Полана підводиться, бліда, аж синя, спотворена вагітністю, й беззвучно ворушить губами. 1
— Мовчіть, газдине! — озивається зненацька хрипкий, уриваний голос.— Я їм сам скажу! — Штефан Манья стоїть і посміхається від душевного напруження.— Дост... достойний суде,— белькоче він і раптом заходиться невтримним риданням.
Прокурор, трохи здивований таким поворотом справи, обертається в його бік.
— Прошу вас, заспокойтеся, Манья. Суд радо вас вислухає.
— То я... я,— схлипує Штефан.— Я... я хотів помотатися йому... за те... за те... що він викинув мене через пліт... З мене сміялися люди! Я не міг навіть спати... я мусив йому якось віддячити... мусив... помститися... От я й пішов...
— І газдиня відчинила вам двері? — перебиває його голова суду.
— Ні... газдиня нічого... нічого не знала. Я ввечері... мене ніхто не бачив... газда лежав у кімнаті... Я прокрався на горище... й сховався там...
Бігл обурено штовхає під бік Гельная.
— Брехня! — лютує він.— Манья не міг дістатися на горище, бо ляда була завалена кукурудзою! Я був там другого дня вранці, Гельнай! Я зараз устану й скажу їм про це...
— Сиди! — хмуриться Гельнай і смикає Бігла за полу мундира.— Тільки спробуй меніГ
— А вночі...— белькоче Штефан, витираючи очі й ніс,— уночі я звідти зліз і... до кімнати... Газда спав... і я тим шилом... Воно ніяк не... не... хотіло лізти... а він лежав і не ворушився... Так, не ворушився...— Штефан хитається, і конвоїр подає йому склянку води зі столу голови суду. Штефан жадібно п'є, аж захлинається й витирає з чола піт.— А потім... я вирізав шибку... і забрав у газди гроші... щоб це схоже було на крадіж... і... назад на горище... а звідти через віконце вниз.— Штефан зводить віддих.— І тільки після того... я постукав у вікно... до газдині... мовляв, прийшов по свій піджак.
— Полано Гордубалова, це правда?
Полана підводиться, міцно стуливши губи.
— Ні. Неправда. Він не стукав.
— Газдиня нічого не знала,— гарячково запевняє Штефан.— І то неправда, що між нами щось було. Одного разу... так, одного разу я хотів повалити її на солому, але вона не давалася... а тут прийшла Гафія. А потім уже нічого, бігме, нічого...
— Чудово, Штефане,— каже прокурор і весь подається вперед.— Але одне запитання я залишив собі аж насамкінець. Досі в ньому не було потреби. Пола-но Гордубалова, то правда, що ще до цього коханця, який стоїть зараз перед нами, тобто до Штефана Маньї, ви мали іншого любаса — наймита Павла Дре-воту?
Полана гучно видихнула повітря й схопилася рукою за голову. Конвоїр напіввиводить-напіввиносить її з зали.
— Судове засідання переривається! — оголошує голова.— 3 огляду на нові факти, які з'ясувалися внаслідок зізнання Штефана Маньї, суд завтра виїде на місце злочину.
Бігл чекає на приїзд достойного суду на Гордубало-вому подвір'ї. Нарешті ці панове приїхали! Бігл весь виструнчився й віддає честь; люди стоять на дорозі й заглядають через пліт у Гордубалів двір, наче ждуть там бозна-якого чуда. Для Бігла сьогодні великий день.
Він веде шановних панів присяжних засідателів на горище.
— Прошу. Горище, яі^і було: ніхто сюди не підіймешся з дня вбивства. Ще тоді ляда була завалена купою кукурудзи, і якби хтось спробував її відчинити, кукурудза посипалася б на драбину.— Бігл натискає на ляду, й додолу сиплеться град кукурудзяного зерна.— Може, панове присяжні будуть тежі ласкаві і піднімуться нагору? — шанобливо запрошує він.
На горищі — всі божі дари, зібрані на рівнині,— купи золотистої кукурудзи,— теж і хочеться бродити й стрибати по ній. А ось і віконце, через яке нібито виліз Манья.
— Але ж воно взяте зсередини на засувку,— констатує один із присяжних і пильно роззирається по горищі.— Якщо тут і справді нікого не було з дня вбивства, то Манья не міг вилізти через нього.
— Ну прешда, що не міг. На підвіконні стоять запилені пляшки й бляшанки, яких ніхто не торкався вже роками. Що тільки не зберігають ті селяни! Якби Манья вилазив через віконце, то йому довелося б спершу познімати весь цей мотлох, так чи ні?
— Та так. А що внизу, під цим віконцем?
— Під нами кімната, де вбито Гордубала, а перед будинком — садок. Прошу вас, панове, ходім поглянемо й туди.
Достойний суд поважно прямує в садок. В одному з вікон вибито шибку.
— Ось тут, з вашої ласки, вирізано отвір у шибці. Якраз над нами віконце на горищі, через яке нібито виліз Манья. Я пильно оглянув тут усе відразу ж після вбивства,— скромно провадить Бігл,— але не виявив під вікном жодного сліду. Грядка була скопана, і напередодні пройшов дощ...
Голова суду схвально киває.
— Манья явно бреше. Але ви повинні були зразу ж після вбивства зазирнути на горище.
Бігл клацає підборами.
— Пане голово, я не хотів розсипати оту кукурудзу. Але для певності я негайно забив ляду цвяхами, щоб туди ніхто не зміг дістатися. І тільки сьогодні вранці я повитягував їх, а на ляду почепив шматок нитки...
— Добре, добре,— задоволено мимрить голова.— Я бачу, ви все завбачили, пане... пане...
Бігл випинає груди:
— Жандарм-статист Бігл!
Ще один милостивий кивок.
— Між нами кажучи, панове, нема анінайменшого сумніву, що Штефан Манья брехав. Та якщо ми вже тут, то вам, напевно, цікаво буде зазирнути й до хати?
З-за столу підводиться високий, кремезний, незграбний селянин; тут саме обідають.
— Це, прошу вас, небіжчиків брат, Михайло Горду-бал. Тимчасово тут газдує він.
Михайло Гордубал низько вклоняється панам суддям.
— Оксеню, Гафіє, ану, живо подайте панам стільці.
— Не треба, газдо, не треба. А чому ви й досі не вставили нової рами? З вікна тягне холодом.
— А нащо нову? Рама ж у суді, шкода купувати АРУгу.
— Так, гм... Я бачу, ви піклуєтесь про Гафію. Це розумна дитина, не дайте скривдити сирітку. А це... ваша дружина, так?
— Так, з вашої ласки, Деметра, Івана Вариводюка дочка, з Магуриці.
— Бачу, ви чекаєте поповнення родини?
— Та чекаємо, якщо дасть пан біг, най святиться ім'я його.
— А... вам подобається в Кривому?
— Ще й як,— відповідає Мйхайло і махає рукою.— А скажіть, панове судді, чи не можна би мені поїхати на роботу до Америки?
— Як ІОрай?
— Так, як наш Юрай, дай йому, господи, царство небесне.