— Все одно я мушу їхати, — сказала Ніна Георгіївна з упертістю наївного дівчати, — ось телеграма, дивіться, мама присмертна.
— Тепер у нас має бути одна турбота — про неньку Україну. І чоловік ваш їде до Одеси?
— Якщо ви думаєте про того, хто наздоганяв ешелон, то це випадковий знайомий із міністерства… Йому до Києва треба.
— А чого ж він сідав у наш ешелон, коли ми їдемо в протилежний бік? — І він уважніше подивився на чемодани випадкової попутниці.
Ніна Георгіївна помітила це і ображено відказала:
— Значить, нам треба було сидіти на Знам'янці, доки б нас бандити Григор'єва пустили під лід?
За стінкою в командирському купе весь час стояв гамір, але зараз знявся вже справжній крик і разом зі стуком коліс заглушив її останні слова. Слідом за цим до купе відсунулися двері й на порозі з'явився Рекало. За ним стояв високий старшина в поліцейському кітелі, розгладжуючи на обидва боки вуса. У Рекала рудий чуб був закуйовджений, обличчя, засіяне ластовинням, лисніло. Огризком олівця він дзьобнув по коробці з-під сірників і гукнув:
— Петю, ходи сюди!
Але, помітивши даму, розплився в солоденькій посмішці й дзенькнув острогами на чобітках з низенькими халявками.
— Пардон, вибачаюсь, дозвольте зайти? Панові Світлиці, гадаю, теж можна. Прошу пані його не лякатися: це те, на чому Торрічеллі зажив собі слави, а на миру він був просто за станового пристава.
Світлиця, певне, не зрозумів Рекалового дотепу, бо вклонився з самовдоволеною усмішкою. Рекало, переступивши поріг, рвучко приклав руку до серця і з вдаваною урочистістю почав:
— Петю, о ти, нащадок Публія Корнелія, якому історія начертала… вибачте, накреслила увінчати перемогою нашу Першу Пунічеську війну з лаптями, — прошу не змішувати з панічеською війною, — мусиш зараз же розв'язати наші суперечки. Ти знаєш, хто такі наші старшини. Як не приблуда, так Світлиця. Пардон, як не приблуда, так падлюка.
Світлиця перестав розгладжувати вуса й засопів, але Рекало не звертав уваги:
— Візьмімо українців, Пищимуха — ні тіла ні духа, ну, ти та я, а старому Карюкові сняться відгодовані кабанці. Такий же і його синок — незакінчений піп Андрюшка. Отак і в інших частинах. От і скажи, тільки по щирості, може така армія вивісити жовто-блакитний прапор на дзвіниці Івана Великого? У Кремлі?
— Дурниці верзеш! — роздратовано відказав Лец-Отаманів.
— От-от! А що ж тоді думали, коли починали війну?
— Думали й думають розумніші за тебе.
— Батько Петлюра, Винниченко? Вірю! — І він покрутив головою. — Де поділась доля-воля, бунчуки, гетьмани? Мазепа, Дорошенко, Самойлович молодий… Вистачить, кажеш, і Петлюри? Головонько моя бідна! Але зараз справа серйозніша. Так би мовити — державна нарада. Ходім. Пардон, пані! А ви знаєте що… — Рекало пристрасно подивився на Ніну Георгіївну, потім на себе у темне віддзеркалення вікна і, сумно зітхнувши, закінчив: —…на вас би гарно сиділа керсетка.
— Іди спати!
— Спати, зараз? Пшепрашем. Який щирий українець може зараз говорити про сон, коли доля неньки України упирається в таку серйозну справу? Правда, пане Світлиця?
— Так точно!
— От бачиш. Ходім! — І він потяг за собою Лец-Отаманова.
Сотник оглянувся на Ніну Георгіївну й проговорив уже лагідніше:
— А ви будьте як дома. Коли хочете, можете прилягти: до станції ще далеко.
2
У полковниковому купе, куди вони зайшли, було повно диму, гомону й старшин. На мокрій підлозі, під якою розхряпано вистукували колеса, валялись недогризки з ковбаси й лушпайки з померанців. Одяг на старшинах був такий же різноманітний, як і їхні розпарені й давно не голені обличчя.
Коли сотник ступив на поріг, голосніше за всіх кричав старий Карюк, з товстим носом і сивим їжачком на круглій голові. Він сидів поруч із полковником і сердито вимахував руками:
— Хіба це не гидота? Що не день, то й бійка, сварка, а то ще й гірше. Стріляйтеся собі надворі хоч до третього поту, а то у вагоні, де сторонні люди, пані молода.
— А що там за люди у вас у вагоні, пане Карюк? — запитав Лец-Отаманів. — Я давно вже хочу довідатись.
— Люди як люди, православні.
— Знаю це кодло, — сонливо проговорив із кутка молоденький старшина. — Поміщики з Полтави.
— А як поміщики, так і не люди? Раз попросилися, ну й хай собі їдуть.
— Ви б, може, і гетьмана Скоропадського підвезли?
— І Скоропадський також людина, як і ви, господа.
— Не господа, а панове, — перебив його похмуро Рекало.
— Я вже старий чоловік, господа, щоб…
— Панове, господин Карюк!
— Ну панове. Ви не чіпляйтеся до слів, як реп'ях до кожуха. Я такий же малорос…
— Не малорос, а українець.
— Ну українець, не один біс. Не бійтеся — кацапом не був і не думаю бути!
— Бий кацапів! — раптом крикнув і погрозливо завертів білками високий старшина з червоними очима під чорними бровами.
Полковник Забачта й другий старшина, що сидів навпроти з погонами капітана і Георгіївським хрестом на френчі, досі тільки презирливо посміхались, але після викрику хорунжого зі страшним прізвищем Сокира підвелися на ноги й запитали:
— Може, нам вийти?
— Про присутніх не говорять.
— Шкода, — сказав Лец-Отаманів, — а поговорити вже давно пора, а то нас у селі дядьки запитали: "Якої ви банди будете?" Ад'ютант образився, а відповісти нічого не зміг.
— І ти проковтнув мовчки, — огризнувся ад'ютант.
— Бо почув нарешті правду, — сказав Рекало, п'яно ухмиляючись.
— Коли тобі приємно називатися бандитом — не перечу.
— Я за істину. Тільки й чуємо — там повстали, там повстали. І хто ж? Наші селяни. А чому повстають? Кажуть, уже і станцію Комарівці захопили.
— І Комарівці? — зі страхом проговорив Карюк.
— Більшовики, а не селяни, — буркнув Лец-Отаманів.
— Чим би маля не тішилось… Нехай у Комарівці — більшовики, а в Браїлові, а в Смілі, у Мерчику, в Умані?..
— Але ж там уже заспокоїли.
— Авжеж, до нових віників пам'ятатимуть армію Директорії. Ми самі й робимо з них більшовиків. Мене тільки цікавить, кого ж тоді ми захищаємо від більшовиків.
— Дивуюсь, як тебе допускали викладати математику. Сміла та Умань — ще не вся Україна. Тридцять п'ять мільйонів…
— Чим би дитя не тішилось. Де вони, Лец? Хто був — і ті розбігаються. А вчора цілий полк перекинувся до червоних.