...Спочатку вирішили обстежити протилежний, ледь заболочений берег озера.
Хлопчики й дівчатка, хоч як придивлялися, нічого не помічали. Тоді Микола Іванович простяг до води руку й витяг звідти равлика, до якого присмокталася коротенька зеленувато-коричнева п'явка.
Микола Іванович узяв п'явку пінцетом, але вона вислизнула і, впавши на землю, скрутилася.
Учений знову затис її пінцетом. Дістали лупу.
— Гляньте, ось її очі, три пари. Розміщені вони поблизу хоботка, яким п'явка смокче жертву. Полює вона переважно на равликів, тому й називається равликовою п'явкою.
— Я ось ще одну знайшов,— пролунав голос Петі,— під листком сховалася.
— Правильно, Петю, коли п'явки голодні, то ховаються під листям водяних рослин або залазять під каміння. В давнину цих п'явок називали ще клепсинами. Вони цікаві своєю турботою про потомство: відкладають жовтого кольору яйця в одну або кілька купок на водяну рослину і, прикріпивши кладки зеленуватою слиною, висиджують їх як квочки. Або ще прикріплюють яйця собі на черевце й носять їх постійно із собою. Малята, які виходять з яєць, присмоктуються до матері і скрізь її супроводжують. Як тільки з'явиться небезпека, мов курчата під квочку, ховаються під п'явку. Так увесь "виводок" п'явочок, а їх буває не менше півсотні, не покидає матері доти, доки п'явки не стануть здатними добувати собі їжу. Тоді вони розповзаються на всі боки і переселяються на равликів...
Юні натуралісти знайшли ще кілька равликових п'явок, вкинули їх у банку, щоб пізніше зафіксувати формаліном, і рушили далі. Проминувши зарості верболозу, вийшли на широку піщану галявину, порослу зрідка невисокими кущиками та шорсткою травою, серед якої яскріли пелюстки гвоздик.
Микола Іванович приглянувся до одного кущика.
— Невже і там п'явки бувають? — пожартував Сашко.
— П'явок, друже, тут нічого шукати, однак пройти повз таке цікаве гніздечко не можна. Ось погляньте!
Всі збіглися до Миколи Івановича. Справді, на сухій гіллячці притулився невеличкий, розміром з вишню, сіренький горщик.
— Знаю, знаю,— аж застрибала Люда,— це гніздечко оси — євмени-горщечника.
— Правильно, Людо,— промовив Микола Іванович,— а тепер почекаємо, поки господиня сюди прилетить!
Довго чекати не довелося. Невеличка жовто-чорна оса шмигнула до горщечка, щось притулила до його краю й подалася геть.
— Цікаво, що вона носить у гніздо?
— Завершує будівництво своєї споруди,— пояснив Микола Іванович, дістаючи бінокль.— Бачити таке рідко трапляється, тому давайте простежимо, що далі євмена робитиме.
У бінокль діти побачили, як ще раз прилетіла до гнізда оса й притулила свіжу крупинку до входу. Потім її довго не було.
— А з чого євмена свого горщика ліпить? — запитав хтось із дітей.
— Це будівництво дається їй нелегко,— промовив Микола Іванович.— На якійсь утоптаній стежці вона зішкрябує пил, змочує його слиною і таким "цементом" викладає стіни.
— Знову оса прилетіла,— помітив Толя,— але на цей раз вона увіткнула в гніздо щось блискуче. Гляньте, то манюсінький шматочок тоненької черепашки якогось молюска.
— Прикрасила гніздо! Має смак! — здивувалася Лариса.
— Євмени часто так роблять,— сказав Микола Іванович.
— Оса знову прилетіла,— констатував Толя,— цього разу вона принесла гусінь.
— Теж мені прикраса! — пирхнула Таня.
— Тихше,— зупинив її Толя,— вона всовує гусінь у гніздо.
— А навіщо ви не здогадуєтесь, друзі? — звернувся до дітей Микола Іванович.
— Готує "консерви" для своїх діток, — пояснив Петро.— Я читав, що євмена жалом паралізує гусінь дрібних метеликів і приносить їх у гніздо. Коли їжі назбирається достатньо, самка підвішує на павутині свої яєчка і закриває вхід до будиночка. Комора з харчами для памолоді готова, їжі в ній досхочу.
— Оса справді замуровує гніздо,— повідомив Толя,— лише невеличка дірочка залишилася. Почекаємо, поки вона завершить роботу?
Та оса полетіла кудись і довго не з'являлася. Що сталося з нею, ніхто не знав, а чекати було ніколи, й діти рушили далі.
Дорога пішла круто вниз, і невдовзі юннати опинилися перед невеличким болотистим озером. До води поміж очеретом вели протоптані, напевне, рибалками неширокі стежечки. За зеленими заростями чулася якась метушня.
— Тягни швидше, — гукав хлоп'ячии голос, — бо вся риба вискочить!
— Невже сіткою ловлять? — здивувався Петро. — Браконьєри кляті! Ось ми їм зараз...
— Почекайте,— зупинив хлопців Микола Іванович,— нехай вигягнуть на берег...
Сховавшись у кущах, юннати побачили, як двоє хлопців тягли на берег сітку. В одного з рибалок через плече висіла мокра торба, мабуть, з рибою.
— Стьопо,— промовив один з них, з великою копицею рудого волосся на голові,— поскидай зі своїх ніг п'явки, а то висмокчуть усю кров!
— Не висмокчуть,— нехотя промимрив другий, такий гладкий і червонопикий, що, здавалося, його щоки ось-ось луснуть.— Ти краще сягни та гузку до дна придавлюй!
— Невже тобі не боляче? — не вгавав рудий.— Я й секунди не витримав би.
— Лікуюсь я, хіба не бачиш, що мені кров треба спустити...
— То ти б у донори пішов! — порадив рудий.
— Не беруть, малий іще!
— Ну, Миколо Івановичу, ми йому допоможемо у цій справі,— стиснув кулаки Петро.
— Не поспішай,— ще раз зупинив його Микола Іванович.— Нехай витягнуть сітку на берег.
Хлопці, рвучко витягши на берег сіть, кинулись вибирати з неї рибу.
— Дивись — щука, а це — карась, знову щука!
— Ось тепер — ходімо! — скомандував Микола Іванович.
Побачивши стільки людей, браконьєри отетеріли. Рудий хотів було тікати, але дорогу йому перепинив Сашко.
— Куди? — взяв його за комір.— Разом ловили, разом і відповідати будете.
Гладкий хлопець хотів було викинути рибу в озеро, але Толя забрав у нього торбу.
— Не поспішай, для науки спочатку послужить.
А Микола Іванович уже оглядав п'явок, які висіли на Степанові.
— Великі несправжньокінські п'явки! — дійшов висновку.
— Їх тут багато,— улесливо промовив Степан,— якщо хочете, я вам наловлю...
— Е, ні, голубе,— спохмурнів Микола Іванович,— твоєї допомоги в цій справі я не потребую. На ось, посоли їх, щоб повідпадали, і розкажи, як дійшли ви до життя такого — браконьєрством займаєтесь.
— Ми вперше, дядечку,— заскімлив Степан,— рибки хотіли на юшку впіймати, голодні зовсім...