"А якщо обійти село,— думає Гордубал,— і дістатися додому задами? Ну ні, не вистачало ще, щоб повибігали сусіди й накинулися на мене: "Гей ти, куди лізеш? Зараз же вертай на дорогу, а то вперіщу батогом!" Нічого не вдієш, доведеться-таки йти селом; ой, боже, хоч би та валіза не відтягувала так руку! Обличчя якоїсь жінки у вікні з геранню, вирячені очі соняшників, бабуся на подвір'ї виливає щось, наче оглядається на свій зад, дітваки зупиняються й витріщають очі: "Глянь, глянь: якийсь чужинець іде!" Дід Кирило плямкає порожнім ротом і навіть очей не підводить; іще одна колька в серце, і — боже поможи!" — Юрай, нахиливши голову, входить у хвіртку свого обійстя.
"Дурню, дурню, як ти міг так помилитися? Хіба ж то Гордубалова дерев'яна халабуда, дерев'яний хлів і комора в зруб? Таж то справжня садиба — кам'яниця під черепицею, у дворі колодязь із залізною помпою, залізний плуг і борони залізні — панський фільварок, та й годі; хутчій, Гордубал, хутчій забирайся звідси разом зі своєю чорною валізкою, заки не вийшов газда й не сказав: "Чого очі витріщив?" — "Здорові були, газдо! Чи не мешкала тут раніше Полана Гордубалова? Вибачте, видно, я помилився..."
На ганок виходить Полана й зупиняється, мов закам'яніла; очі широко розкриті, руки міцно притиснула до грудей, з яких виривається швидкий, свистячий віддих.
А тепер Юрай Гордубал не знає, що сказати: стільки придумав початків розмови — і жоден не підходить? Не затулив він долонями Полані очі, не постукав уночі в шибку, не вернувся зі словами благословення під передзвін череди, а вдерся сюди зарослий і брудний, то чого ж* дивуватися, що жінка так перелякалася? "І голос мій, певно, був би чужий і здушений — напоум, господи, що можна сказати таким нелюдським голосом".
Полана задкує з ганку, аж занадто далеко задкує ("Ох, Полано, я пройшов би й так") і каже голосом, який навряд чи можна назвати голосом, а тим паче її, Поланиним:
— Проходь, я... покличу Гафію.
"Гафію? Дуже добре, але спершу я хотів би покласти тобі на плечі руки й сказати: "Вибач, Полано, я не хотів тебе налякати; хвалити бога, я нарешті дома. Як тут у тебе файно! Нове ліжко з горою подушок, новий дебелий стіл, на стіні святі образи — навіть у самій Америці, повір мені, не краще. Дощана підлога, на вікнах герань — файно, ти, Полано, бачу, газдувала!"
Юрай Гордубал тихенько всідається на свою валізку. Розумна в нього жінка і вміє дати собі раду; судячи з усього, в неї не менш як дванадцять корів, а може, й більше... "Хвалити бога, я не марно працював; але яка спека в шахті, душко, якби ти тільки знала, яке там пекло!"
Полана не вертається. Юрай Гордубал почувається ніяково, як людина, залишена сама в чужій хаті.
"Зачекаю на подвір'ї,— каже він собі,— й, може, поки вмиюся. Ех, зняти б із себе сорочку та пустити струмінь холодної води на плечі, на голову, на волосся, бризкати нею на всі боки й закричати від задоволення: "Е-гей!" Але ні, так не підходить, іще рано, ще не час; поки що напомпую трохи води. Раніше тут були дерев'яні цямрини, і цебро з журавлем, і глибока пітьма внизу, а яким холодом і вогкістю дихало на тебе, коли ти нахилявся над цямриною; а тепер — як в Америці: у тамтешніх фермерів теж є такі помпи... Піти б зараз із повним відром до хліва — й напувати корів, аж поки в них вогко заблищать ніздрі й вони голосно зафоркають.— Краплею води Юрай змочує
заяложену хустинку й витирає лоб, руки, потилицю.— Ох-ох-ох, як приємно холодить! — Він викручує хустинку й шукає очима, куди б її повісити.— Але ні, ми ще не дома".— І ховає мокру хустинку в кишеню.
— Твій тато, Гафіє,— чує Гордубал, і Полана підштовхує до нього одинадцятирічне дівча з переляканими голубими очима.
— Так ось ти яка, Гафіє,— збентежено мимрить Гордубал ("Ну й утяв — такій великій дівчині — теді-бе-ра!") і хоче погладити її по голові: "Лише одним пальцем, Гафіє!"
Але дівча відхиляється, горнеться до матері й не спускає очей із цього зайди.
— Поздоровайся, Гафіє,— суворо велить дочці Полана й підштовхує її в спину.
— Ах, Полацо, дай дитині спокій — нічого дивного, що вона перелякалася.
— Добрий день,—шепоче Гафія і відвертається.
Щось дивне діється з Юраєм: очі йому раптом
застилають сльози, доччине обличчя тремтить і розпливається. "Нічого, минеться, то від того, що я вже стільки років не чув "добрий день".
— Ходи побачиш, Гафіє, що я тобі привіз,— квапливо мовить він.
— Іди, дурненька,— підштовхує дочку Полана.
Гордубал стоїть навколішках біля валізи,— мати
божа, як усе пом'ялося в дорозі,— й шукає електричний ліхтарик. Ото здивується Гафія!
— Дивись, Гафіє, натиснеш отут, і воно засвітиться. О, чого воно не хоче світити? — Гордубал натискає на кнопку, крутить ліхтарик на всі боки й хмуриться.— Що з ним сталося? Ага, певно, висохло всередині, там, де та електрика, знаєш, спека була на нижній палубі... А він так ясно світив, Гафіє, як сонечко. Але зажди-но, я привіз тобі картинки, зараз та побачиш таке... — Гордубал виймає з валізи журнальні та газетні вирізки, якими переклав свій убогий гардероб.— Ходи сюди, Гафіє, побач, яка Америка.
Дівча нерішуче мнеться й озирається на матір. Полана сухо й суворо киває їй головою: "Іди!" Дівча несміло й неохоче підходить до цього високого чужого пана — ох, гайнути б зараз стрілою за двері й бігти, бігти до Маріки, до Жофки, до дівчат, які на загумінку загортають у перинку таке гарненьке цуценя...
— Дивись, Гафіє, які дами. А отут, бачиш, як б'ються, ха-ха! Бачиш? То футбол, розумієш? Така гра, в неї гуляють в Америці. А ото... ото високі будинки...
Гафія вже торкається його плеча і несміливо шепоче:
— А то що?
Горду бала поймає радісне зворушення: "От бачиш, дитина вже звикає до тебе!"
— То... то Фелікс зе кет *.
— Та то ж кицька! — протестує Гафія.
— Ха-ха, ну певно, що кицька! Ти моя розумниця! Твоя правда, то такий... американський кіт, ол райт35 36.
— А що він робить?
— Вилизує тін, розумієш? Бляшанку з-під консервів. То едвертісмент37 консервів, розумієш?
— А що тут написано?
— То... то по-американському, Гафіє, ти все одно не зрозумієш. А ось тут, дивися — пароплави,— швидко змінює Гордубал тему розмови.— На одному з таких і я плив.