Двері прочиняє Гафія, хвилинку мнеться біля порога, а тоді знову зникає.
— Спить,— шепоче вона матері.
Подана мовчки стоїть посеред подвір'я й зосереджено думає про щось своє.
Ополудні Гафія знов навшпиньки заходить до кімнати. Гордубал лежить, заклавши руки за голову, й дивиться в стелю.
— Мамка прислала спитати, може, ви чогось хочете? — раптом одним духом випалює дочка.
— Я гадаю, Подано,— каже Юрай,— що Штефан міг би знов повернутися до нас.
Гафія здивовано розтуляє рот.
— А як вам, уже легше?
— Красненько дякую, легше.
Гафія вибігає.
— Каже, що йому вже легше! — доповідає вона Подані.
— Зовсім добре?
Дівча невпевнено знизує плечима.
А пополудні в дворі стало тихо, хоч мак сій. Гафія не знає, що їй робити. Мама веліла сидіти дома, може, газда 'чогось попросить. Гафія грається на призьбі з лялькою, яку їй вирізав Штефан.
— Нікуди мені ані руш! — наказує вона ляльці.— Газда лежить, і ти мусиш стерегти двір. І не плач, бо відлупцюю.
Гафія йде навшпиньки подивитись, що діється в кімнаті. Гордубал сидить на ліжку й похитує головою.
— Що робить мамка, Гафіє?
— Кудись пішла.
Гордубал киває головою.
— Скажи їй, хай вернеться Штефан. А жеребця він може забрати назад. Ти хотіла би мати кролів?
— Хотіла би.
— Я зроблю тобі клітку на кролі, таку, яка була в майнера Єнсена. Ех, Подано, в Америці стілько гарних речей... Я все зроблю.— Гордубал киває головою.— Я візьму тебе на гору, на полонину, Гафіє. Там є такий дивний зруб, навіть Мішко не знає, що там колись було. Іди, йди скажи мамці, що Штефан може вернутися до нас.
Гордубал відчуває якесь задоволення, лягає й заплющує очі. "Темно, ніби в штольні. Бух-бух — то хтось гупає молотом по скелі. А Штефан посміхається,— мовляв, саме каміння. Атож, каміння. Зате ти, дурнику, не знаєш, що таке робота. По роботі судять про чоловіка. А які дрова в тебе, душко, на подвір'ї? Полінця гладенькі, одне в одне. А я, бувало, пні колов. Ото чоловіча робота — пні колоти. Або викопувати з-під землі каміння.— Гордубал задоволений.— Я доста потрудився, Подано, бігме, доста, та добре, все навіть дуже добре..." — І Юрай, склавши руки на грудях, спокійно засинає.
Прокинувся він уже за сутінків, які облягли його з усіх боків.
— Гафіє! — покликав він.— Гафіє, де Подана?
Тиша, тільки здалеку долинає дзеленчання дзвіночків; це з паші вертається череда. Гордубал підхопився з ліжка й починає натягувати штани, бо треба відчинити коровам ворота. Голова в нього йде обертом — певно, від лежання. Юрай навпомацки видибує надвір і розчиняє навстіж ворота. Якось чудно йому — він засапався, але хвалити бога, вже надворі. Дзенькіт дзвіночків наближається, розливається, мов ріка: здається, ніби все довкола виповнилося цим дзвоном дзвіночків на шиях у корів і телят. Юраю хочеться стати навколішки, бо він іще ніколи не чув такого великого й славного благовісту. Похитуючи головами, на подвір'я розмірено входять дві корівки з повними світлими вим'ями. Юрай спирається на ворота, і йому так добре, так спокійно, ніби під час молитви.
У ворота вбігає захекана Полана.
— Ти вже встав? — дивується вона.— А де Гафія?
— Так, устав,— виправдується Юрай.— Мені вже легше.
— Іди, йди, тобі ще треба полежати,— наполягає Полана.— На ранок ти будеш... зовсім здоровий.
— Як хочеш, душко, як хочеш,— слухняно й привітно озивається Гордубал.— Тут я тобі все одно тільки заважав би.
Він іще зачиняє ворота, защіпає гачок і поволі чалапає до будинку.
Коли йому нарешті принесли вечерю, він уже спав.
ЧАСТИНА ДРУГА 4 хвіртки. Староста йде просто до Полани й кладе їй на плече руку.
— Годі, газдине. Що з ним сталося? Куди його вдарили?
Подана вся аж труситься:
— Не... не... не знаю, я там не була, я не могла...
Староста пильно подивився на неї. Полана була бліда
й уся йапружена, мов струна; вона тільки примушувала себе метушитися по двору й голосити.
— А хто його бачив?
Полана у відповідь тільки губи стиснула. А в цей час до двору вже заходять жандарми й зачиняють хвіртку перед самісіньким носом у цікавих. їх двоє — старий товстун Гельнай, розхристаний і без рушниці, і Бігл, новий жандарм; новісінький мундир так і сяє на ньому, а сам він аж горить від запопадливості.
— Де він? — тихо питає Гельнай.
Полана показує на будинок і знову починає голосити.
"Американець" Горду бал лежить на ліжку й, здається, спить. Гельнай скинув каску й трохи збентежено витирає піт. Похмурий Герич стоїть на дверях. Тільки Бігл рішуче підходить до ліжка й нахиляється над небіжчиком.
— Гляньте ось сюди, на груди,— каже він.— Крові зовсім мало. Схоже, що його чимось закололи.
— Хтось із своїх! — бурчить староста.
Гельнай неквапливо обертається до нього.
— Що ви хочете цим сказати, Герич?
— Нічого,— хитає головою староста. "Сердешний Юрай",— зітхає він подумки.
Гельнай чухає потилицю.
— Дивіться, Карлічеку, тут розбита шибка!
Але Карлічек Бігл уже розстібає сорочку на грудях у небіжчика й заглядає під неї.
— Дивно,— цідить він крізь зуби,— рана явно не ножова. До того ж так мало крові...
— Подивіться на вікно, Бігл,— повторює Гельнай.— Це повинно вас зацікавити.
Бігл обертається до вікна. Воно зачинене, тільки в самому низу видушено шибку.
— Так! — зраділо вигукує він.— Отже, сюди... Тільки через цю дірку ніхто не пролізе, Гельнай. А от на склі подряпини від алмаза, тільки їх зроблено зсередини. Це цікаво!
Герич навшпиньки підходить до ліжка.
"Сердешний Юрай, як у нього загострився ніс! А очі заплющені, наче спить..."
Бігл обережно відчиняє вікно й визирає надвір.
— Так я й думав! — задоволено вигукує він.— Скалки з того боку, Гельнай.
Гельнай засопів.
— Отже, ви, старосто, вважаєте,— неквапливо мовить він,— що це зробив хтось із своїх, так? А де Штефан Манья? Щось я його тут не бачу.
— Він, напевно, дома, в Рибарах,— якось неохоче озивається староста.
Бігл тим часом нишпорить по всіх закутках.
— Усе на місці, ніщо не перекинуто, не розбито...
— Мені це не подобається, Карлічеку,— хитає головою Гельнай.
Бігл посміхається.
— Виглядає надто по-дурному, правда? Дайте мені трохи часу, і я все проясню. Я, Гельнай, люблю такі випадки.
Огрядний і поважний Гельнай викочується на подвір'я.