Їдуть, бачать: сім стовпів
З найдорожчих кришталів;
Наче змійками, стовпи ті
Щирим золотом обвиті;
Угорі блищать зірки,
А круг терема садки;
Там на вітах срібноясних
В золотих клітках прекрасних
Птиці райські все сидять,
Душу співом веселять.
Терем той між теремами —
Як столиця над містами,
Весь у сяйві золотім —
Руський хрест горить на нім.
От наш коник зупинився;
Зліз Іван, причепурився
Та й до місяця іде
І таку там річ веде:
"Здрастуй, Місяць Місяцьович!
Я зовусь Іван Петрович,
Із далеких я сторін
І привіз тобі поклін".
"Сядь, Іваночку Петрович! —
Каже Місяць Місяцьович.-
Відкіля, скажи мені,
Ти у нашій стороні,
Із народу ти з якого,
Хто послав тебе й для чого,
Що ти бачив, що чував,-
Розкажи, та не лукав!"
"Я із земель із землянських,
Із країн із християнських,-
Одказав йому Іван,-
Переїхав окіян,
А прибув од цар-дівиці
В ясний терем уклониться
І сказати так... стривай!
— Неньку ти мою вітай
І скажи: дочка питає,
Чом лице вона ховає
По три ночі, по три дні
На печаль-журбу мені,
І чому мій брат коханий
Загорнувся у тумани,
Личко красне заховав,
Наче гнів на мене взяв? —
Так либонь...— Дівиця тая
Слів у торбі не шукає,
Сипле їх, як з рукава...
Де ж згадати всі слова?"
"Що ж воно така за птиця?"
"Це, сказати, цар-дівиця".
"А! То ти забрав її
У землянські ті краї!?" —
Скрикнув Місяць Місяцьович
А Іван йому Петрович
Каже: "Ну а звісно, я!
Служба вже така моя;
Цар велів її дістати
В золоті його палати;
Бо інакше,— він казав,-
До катів би я попав
І потрапив би на палю".
Місяць з радості, не з жалю,
Став тут голосно ридать
Та Івана цілувать.
"Ах, Іваночку Петрович! —
Мовив Місяць Місяцьович.-
Що за звістку ти приніс
Через гори, через ліс!
Так ми тяжко горювали,
Що царівну потеряли!..
Як же тут було мені
По три ночі, по три дні
В хмарах темних не ховатись,
В сум та сльози не вдаватись,
Світлом радісним світить,
Супокійно їсти й пить?
Так і мій синок коханий
Загорнувся у тумани,
Ясен промінь погасив,
Над землею не світив:
Сумував він по сестриці,
По прекрасній цар-дівиці.
Чи здорова ж там вона?
Чи не хвора, не сумна?"
"Прехороша, щире слово,
Та, здається, нездорова:
Наче сніг отой, бліда,
Ще й, як трісочка, худа.
От як зробиться жоною —
Буде, певно, і товстою:
Цар, бач, сватає її".
"Ох ви, людоньки мої! —
Крикнув місяць.— Що гадає!
Молоденьку взять бажає!
Що старий задумав хрін?
Та не діжде того він!
Тільки здумать, що затіяв:
Хоче жати, де не сіяв!
Надто вже він ласий став!"
Знову тут Іван сказав:
"Хочу ще я попросити
За бідаху рибу кита...
Серед моря він лежить,
Мусить муки він терпіть;
Всі боки його пориті,
Частоколи в ребра вбиті...
Ревно він мене благав,
Щоб тебе я поспитав:
Чом він мучиться в неволі,
У такій нещасній долі?
Чи минеться та біда?"
Місяць тут одповіда:
"Він за те в такій неволі,
Що без божої без волі
Проковтнув серед морів
Три десятки кораблів.
Волю дасть він їм, Іване,-
І страждати перестане".
Тут Іванко наш піднявся,
З ясним місяцем прощався,
Міцно шию обійняв,
Тричі в щоки цілував.
"Ну, Іваночку Петрович,-
Каже Місяць Місяцьович,-
Я тобі з синком моїм
Щастя зичимо у всім.
Віднеси коханій доньці
Ти привіт од мене й сонця
І скажи на втіху їй:
— Не журися, сліз не лий,
Із тобою завжди мати!
Вже не довго сумувати —
І не сивий, не старий,-
Бравий красень молодий
На рушник з тобою стане! —
Ну, бувай здоров, Іване!"
Поклонившись як умів,
На коня Іванко сів,
Мов який князенко, свиснув,
Горбаневі боки стиснув,-
І за два дні наш Іван
Знов побачив окіян.
Коник знов біжить по киті
Аж копита дзвонять биті.
Кит одразу їх пізнав
І, зітхнувши, запитав:
"Як там, батечки ви рідні?
Чи загину в долі бідній?"
Коник каже: "Постривай,
Дві години зачекай!"
До села він прибігає,
Там усіх людей скликає,
Крутить хвостиком своїм
І таке говорить їм:
"Гей, послухайте, миряни,
Православні християни!
Як нема охоти вам
На обід піти сомам,
То відсіль тікайте скоро,
Бо збунтується тут море:
Чудо-юдо риба кит
Вгору виверне живіт!.."
Тут селяни ті, миряни,
Православні християни,
Закричали: "Що за страх!"
Та й побігли по домах.
Всі вози позапрягали;
В них пожитки поскладали
І покинули тоді
Рибу кита на воді.
Зірка з місяцем стрічалась,
А в селі вже не зосталось
Ні старих, ані малих,
Мов татари йшли на них.
Вибіг коник знов на кита
Та й кричить несамовито,
Прихилившись до ребра:
"Слухай, голово стара!
Ти тому в такій неволі,
Що без божої без волі
Проковтнув серед морів
Три десятки кораблів!
Тільки випустиш їх, брате,-
І не будеш муки знати,
Будеш жити-поживать,
Лиха-горенька не знать".
Цю промову закінчивши
І вудила прикусивши,
Він напружився — і вмить
Знов на березі стоїть.
Чудо-кит поворухнувся,
Тяжко-важко повернувся,
Взявся море хвилювать
Та із пащі викидать
Кораблі за кораблями
З парусами й моряками.
Шум ізнявся тут такий,
Що збудився цар морський:
Із гармат тоді гриміли,
В сурми ковані трубили;
Флаги вгору підняли
І вітрила нап'яли.
Піп молебня тут відправив,
Кита доброго прославив;
А хлоп'ята молоді
Гучно вдарили тоді:
"Ой по мореньку, по морю,
По широкому роздоллю,
Що по сам кінець землі,
Вибігають кораблі..."