише інколи обзивалась до нього.
В неї йшли за ниткою панчохів далекі-далекі думки.
— Що це за край? Що за степи, де вони живуть? Вона не знала. Прожила ввесь свій вік і не знала. Вона
думала в цю пору про околиці Берліна — липові гаї, тихі, тіняві...
Старий пивоварник, її батько, держав там крамницю. Хтоз-на, як жилось! Хоч інколи й на черствому — все ж було радісно мріяти в білім убранні в тінях алей.
Чого і як вона сюди попала? Чого тут жила?
Це був сон, лише сон.
А як прокинеться, знову стане гуляти в білім убранні в липових алеях.
То нічого, нічого, що в коси вплівся густо-сивий волос.
А тепер сплітати панчохи й чекати, як прикотиться клубочок до Берліна — то є ціль всього життя.
Увечері Гордій, селянський парубок, що прибув сюди, в Зелену Долину, з якоїсь сусідньої губернії, пригнав додому худобу.
Вільгельм, як і завсіди, пильним оком оглядав кожну тварину, аж поки не приходила остання сіра корова, що завсіди пленталась у хвості.
1 О, так! (Ніл.)
Тоді заганяв разом із Гордієм усю худобу до хліва й чека* поки Мірта подоїть корів.
Звідти йшов оглядати всю садибу.
За оселями, критими червоною черепицею, йшов до само! ріллі широкою смугою сад. Грядки в ньому було добре оброблено, кожну деревину обмазано білою вапною. На широких кронах були вже помітні невеликі овочі.
Цього року, по всьому, врожай садовини буде добрий.
Посередині саду йшла густа липова алея, що кожного разу нагадувала далекий рідний край, густі берлінські липові алеї.
— Гей-гей! Vaterland *. Хто раз одірветься од нього, в того серце ніколи не заживе — тихі виразки завсіди колупатимуть.
За садом в гущавині лоз і бугили тихо протікав струмок. За ним угору піднімався степ.
Вільгельм йшов широкою борозною до степу. Там сів коло вітряка й слухав тихий шелест вітру об крила.
На заході звисали сизі хмари, купчились у громади. Інколи різала повітря гостра блискавиця і в освітленні її вставали далекі хвилясті простори, вкриті сизим туманом.
Десь із темряви виривався жалібний звук і поволі завмирав. В глибокій задумі дрімали широкі могили, розлогі байраки й поодинока смуга лісу "Зеленої долини".
А в цій теплій задумі думки самі пливли в голову.
Вільгельм думав: як це сталось, що він, зроду-звіку німець, мешканець берлінських околиць, опинився тут, в оцих далеких степах чудної, незвичайної країни?
Як це давно було, що він уперше сюди приїхав, з порожніми руками, лише з однією Лизаветою.
А тепер має велику площу землі, добре господарство, всього вдосталь.
— О, мій Боже! О, мій добрий Боже! Хто зрозуміє всі твої вказівки, всі твої шляхи, зарані одміряні кожному?
І було дивно, що це з ним сталось. А може, це й не з ним?
Може, той, хто їхав з Берліна, інший, і зовсім другий складав тут господарство?
Десь з глибини темряви вставав густий звук, сумний і величний.
Як здавна, степ обзивався до Вільгельма, а цей ніколи не міг зрозуміти.
1 Батьківщина (нім.).
І з тривогою думав об тім.
І знову йшли думки, заплутані, невиразні, але кожна тепло сідала в груди.
І тихий подих вітру лагідно студив її.
— Степ! Степ! Великий степ! Благословляю тебе, як Яків і Оврам свої землі й отари!
Старий розчулено вслухувався в темряву. Десь за лісом почулось торохтіння фургона. Пізніш звуки наблизились.
Густий бадьорий голос рішуче спинив коней і поспитав:
— Тату, це ти?
— Я, Йогане.
— Йди сюди, підвезу. Вільгельм спустився на дорогу.
— Що ти робив тут, тату?
— Я сидів і думав.
— Про віщо?
— Я думав, я думав про цей степ. Дощ буде. Хороший хліб піде...
Ну, іще думав про революцію. Що таке революція. Чого чоловікові хочеться? Люби землю й трудись. І більше нічого.
— Я не цього боюсь, тату,— тихо зауважив Йоган.
— О, я знаю. Ти думав про землю. Думав — одберуть... То нічого. То не страшне. Страшне інше...
— А! Цього ніколи не буде! Ми німецькі піддані. Землю не зачеплять... Та вчеплюся зубами — загризу кожного, хто насмілиться одібрати.
— О Йогане, зуби поламаєш, не вдержиш.
— Однаково, землі їм не взяти.
Молоде, засмалене обличчя Йоганове грізно насупилось, але хутко розійшлося знову в теплу лагідну усмішку. У дворі Гордій підійшов розпрягати коней. Йоган по-опікунськи поляскав по плечу.
— Ну, що, Гордію, революція йде?
— А йде.
— І ти радий?
— Не знаю. Я в цьому не розбираюсь.
Коні заводили в простору стайню, що була прилаштована до хат.
— Не знаєш! А гляди, про земельку думаєш? Думаєш, одбереш у Кравза й сам станеш хазяїном?
— Куди там!
— Кажи, кажи! А що ж ти з нею будеш робити?
Гордій нічого не відповів. На широкім, темнім обличч в нього лише розповзлась загадкова усмішка.
Вони прив'язали коні й пішли обидва спати до клуні.
Вільгельм поволі увійшов до хати. В чистій світлиці Ні високих пуховиках солодко спала Мірта, закинувши пухкз рожеву руку за голову.