Хочу розповісти ще один, для мене неприємний, епізод. Це сталося тоді, коли горбунка Зоя двигала перед собою вже величезного живота, я навіть побоювався, що в неї народиться не одна дитина, а чотири. Якось почув на вулиці галас і підійшов до вікна: було це взимку. І тут побачив, що вулицею не йде, а пробує бігти, незграбно перевалюючись із ноги на ногу, з отим животом, горбунка Зоя, а позад неї зібралася зграя хлопчаків і скандувала:
Гоп-стоп, Зоя,
Кому давала стоя?
Я давала стоя
Начальнику конвоя!
І в горбунку полетіли, наче білі голуби, сніжки.
Я відчув, що палаю на лиці, і вже хотів вискочити, щоби прогнати шибеників, але Зоя раптом перестала тікати, повернулася до переслідувачів і почала горлати на них рипливим, істеричним, неймовірно неприємної і високої модуляції голосом — такий голос з'являється в матерів, коли вони честять на чому світ стоїть своїх нащадків. Отож і вона честила ту хлоп'ячу зграю, не добираючи слів, і це на шибеників подіяло, очевидно, засоціювалося з голосами їхніх матірок — вони і сипнули врозтіч. Побіч Зої лежала присипана неглибоким снігом купа жорстви, тож Зоя почала хапати камінці та жбурляти їх у напасників, розсипаючи цілком брутальні прокльони. Хлопчаки відбігли на безпечну відстань і зупинилися. І знову почали скандувати (я це добре чув, бо кватирку мав відчинену): "Гоп-стоп, Зоя..." і так далі; і раптом побачив, що Зоя втратила свій запал, плечі її ще більше звелися, а голова вгрузла в них ще більше. Вона зирнула в бік моїх вікон, і я раптом відчув її погляд, що ніби ножем перетнув мене навпіл — був він сповнений такої ненависті й так яскраво зблиснув (ніби дзеркало, поставлене супроти сонця), що я, мов на пружині, відскочив у глибину кімнати, вражений силою негації, котра плеснула в мене і зуміла мене досягти, ба більше, зуміла вдарити й осліпити. В очах у мене замигали кружала, якісь синьо-чорні, аж змушений був присісти на стільця. Коли ж зважився підійти до вікна знову, Зої та хлопчаків уже не було, і взагалі нікого не було — вулиця слалася пустельна й нежива. І я довго в той день відчував у тілі трем.
Після того реально відчув, що це значить: "зочити". Я став зів'ялий, оспалий; трем вряди-годи до мене повертався, зник апетит, чим я вельми обурював матір, аж вона покрикувати на мене почала. Саме тоді пішов чи поволікся у магазин (було це за материної відсутності), купив пляшку горілки, приклався до горличка й наполовину вижлуктав. Раніше я не раз пив, як кожен із нас, але не напивався, резонно вважаючи, що напиваються люди свинської породи, нездатні себе контролювати. Хміль бухнув у голову, я сидів біля столу, відчуваючи, як грає й бавиться у мені зелений змій, і мені стало так печально та самотньо, що вперше я заплакав, як плакав колись дитиною. Жаль було себе, моїх товаришів, нашої розбитої і розпорошеної веселої компанії, жаль було горбунки Зої, і саме тоді, п'яний, я признався собі, що продовжую її любити, хоч передоцім зголосивсь у любові Оксані, що воно, кохання нечестиве, не покинуло мене, а я його, і що ми з горбункою Зоєю у цьому світі зв'язані безнадійними, але міцними поворозами саме тієї любові-війни, яка жодному не приносить ані втіхи, ані радості.
Ні, в мене не виникло бажання, як у ту душну й темну ніч, вийти на вулицю і піти до Білого дому (це трапляється в сентиментальних американських фільмах), а не виникло тому, що могутнього, нездоланного погуку звідтіля я не відчував, і ніхто мене вже не чарував, був лишень облитий помиями зненависті й огуди, коли побачив оту ганебну сцену — ніби не її обсміяла і обплювала зграя хлопчаків, а таки мене. Тож у голові, ніби цвяшок, сиділа ота ідіотська пісенька хлопчаків, і на очі знову і знову наверталося: сніг, біла стежка, роздута, здеформована постать горбунки Зої, яка намагається від юних варварів утекти, а потім ота жахлива її істерична, вискуче-рипуча лайка, а ще отой вогонь погляду, ніби дзеркало відбило сонце. Я вирішив узяти себе в руки.
Встав і, хоч світ переді мною хитався, рушив блукати по хаті, як сліпий, натикаючись на речі і бурмочучи під ніс нав'язливі слова: "Гоп-стоп, Зоя, кому давала стоя? Я давала стоя начальнику конвоя!" Фу! Я видув із себе повітря, надувши спершу щоки, а тоді подумав, що божеволію, бо в голові мозок мій почав хитатися, пухиритися, як болото, налите в чашу, зроблену із черепа князя Святослава.
— Гоп-стоп! — сказав я вголос. — Чого казишся?
І верескливо-рипучий голос загорлав мені в обличчя:
— Бо ти свиня! Негідник і падло!
— Гоп-стоп! — сказав я. — Заткни, будь ласка, пельку! По-моєму, зробив те, що ти хотіла!
— Сучий син! Подонок! Падлюка! Диявол! — закричав мені в обличчя голос, а по тому посипалися всі ті непристойності, що їх викинула Зоя на хлоп'ячі голови і яких не терпить папір.
— Гоп-стоп, Зоя! — сказав я неслухняним, п'яним, варнякаючим язиком. — Але поясни мені: чому саме начальнику конвоя? Що це, з біса значить?
— Паршивцю! Свине! Чортяко! Щоб ти здох! — крикнув верескливий голос. — Ти ще смієш сміятися з мене, кретине?!
— Гоп-стоп! — сказав я, зводячи пальця. — Який із цього зробимо висновок? Тобто, що ви, мадам, від мене хочете ще?
— Хочу, щоб ти здох! — крикнула Зоя.
Я побачив, що рука моя тримає недопиту пляшку. Подивився на неї уважно і зосереджено, ковтнув добряче і роздивився довкола. Раніше я виразно бачив, що Зоя стоїть переді мною, як привид: потворно черевата, з малиновим од гніву лицем (до речі, обличчя її цілком позбулося тієї краси, яка мене хвилювала), — зараз я був сам. Вирішив сховати пляшку, щоб не побачила мати, і рушити у світ. Буду йти і йти, думав, аж поки не впаду. А впаду не перед твоїм порогом, Зою, в перед порогом Оксаниним. Вона мене заспокоїть і втішить, адже ти, Зою, не з тих, що заспокоюють та втішають.
— Боти, — сказав я, зводячи пальця, — відьмачка, Зою! Але мені тебе жаль, — мовив, — бо я тебе дияволицю, люблю!
Голосу у відповідь не почув. Був у кімнаті сам, хоч ноги мої десь ішли у світ. Ішли через сніг, замерзлу річку, повз голі дерева — скрізь було біло-пустельно, панував сніг, все покривав сніг. І вийшов я у поле, і дув мені в обличчя зимний, аж крижаний вітер, і ноги мої йшли через поле, шукаючи порога, де можна впасти, де тебе заспокоять і втішать. Але це тільки ноги мої йшли у світ, я ж висів у сірому просторі власної кімнати, не торкаючись підлоги — безногий обрубок, — і кожна волосина від голови була зв'язана із сірою павутиною, що їх тут достобіса наплів павук, як дві краплі води схожий на горбунку Зою, а може, на Оксану, Марту, Клаву, на усіх тих спокушених і покинутих мною дівчат, тобто було то обличчя взагалі, й не мало воно потворності од вульгарного крику та вагітності, а скидалося на театральну маску з вічно розкритим до усміху ротом. Тіло в того обличчя було павуче, роздуте, з величезним животом і тонкими, ніби стебла, руками й ногами, власне, лапами. Отож я висів припнутий за волосся: велика голова із настовбурченим і розтягнутим до стін і стелі кіссям, руки були в мене втикнугі, як иаличчя у снігову бабу, ніг, звісна річ, не було, бо вони все ще йшли у світ та йшли, шукаючи порога, де зможуть зупинитися, обстукати із черевиків сніг, а тоді постукати до тієї, що заспокоює і втішає, не відчуваючи при цьому до напарника ненависті. Бо зненависть, — як чорна, отрутна умбра, яка покриваючи, з'їдає, нищить і налить, ніби кислота. Отак висів я серед кімнати, рівномірно погойдуючись, як схитнута лампа чи люстра, але в мені не запалювалося світла, лампочок у тій люстрі не було.