Старий Манья збентежився, Штефан витріщив очі: чи не збирається, бува, цей багач Гордубал купити їхнє газдівство?
— Таке газдівство, як наше, ви не купили б і за двадцять тисяч,— невпевнено мовить старий.
— Геть з усім, що є в обійсті?
Старий захихотів:
— А ви, бачу, хитрий, Гордубал! В нас у стайні четверо... ні, п'ятеро коней.
— Я коней не рахував.
Старий Манья відразу споважнів.
— А чого ви, властиво, до нас приїхали, Гордубал? Газдівство купувати чи свою доньку з моїм сином заручити?
Гордубал почервонів.
— Газдівство купувати?.. Щоб я та купував газдівство тут, на рівнині? Отой мочар, га? Лозу на пищики, га? Красненько дякую, Манья, але я вже скажу вам відверто: якщо ми з вами домовимось і ваш Штефан заручиться з моєю Гафією, то ви запишете своє газдівство на нього, а по весіллі я виплачу вашому Міхаю його частку. І Дюлі також.
— А Марії? — не втримався Штефан.
— І Марії... Більше у вас нікого нема? Хай Штефан газдує тут, у Рибарах.
— А Міхай куди ж? — не розуміє старий.
— Ну, він дістане свою частку й хай іде собі з богом. Парубок він молодий і радніше візьме гроші, ніж землю.
Старий Манья хитає головою.
— Ні, ні,— мимрить він,— так не піде.
— А то чому, тату? — з запалом вигукує Штефан.
— А ти пріч звідси! — гримає на нього старий.— Чого пхаєш носа до нашої бесіди?
Штефан; щось ображено бурмочучи, виходить надвір.
Дюла зрозуміла річ, крутиться біля коней.
— Ну що, Дюло? — плеще його Штефан по плечу.
— Файний коник,— каже парубок.— Можна проїха-тися на ньому?
— Завелика честь для твоєї задниці,— цідить Штефан крізь зуби й киває головою на хату.— Наш старий...
— Що?
— Та нічого. Аж із шкури пнеться, щоб загубити моє щастя.
. — Яке щастя?
— Ет, ніяке. Що ти розумієш...
На подвір'ї тихо, тільки льоха порохкує, наче сама до себе; з мочара долинають спів деркача та кумкання жаб.
— А ти зостанешся в Кривому, Штефане?
— Можливо... Я ще не вирішив,— копилить губи Штефан.
— А газдиня?
— А тобі що до того? — присікає його Штефан.
Ну й комарі! А ластівки трохи не черкають черевцями по землі. Штефан позіхає — мало щелепу не звихнув. Цікаво, що ті старі там, у хаті... Чого доброго, ще відкусять один одному носа!
Штефан зі злості й нудьги висмикує з одвірка шило й щосили заганяє його в двері.
— Ану, витягни,— пропонує він Дюлі.
Дюла витягує.
— Ану, давай — хто глибше?
Якусь хвилину вони розважаються, загандючи шило в двері так, що аж тріски летять.
— Ну що ж,— каже нарешті Дюла,— піду до дівчат. З тобою нецікаво.
Поволі сутеніє, обрій над рівниною затягує бузкова імла. "Зазирнути до хати чи що? — міркує Штефан.— Ні, на зло не піду! "Пріч звідси! — гримне старий.— Чого пхаєш носа до нашої бесіди?" Цікаво, за кого "американець" Гордубал сватає свою доньку — за нього чи за мене? Я міг би й сам за себе постояти, а він — "пріч звідси!" А чого ви маєте мене виганяти? — дратується Штефан.— Я вже не ваш!"
Нарешті захмелілий Гордубал виходить із хати. Таки, видно, домовилися; Манья проводжає гостя й поплескує його по спині. Штефан уже стоїть біля коней і тримає їх за вуздечки; Гордубал схвально киває головою.
— Отже, у неділю в вароші! 1 — кричить старий Манья.
Вйо! — і віз рушає з обійстя.
— Щасливої дороги!
Штефан крадькома позирає на газду й ні про що його не питає; чень той сам почне...
— Он наша річка,— показує він батогом.
— Мгм.
— А он той віз з палахом 1 2 — то, певно, наш Міхай їде. Ми стелемо худобі палах замість соломи.
— Мгм.
І більше ані словечка. Штефан править кіньми, старається з усієї сили, але газда тільки головою похитує. Нарешті Манья не витримав:
— То що, газдо, по скільки ви їм дали?
Гордубал звів брови.
— Що?
— По скільки ви їм пообіцяли, питаю?
Гордубал — ні слова. І тільки за хвилину знехотя кидає:
— По п'ять тисяч кожному.
Штефан мовчки прикидає в думці, а тоді цідить крізь зуби:
— Ошукали вас, газдо. Вистачило б і по три.
— Мгм,— мимрить Гордубал.— Твій отець — як той пень дубовий.
"Ех ти,— думає Штефан,— іншим роздаєш, а зі мною розмовляєш так, ніби беру тільки я".
— І тобі теж п'ять тисяч,— додає Гордубал.— На початок газдівства.
"Гаразд,— думає Штефан.— Але тепер, коли я йому вже майже як син... як буде з платнею? Тепер він уже не може платити мені, як наймитові. Може, хай би віддав мені жеребця? Мовляв, продай його, Штефане, а гроші візьми собі: адже ти тепер у нас як свій".
— їдь як слід! — наказує Гордубал.
— Слухаю, пане.
XVIII
І ось вони вже вертаються з міста. Справу залагоджено, в є^рея-адвоката складено детальну угоду, але вона обійшлася Гордубалові в двісті крон: "І те запишіть, пане адвокате, і те не забудьте туди внести... Так, так: селянин обережний у всьому, що стосується майна, він, любий мій, не дасть себе ошукати; ага, ще ось про що треба не забути: половину газдівства в Рибарах записати на Гафію..." — "Добре,— погоджується адвокат,— запишемо вам і таку клау-зу-лу. Ну ось, клаузула теж тут є". А потім усі під цим підписалися: Юрай Гордубал поставив три хрестики, в ім'я отця, і сина, і святого духа; старий Манья — три хрестики, а Міхай Манья з квіткою на капелюсі, надувши щоки, поважно підписується повним ім'ям. За ними Марія, по чоловікові Янош, у шовковій хустці, й Штефан — увесь святковий... Ще хтось підписуватиметься? Ні, ні, Дюла мусив залишитися коло коней, та й до того ж він іще неповнолітній. "Ну, тоді готово, панове, бажаю вам щастя". Довелося викласти цілих дві сотні; зате робота сумлінна, і клау-зу-ла там є.
А потім усі до корчми — запити могорич. Тепер уже, хочеш чи ні, а Юрай Гордубал мусить бути на "ти" зі старим Маньєю; вони вже встигли навіть посперечатись, як водиться між сватами.
— Ну, вйо, Штефане!
Штефан радий би поговорити з ним, наче з рідним батьком, але яка з ним розмова? Сидить у коробі, схопився за краї обома руками, брови насурмив і насилу видушує з себе слово по слову. "Дивні якісь заручини,— зітхає в думці Штефан,— наймит газді ніколи не буде рівнею. Вйо!"
Ще трохи — і вони вже на повному чвалі влітають до Кривого, лишаючи позаду тільки цокіт підків. Юрай Горду бал глянув з-під брів довкола й раптом змахнув над головою рукою, ляснув пальцями і заспівав, заух-кав, наче на масницю. "Певно, п'яний,— озираються на нього люди.— І чого б то так повеселів наш "американець?"