Коли б зараз відчинилися двері до купе Ніни Георгіївни, він би задушив її в своїх обіймах, зацілував, загриз. Кров усе дужче била у скроні. До бісового батька чесність, мораль, етику! Все мусить підкорятись єдиному закону — я хочу. А коли хочеш — бери!
Усе, що робиться, робиться на краще. Це була його повсякденна філософія. Лец-Отаманів їздив на ній, як на слухняному старому коні. Кожному наперед визначена його доля. Чого ж сушити голову над проблемою чесності, коли вчинками керує зверхня сила. У роті пересохло, на губах палав жар. Хай силою, але він візьме Ніну Георгіївну! За спиною почувся шерех, і поволеньки, без шуму двері в одному купе відсунулися. Лец-Отаманів обернувся на шум і побачив на дверях білу постать. Він ладен був закричати від невимовної радості, упасти тут же на коліна й шептати слова, повні пристрасті: "Ніно Георгіївно! Ніно!.." Лец-Отаманів уже простяг вперед руки, як постать одділилась од дверей і, не помічаючи його, попід стінкою дійшла до другого купе. По віддаленню Лец-Отаманів збагнув, що вона не вийшла, а підійшла до дверей, в які він стукав. Постать прислухалась і легенько постукала і собі.
— Ніно Георгіївно! — почувся її підлесливий голос. — Ніно Георгіївно!
Лец-Отаманів, як кішка, підкрався і став за її спиною.
— Ніно Георгіївно, чуєте?
— А для чого вона вам, пане полковнику?
Це було так несподівано, що біла постать уся скинулася, мов від дотику розпеченого заліза, але в ту ж хвилю саркастично розсміялася:
— А ви на сторожі? Пробачте, ви сьогодні, здається, черговий по дивізіону. От ви мені й потрібні.
— Так мене звуть не Ніною Георгіївною, а Петром Марковичем.
— А я хіба сказав — Ніна? У мене, знаєте, ваші образи уже почали зливатись в один. Ви не знаєте, ми скоро доповземо до Єлисавета?
І полковник, задкуючи до свого купе, знову глузливо засміявся. Лец-Отаманів підійшов до нього майже впритул і сердито сказав:
— В Єлисаветі повстання! Ви про це знаєте?
— Я більше б здивувався, коли б мені сказали навпаки. Де вас шукати, благородний лицарю?
— Я буду в Рекала. Треба підняти людей.
— Привикайте, пане сотнику. Ще буде не одне повстання. А зараз з вашого дозволу я ще трошки посплю. Попереду нашого пішов ешелон з галичанами.
Полковник шмигнув у купе, а сотник, розуміючи, що він буде тепер прислухатися, вийшов до тамбура.
Одкинувши двері, Лец-Отаманів визирнув уперед. Завірюха уже не сипала зверху снігу, а тільки люто викручувала чортові кубла понад ешелоном, гасала через замети і стогнала в щитах. На білому тлі чорною купою вирисовувалась станція і якийсь довгий ешелон. Паровоз, сопучи, спробував гукнути, але удавився і за п'ять хвилин присунув до станції зовсім мовчки.
Дзвінко забрязкали, перебігаючи до хвоста, тарелі на буферах.
Як і на попередній станції, світло блимало лише в одному вікні. У розхряпані двері вийшов, напевно, черговий по станції. За крок від стіни через увесь перон тягся високий замет. Черговий по станції постояв перед заметом, по черзі втяг у комір пальта то одне, то друге вухо і, безнадійно махнувши рукою, пішов назад. Із паровоза сердито зашипіла пара й відігнала від коліс в'їдливу віхолу. Потім від голови поїзда відділилася чорна постать і, перестрибнувши через замет, зникла у станції. Лец-Отаманів, запаливши за дверима цигарку, теж зіскочив у сніг і, вгрузаючи по коліна, пішов до чергового по станції.
Темні кімнати пронизували тіло холодом більше, ніж сама завірюха. У кімнаті начальника станції за брудним столом сидів сонний черговий і говорив до машиніста:
— На кожній станції застряли. Ото ж якісь комісари шляхів уже звечора стоять.
— А коли ж ви розчистите? — питав похмурий машиніст.
— Завтра, а може, і післязавтра. Як робочі. А, мабуть, скорше аж позапіслязавтра. Це ж не від мене залежить — від ремонтного майстра.
— У чім річ? — запитав Лец-Отаманів, уже догадуючись і сам.
— Заноси. Стали, — відповів черговий.
— А тут хоч село яке-небудь є? — запитав машиніст.
— Та єсть. Верстов за три буде Грапівка, а ще п'ять — і містечко.
— Ну а телеграф працює?
— Якби ж то. Хіба в таку хуртовину не повикручує стовпів. З обох кінців як обрізало.
— Ну, ви хоч знаєте, що спереду, ззаду? — допитувався Лец-Отаманів.
— То ми й без телеграфу чуємо. Уже від Знам'янки наступають, а в Єлисаветі, говорять, бій і зараз іде. Хіба оце завірюха трохи спинить, а може, й ні.
Бажаючи, мабуть, викликати співчуття, черговий, полупавши на темне вікно сонними очима, додав:
— Отака наша й служба. І служи — б'ють, і не служи — б'ють, б'ють і грошей не дають. Живи як хочеш.
— Ну, а Знам'янка, напевне, зайнята більшовиками?
— Кажу ж, зайнята; а може, й ні. Хіба тепер може бути щось певного.
Лец-Отаманів вийшов на перон. Біля стінки жалібно стогнав мідний дзвоник, розгойданий вітром. На заході з-під задертих диких хмар просіявся на хвилину сивий місяць, і на білому полі чітко вирисувалися занесені снігом голубі ешелони. Ніяких ознак життя не подавали навіть завжди бадьорі паровози. Ешелони безнадійно примерзли до рейок, і це, видно, мало кого турбувало. Та чи й було ще кому турбуватись? Лец-Отаманів пройшов до другого кінця перону. Двоє козаків за цей час заскочили до станції і хутко повернулися до своїх вагонів. Сотник, брьохаючись у снігу, теж пішов повз ешелон. Коли він минув уже класний вагон, позаду почувся гамір. Лец-Отаманів оглянувся. В цей момент двері класного вагона гримнули, потім показалася чубата голова, за нею — пояс, ботфорти, і все це ляпнуло й занурилось у сніг, а вслід блиснув постріл.
— Тепер будеш знати, хто з нас запроданець!
Хтось, видно, згріб стрільця й почав його крутити, приказуючи:
— Колька, задавлю! Кинь карабін!
Карабін стукнувся об східці і впав на сніг. Тоді зі снігу виринула чубата голова, схопила карабін і кинулась бігти повз ешелон.
— Стій! — крикнув Лец-Отаманів.
— Це ти, Петю?
Перед ним стояв, із чубом, повним снігу, і скривленим обличчям, Рекало.
— Що ви, мерзотники, виробляєте? — прошипів Лец-Отаманів.
— Я його зараз пристрелю. Яка-небудь Пищимуха буде мене ганяти по тричі на день. Я його зараз рішу.
Лец-Отаманів із силою вирвав карабін, взяв Рекала за комір і поперед себе довів до самого купе.