— Знаєш, — сказала якось Оксана, коли ми блукали по скальних стежках, — по-моєму, Зоя в тебе закохана.
— Любити не заборониш, — байдуже сказав я. — Принаймні я в неї не закоханий.
— Думаєш? — спитала Оксана своїм невиносним тоном.
— Переконаний, — мовив я.
— А ти можеш бути в когось закоханий? — із серцем спитала юна.
— Ну, тимчасово так, — відповів я з усмішкою. — Я здатний тільки до "солом'яного" і до "лінивого" кохання.
— Що значить "лінивого"? — спитала вона — очевидно, що таке "солом'яне" кохання, знала.
— Ну, це як у нас з тобою, — признався щиро я.
— А на "солом'яне" до мене не здатний?
— Ти мене до цього не спонукаєш...
Оксана надулася. Я не зовсім збагнув, чим її образив, адже говорив те жартівливо, відтак ніби й жартував — здається, це була та сама пісня: коли я не хочу проголошувати перед нею ритуальних слів, що розчинять переді мною дванадцять її дверей, отже, я до кохання не здатний, або ж хочу зірвати ягідку, а кісточку не посадити в землю, щоб виросла ягідка нова, а випльовую її в сміття. Справді, тяжко буває з такими славними дівчатами, як Оксана. І то тому, що рація за нею, а не за таким гонивітром як я.
Здається, горбунка Зоя розуміла чудово, що перед нею супротивник не такий простий, як попередні: Юрка вона зламала як тендітну квітку, вдихнула скільки хотіла запаху тієї квітки, недбало кинула під ноги і наступила підбором; Геннадія — як лозину, нервово поламавши її на цурпалки, а тоді знову-таки викинувши; Олега — як гілку дерева, яку теж поламала і підпалила; я ж був, хоч це, може, й нескромно звучить, ніби дерево, яке без допоміжних засобів, тобто без сокири і пилки, не звалити. Отож сокирою та пилкою стало в неї поступове чарування, бо й пилка, й сокира стинають дерево поступово, не за раз. Ось чому, гадав я, наші стосунки розтяглися й набрали зовсім інших форм, ніж стосунки її з моїми приятелями.
Інколи після зустрічі зі смиренною, доброю, розумною, навіть лагідною Зоєю, я бурмотів під ніс: "Вовк одягає овечу шкуру". Зрештою, неґацію до неї мусив у собі розпалювати задля самооборони, бо моє фізичне єство протестувало супроти такої неґації — воно Зої прагло: очі мої хотіли її бачити, вуха слухати, пальці відчувати, вуста сприймати, а вуди взяти. Саме тоді вперше я почав думати, що любов між особами різної статі — це не мир, а війна, взаємне завоювання і поборювання, саме тому на цьому полі відбувається стільки трагедій, драм або й трагікомедій: інколи таке змагання ведеться не на життя, а на смерть, отож і Смерть тут має часом немалу поживу; іронія долі в тому, що це війна за з'єднання — не роз'єднання — в одній іпостасі і двох взаємозаперечних іпостасей, і така війна в деяких людей стає смислом їхнього існування, тобто вони на цьому полі ніби воїни-професіонали. Я ж хотів, щоби велася не війна, а гра, — ось чому вважав, що позиція моя, хоч і не зовсім високоморальна, як на святенницькі очі, але принаймні шляхетна. Але війна, навіть найбільш кроволийна — також гра, отож, здається, моя гра почала в неї війну, переростати недаремно вдягався я у броню.
Горбунка Зоя знову почала приходити в мої сни, які стали розколошкані, уривисті і більше змучували мене, ніж оновлювали та підсилювали. Здається, це також був компонент війни. Юрко мені якось розказував, що каґебісти, аби зламати людину, не дають їй спати, ведуть допити вночі й цим найбільше свою жертву виснажують. Зоя, очевидно, цей метод узяла, кажучи канцелярською мовою, "на озброєння". Сни мої стали сумішшю жахів та еротичних сцен. Наприклад, мені привиділося якось, що Зоя розрубує мене сокирою на кавалки. Я лежав, як герой пригодницьких творів, обплутаний вірьовкою, мов лялечка, а вона підходила до мене з кривавою сокирою, схожою на алебарду, і її прегарне обличчя починало видовжуватися, зміщатися, як відбите у хвилястому чи кривому дзеркалі: лоб ставав непропорційно великий, як і висунута щелепа із кінськими зубами, очі вилазили з орбіт, а часом із них випадали, звисаючи на ниточках, а потім ті ниточки знову втягували очі в очниці.
— Коли не полюбиш мене, розітну! — сказала вона і втягла одне звішене на нитці око.
Хотів щось відказати, але язик був німий. Стирчав у роті колодкою, ніби кляп, а може, в мене в роті і справді стримів кляп, як у героїв пригодницьких творів, і тільки очима я міг щось казати.
Тоді Зоя підняла наді мною алебарду і з маху опустила на мою ногу. І нога відлетіла від мого тіла, мов поліно. Але кров не полилася, тільки вода. Тоді Зоя поставила мою ногу на колодку-пенька для рубання і розколола її надвоє.
— То що? — повернулася до мене. — Продовжувати?
— Продовжуй! — хотів сказати я, але в мене вийшло: — Мм! Мм!
Вона вульгарно сплюнула на руки, як дровосіка, і знову знесла алебарду. Вода витікала з мого стегна, де відрубано ногу, як із ринви: клекітлива, бурлива і каламутна.
— Гух! — друга нога відскочила від стегна, і звідтіля потік струмок. Але я не відчував ні болю, ні урази, тільки свербіж. Сокира розрубала не тільки мої ноги, але й мотуз, яким був сплутаний, я з полегшенням відчув, що він опав із тіла, і я зміг сісти, обіпершись об стіну, складену з трухлявих колод. Вийняв із кишені сигарету й закурив. Зі стегон, наче з двох ринв, із клекотом виливалася вода, я ж спокійнісінько попивав дим, іронічно дивлячись, як горбунка Зоя (обличчя й досі мала криводзеркальне), мостила мою ногу на колодку-пенька.
— Мадам, — сказав я, пускаючи синє колечко диму. — Чи не вважаєте: нелогічно виходить. Ви мене нищите в ім'я своєї любові, то до чого, прошу мені сказати, та любов?
— До того, що мусиш мене полюбити! — сказала горбунка Зоя, вкрадливо до мене наближаючись і несучи напоготові алебарду. Вода, що лилася з моїх стегон-ринв, викочувалася на заросле сухою травою подвір'я й оточувала пенька-колодку, де рубалися дрова, а цього разу мої ноги, — уламки їхні стирчали з води цурпалками.
— Але це безглуздо, мадам, "мусиш мене полюбити", — сказав я, обпертий об стіну із гнилих колод. — Хіба змушена любов — любов?
— А мені байдуже, — сказала горбунка Зоя, зводячи над головою алебарду. — Зараз тобі буде капець!..