— Агов, Гарчар, робітника вам не треба?
— Ти що, здурів чи тебе в криміналу випустили? Тепер, по жнивах, роботи шукаєш?
"Чого кричиш? — думає Гордубал.— У моєму капшуку вистачить грошей на те, щоби купити половину твого обійстя! І нема чого так кирпу дерти".
Гордубал поволі плентається додому. А чого? Може, ліпше пройтися по горах, поглянути, що діється в чужих краях?
Юрай сидить на узліссі над Варвариновим полем. Дзенькіт дзвіночків долинає аж сюди — певно, з Ле-готського вигону. Що цікаво, робить Мішко там, нагорі, на полонині? Внизу — потік, а над потоком стоїть якась жінка. Юрай примружується, аби краще бачити. Чи не Полана, бува? Та ні, ні! Звідки їй тут узятися? З такої далечі, певно, кожна жінка здаватиметься Поланою. З лісу раптом вибігає якийсь чорнявий чоловік. "Та ні, то не Манья,— запевняє себе в думці Юрай,— бо чого б то він приходив аж із того боку?" Чорнявий чоловік зупиняється біля жінки. Стоять і розмовляють. "І про що вони так довго говорять? — дивується Гордубал.— Напевно, якась дівка і її любко — не тутешній, а з Легати чи з Волового Поля. Сходяться тайкома, щоб його не відлатали наші парубки".
А ті двоє внизу стоять і говорять, говорять. "Говоріть собі на здоров'ячко, я не дивлюся". Сонце вже над Мен-чулом, скоро вечір, а ті двоє все стЬять унизу й ніяк не наговоряться. "Куди б мені ще податися? Може, в соляних копальнях потрібний майнер? Щоправда, трохи задалеко, але то пусте..." А ті двоє внизу все стоять і говорять. "Ні, напевно, не варто питати в копальнях..."
О, тих двох уже нема. Стоїть тільки одна постать і якось наче хитається. Ба ні, їх там двоє, й вони хитаються вдвох, наче борюкаються. Так міцно притислися одне до одного, що здаються однією постаттю. Серце в Гордувала завмирає.
"Побіжу вниз! Ні, ліпше додому, побачу, чи Полана дома. Напевно, дома, бо де б вона ще могла бути? О боже, що сталося з моїми ногами? Наче з олова! — Гордубал підводиться й біжить попід лісом, а відтак стежинкою через поле до села.— О-ох, як коле в боці, наче хтось шпигає там шилом, яким плетуть кошики.— Гордубал задихається, але й далі біжить щодуху.— Слава тобі господи, от уже й село! — Юрай іде шпаркою ходою.— І що воно так шпигає в боці, о боже, допоможи мені дійти! Ще трошки — он уже ворота..." — Він міцно притискає руку до ребер, щоб не так боляче кололо, й підбігає до воріт...
Засапавшись, Гордубал спирається на стовп; голова в нього йде обертом; він важко зводить дух. На подвір'ї — нікого; Полана, певно, в. коморі чи десь-інде. Юраєві раптом усе стає до смерті байдуже... Хіба не все одно, де вона — він і так не дійде до комори, не видобуде з себе голосу; він тільки хрипко дихає й щосили тримається за стовп, щоб під ним не підломилися ноги.
Хвіртка прочиняється, і на подвір'я прослизає Полана— задихана, рум'яна; побачивши Юрая, здивовано зупиняється й поспіхом мовить:
— Я на хвильку бігала до сусідки, Юраю, до... до Гер-пакової... На дитину хотіла подивитися...
Юрай випростується на весь зріст і зводить брови:
— А я й не питав тебе, Полано, де ти була.
XXII
Йому хотілося б за звичкою піти за стодолу, але він не може — колька стала під серцем і не дає й кроку ступити. І він удає, ніби йому хочеться посидіти саме тут, на цьому камені біля воріт, і роззирнутися по подвір'ї.
Полана раптом хапається за роботу: сипле курям зерна, підмітає ганок, метушиться, як ошпарена.
— Герпакова народила дівчинку,— озивається вона до чоловіка.
"Овва, Полано, чого ти раптом стала така балакуча?"
— М-м,— розгублено мимрить Юрай.
Сутеніє, й Полана відчиняє ворота — незабаром із паші повернуться їхні корівки.
— Послухай, Юраю,— починає вона нерішуче,— ти казав, що хотів би прикупити ще кілька корівок...
— Не треба,— мимрить Гордубал.
Похитуючи головами, корови йдуть до стійла,— бім-бом! бім-бом! Юрай підводиться. Слава богу, трохи попустило.
— Добраніч, Полано,— каже він.
— А ти що — вечеряти не будеш?
— Ні.
Полана заступає йому дорогу.
— Юраю, я постелю тобі в кімнаті. Що скажуть люди? Ти — газда, а спиш коло корів!
— Дай людям спокій,— тихо озивається Гордубал.— Вони що завгодно можуть сказати.— І заходить до хліва.
Полана похмуро дивиться йому вслід. Яка згорблена в нього спина!
Гордубал лягає на солому. В боці більше не коле, але на серце навалився якийсь тягар. Двір збентежено затихає, навіть Гафія щебече півголосом, немовби на неї нагримали: "Тихо, не галасуй!" Немовби в хаті лежав тяжкохворий.
Довкола тиша, обійстя спить; спить усе село. Крекчучи, Гордубал вилазить із соломи, засвічує ліхтар і йде подивитися, чи в газдівстві все попорано. В боці знов гостро шпигає, хай йому біс! Треба б вичистити стайню й підстелити коням свіжої соломи, треба б зробити ще оте й оте, але Юраєві сьогодні щось не хочеться. Він зазирає до курника, до сажа, до стодоли, вилазить по драбині на сінник подивитись, чи не зігрілося сіно. Ох, як коле в боці! Він обходить подвір'я й заглядає навіть до саду. Чого й туди? Та просто так, поглянути, чи не заліз хто чужий. Але хто міг би туди залізти? Ніхто, звичайно. А втім — хто знає. А горище?.. Полана вже не спить на горищі, там-тепер кукурудза; Полана перебралася до комори. Затамувавши віддих, щоб не застогнати, Гордубал підіймається й на горище; силкується відчинити ляду, але вона не піддається, чути, як щось із шумом сиплеться, коли він на неї налягає. Напевно, це завалилася купа кукурудзи й придавила ляду. Отже, там теж нікого нема. А втім, хТо б там міг ховатися? Що за дурниці лізуть йому в голову!
Гордубал стоїть посеред двору, мов чорний стовп, і збентежено розтирає собі потилицю. "А чого, властиво, чого я тут бігаю? Манья прожив тут уже п'ять років, але я не стеріг його, не бігав з ліхтарем. То нащо я роблю те зараз? — І Гордувала раптом охоплює якась тупа байдужість.— А якби я зараз лежав у хліві й почув чиюсь ходу... встав би чи ні? Напевно, ні. Чи крикнув би: "Хто там?" Ні, не крикнув би, а тільки затамував би дух. О боже, чому я повинен слідкувати за дорослими людьми? Ну так, я слідкував, то правда, але вдавав, ніби роблю щось потемки. Та хіба можна встерегти чиєсь серце? Дурний ти, дурний!"