— Гей, ти! Ану, стій!
Здається, що він хоче увігнати жеребця в землю, так міцно стискує від зусилля зуби; жеребець стоїть, гарно вигнувши шию, й бере губами хліб з Поланиної долоні.
— Тпру! — кричить Манья й, повиснувши в коней на шиях, веде їх до стайні.
Полана дивиться йому вслід.
— Чотири тисячі дають за жеребця,— жваво озивається вона,— але я не продам. Штефан каже, що він вартий і вісьмох. А лошицю будемо на осінь крити... — Нечистий її знає, чого вона раптом збентежилася й прикусила язика*.— Треба дати їм обрік,— каже вона нерішуче, не знаючи, як піти від Юрая.
— Так, так, обрік,— схвально киває головою Юрай.— Красний коник, Полано. А як він у запрягу?
— Такого шкода запрягати,— роздратовано відповідає Подана.— То не сільський битюг!
— Та, мабуть,— погоджується Гордубал.— Воно й справді шкода такого красеня. Файних коней маєш, душко, любо й глянути.
Манья тим часом виходить уже зі стайні з двома брезентовими відрами в руках.
— Вісім тисяч дадуть за жеребця, газдо,— упевнено каже він.— А лошицю до осені треба покрити. Ех, і жеребця для неї я підшукав — чистісінький сатана!
— Брут чи Хегюс? — обертається Подана з півдороги.
— Хегюс. Брут для неї заважкий.— Манья вищиряє зуби під чорними вусиками.— Не знаю, як ви, газдо, а я за важкого коня багато не дам. Сила є, а от кров нікудишня. Так, нікудишня, скажу я вам.
— Та, мабуть,— невпевнено мовить Гордубал.— Кров — воно й справді... Ну, а корови як, Штефане?
— Корови? — дивується Манья.— Ах, ви про корів. Та газдиня тримає дві корови, каже, молока треба. А ви ще не були в стайні, газдо?
— Ні... Бачиш, я... тілько повернувся,— відповідає Гордубал і ніяковіє, бо цю купу напиляних дров уже не приховати; і все ж таки він задоволений, що так легко перейшов із Штефаном на "ти", як і належить між газдою і наймитом.— Так,— веде він далі,— я саме збирався туди.
Штефан набирає у відра води й послужливо веде його до стайні.
— Там у нас... у газдині там жеребчик, тритижневий, і жеребна кобила; два місяці, як покрили її. Сюди, пане. А коня, вважайте, вже продано, за дві з половиною тисячі. Кінь файний, але я муіпу запрягати трирічного жеребця, щоб об'їздити. Дуже вже він норовистий.— Манья знову щирить зуби.— Коня візьмуть до війська. Наших коней завжди брали до війська.
— Так, так,— киває головою Юрай.— У тебе тут чисто. А ти сам уже служив у війську, Штефане?
— При кавалерії, пане,— посміхається Манья й поїть із відра трирічного жеребця.— Погляньте, газдо, яка худа голова і який круп — ех! Но-но! Обережно, пане! Ти ба, який розбійник! — І б'є жеребця кулаком по шиї.— Не кінь, а вогонь, газдо!
Гордубал ледве не чманіє від різкого запаху стайні;
куди приємніше в хліві — там стоїть запах гною, молока, пасовища й домівки...
— А де жеребчик? — питає він.
Жеребчик, іще кошлатий, саме ссе матку; здається, в нього нема ні тіла, ні голови, а тільки ноги. Кобила повертає голову й розумними очима дивиться на Гордувала: "Ну, а ти що за один?" Зворушений Юрай гладить її по теплому й гладенькому, мов оксамит, крупу.
— Файна кобила,— каже Штефан,— але заважка. Газдиня хоче її продати. Знаєте, газдо, селянин її не купить, а до війська беруть лиш коней з гарячою кров'ю. З холодною кров'ю коні їм ні до чого. Там потрібна порода,— розмірковує він.— Не знаю, як ви на те дивитеся, пане...
— Ну, я бачу, що Полана на тому розуміється сама,— нерішуче мимрить Гордубал.— А як воли? Волів у неї нема?
— А нащо вони, пане? — щирить зуби Манья.— Для поля вистачить кобили й коня. А м'ясо нині платиться погано. Свиней годувати ще якось оплачується... Бачили, якого газдиня вгодувала кабана? Та шість льох, пане, та сорок пацят. На пацят завжди є попит, за ними приїздять сюди аж бозна-звідки. Свині в нас, як слони — чорні рийки, чорні ратиці...
Гордубал замислено притакує.
— Ну, а молоко... де ви берете для пацят молоко?
— У селян, зрозуміла річ,— сміється Манья.— "То ти кажеш, що хочеш нашого кнура для своєї нікчемної льохи? Такого надійного кнурця не знайдеш у цілому околі. А кілько відер молока, кілько мішків картоплі даси?" Повірте, пане, не варто надриватися на такій роботі. До міста далеко, а тут продати щось дуже важко. Дурний народ, пане. Розводять усе тілько для себе. То най віддають нам, коли не вміють продавати.
Гордубал невпевнено киває головою. "Так, так, торгівля тут завжди йшла кепсько, гуси й кури — ще сяк-так. Тут якийсь зовсім інший світ. А Полана вміє дати собі ради, що правда, то правда".
— Товар можна продати й десь далі,— розмірковує Штефан,— але тілько такий, що ціниться. Ну, скажіть мені, хто піде на ринок з грудкою масла? Та вже по самому твоєму носі видно, що за душею в тебе нема нічого, тож скидай ціну або забирайся до дідькової матері!
— А ти сам звідкіля? — дивується Юрай.
— З долини, з Рибарів, знаєте?
Гордубал не знає, але киває головою: так, так, з Рибарів; бо як то газда може такого не знати?
— У нас інший край, пане, багатий. А рівнина яка! Взяти для прикладу бодай рибарський мочар — весь тутешній окіл поміститься в ньому, як цизорик у кишені; а трава, пане, трава аж по самісінькі груди.— Манья махає рукою.— Ех, вошивий тут край, ореш — і вивертаєш саме каміння. А в нас копаєш криницю — й аж до самісінької води чорнозем.
Гордубал похмурнів.
"Що ти знаєш, татарине... я, я тут орав і вивертав каміння; зате ліси які, боже ти мій, а пасовиська! — Похмурий Юрай виходить із стайні.— Вошивий край, кажеш? Тоді якого дідька ти сюди лізеш? А хіба погано тут худобі? Ну, слава богу, вона вже вертається додому".
На околиці вже дзеленчать-видзвонюють дзвіночки, тихі й неквапливі, як і коров'яча хода; хіба тонкоголосі дзвіночки на шиях у телят заливаються, наче кудись поспішають. "Ну-ну, ви теж станете коровами й будете ступати повагом і важко, як уся череда. Як і ми". Дзвіночки дедалі наближаються, і Юрай ладен скинути капелюха, наче то дзвонять до вечерні. "Отче наш, іже єси на небесі..." Дзенькіт наближається, наче ріка, розбивається на великі бризки, розливається по всьому селу; корови одна за одною відокремлюються від череди і — бім-бам! бім-бам! — завертають кожна до свого хліва, запах куряви й молока, бім-бам у воротях — і дві корівчини, киваючи головами, заходять до Гордубало-вого двору. Яка ж то розумна й лагідна живина! Корови неквапливо прямують до дверей хліва. Гордубал глибоко переводить дух: "Ну, нарешті я дома, слава тобі господи; ось воно — моє повернення додому".