— Ні, — сказав я. — Але це знаю. То що було далі?
— Чертовщина какая-то! Ну, она подошла... ну, заговорила... ну і ми пошлі вместе...
I Олег розповів, що він відчув щось на кшталт щастя. Страх минув цілком. І він навіть подумав, що його спокій та душевний мир, що його відчув сьогодні, — це й було передчуття їхньої зустрічі, тільки він, Олег, не міг, дурний, того збагнути відразу. І виглядало так, ніби вони призначили одне одному тут, у полі, побачення, вона навіть висловила радість, що він не запізнився, хоч при ньому годинника не було, як не було його і в неї.
— Не будем тратіть врем'я, — сказала вона. — Пошлі...
І повела. І Олег, не зважаючи на своє самолюбство, пішов за нею (стежка була вузька), як пес на ланцюгу. Більше того, в паху в нього почався рух, і він раптом, зовсім того не плануючи й не бажаючи, кинувся на неї ззаду, заголив спідницю, пригнув її голову до землі, чи й вона сама пригнулася, і почав, як пес-таки, смикатися, і відчув, що його нестерпно там запекло, ніби занурив він своє причандалля в окріп чи вогонь. Жах пронизав його, і він рвонувся, щоб вирватися з того пекла, але не зміг, був-бо припнутий до неї.
— Ти віділ, — сказав ніяково Олег, і мені дивно було бачити його ніяковість, — как собаки склещіваюца?
— Хто того не бачив, — сказав я.
— Так і у нас вийшло. Понімаєш, какой ужас?
І от тоді горбунка Зоя зареготала. Реготала істерично-різко, пронизливо, скрипуче, аж так, що йому з душі вернуло і, не зважаючи на те, що він паливсь і спалювався, тіло його було побите холодним потом, а він сам ніби скрижанів. І тут відчув, що його розриває: він вибухнув як вулкан... Я зиркнув на свого приятеля. Був він блідий і тремтів усім тілом.
— Досить, — сказав він, ніби забувши свою псевдоросійську мову. — Я більше не можу розказувать... ^ибач... Нічого бридкішого і гидотнішого в житті я не відчував... Вона мене, причепленого, потягала по кущах... Думав, що здохну!.. Слухай, шо она за чєловєк такой? Ілі она нє чіловєк?
— По-моєму, я тобі про це вже казав.
— Ну, може, вампір який?.. Она же міня випіла, как кружку води.
— Вампір п'є кров, — розважливо сказав я. — А вона випила з тебе щось інше.
— Мало радості, — сказав Олег. — Кошмар!
— Але ж на неї кинувся ти, а не вона на тебе?
— Тому, що повело. Мімо моєй волі, понімаєш? Я цього не хотів, клянусь Богом!
І він з жахом подивився на мене.
— А шо, када она міня округіт?
— Не скрутить, — сказав спокійно я. —Бо ти не перший.
— Да, ето правільно. Но я вєдь іхлсрасівей!
"O santa simplicitas!" — захотілося вигукнути мені, але я стримався, жаль мені було свого простакуватого приятеля. Зрештою, чому я був такий впевнений,, що горбунка Зоя "красівого" Олега (хоч його краса, як на мене, була сумнівна) та й не захоче скрутити? Але в глибині душі був того певен: горбунка і справді ніби нікого не скручувала, тобто після того, як здобувала своє, до партнера інтерес тратила. Але я відчував тут присутність таємниці, якої ще не розгадав: може, Зоя уражена німфоманством? Чи, може, мститься отак на нас, чоловіках, що ми через її потворність ігноруємо її красу? А може, просто хоче завагітніти, щоб народити дитину, використовуючи моїх приятелів як племінних биків у розпліднику? А може, все разом? А може, вона й справді жінка з містичною енергією, тобто відьма, отож має свої відьмацькі запити та задоволення? А може, в ній поселився біс, який нею кермує, коли вірити в бабські казки, в який завжди є доля правди?
Ось скільки питань застрибало в моїй голові після Олегової відвертої, хоч і уривно розказаної оповіді. Олег ніби підслухав мої думки:
— Слушай, мене інтересує таке. Ну вот, говорят: ведьма. Ти можеш мені пояснить толком: шо воно такое, ведьма? Летает на вєніку? Но ето же чепуха!
— Я вже тобі пояснював, — мовив терпляче. — Це жінка з містичною енергією.
— Да, я помню, — сказав він. — Но не думал, шо такое єсть у жізні діствітільно... А тепер верю!..
І він поринув у себе, сидів якийсь загаданий та печальний, ніби це не був отой знайомий мені самовпевнений і трохи надутий Олег: бабник і фанфарон. Ні, переді мною сиділа інша людина, не сказав би, що просвітлена чи умудрена, але чогось у житті навчена — мені було його жаль.
— Ти уверен, шо она міня оставіт в покої? — спитав удруге він і подивився так, ніби від мене це залежало: скрутить його горбунка чи ні.
— Абсолютно! — відповів я, аби потішити свого невдашного приятеля.
— Шо міня беспокоїт, — сказав Олег. — Вона же може зробить зі мною, що захоче. От чого я боюсь!
— Ти вже дзбан випитий, Олегу! — сказав я. — Випитий і розтрощений на черепки.
В очах Олегових спалахнула іскра.
— Подбірай слова!
— Вибач, — сказав я і знову відчув до приятеля жаль. — Не хотів тебе образити. Бачиш, коли б ти не був розбитий на черепки, то з тебе можна було б випити вдруге. Отже, в цьому випадку ліпше бути розбитому на черепки, ніж цілому.
— Да, ти прав, — понуро згодився Олег, моя софістика його завжди переконувала. — А када она не будет щитать, шо я разбіт?.. Слушай, как ето по-рускі: черепки?
— Не знаю, — мовив я.
— Да ладно! — махнув рукою Олег. — Ну, і начньот всьо знова?
— Той, що розбиває дзбан, знає, що зробив, — сказав я.
— Думаєш? — зиркнув на мене трохи втішено, а трохи вражено, Олег.
— Елементарно, — мовив я впевнено і звівся, щоб іти. Олег подивився на мене притомленими, випитими очима і тепло сказав:
— Бережись хоч ти. Вона, по-моєму, всіх нас на вудочку взяла. А лишився з нашої компанії ти. Чи тебе, такого мудрого, омине?
Сказав цю фразу чистою літературною українською — певне, і справді не хотів у цей момент иереді мною викаблучуватися і таки щиро дбав про мене як про приятеля, тому-то й світив так печально очима. "Де ти подівся, колишній Олеже?" — смутно подумав я, розуміючи, що він сказав річ конечну, і мені треба по-особливому триматися, адже кому хочеться бути розбитому на черепки. Розбитого дзбана склеїти можна, але води він не триматиме: істина тривіальна, але неперехідна.
— Спасибі, Олеже! — сказав я сердечно. — Але ти людина не меншої волі, як я. А зумів утриматися чи вберегтись?
— Я сделал обшибку, — знову перейшов на свій жарґон Олег. — Я разслабілся. А разслабляться тут ніззя! Понял?