Головнокомандувач

Страница 2 из 4

Василий Быков

Бібліотекар-головнокомандувач Готліб стояв позаду, за спинами Курфюрстових радників, на зручному пагорбі віддалік фортеці. Усіх поглинало захопливе видовище, яке розгорталось попереду. Особливо вражала фортеця, яку Головнокомандувач побачив уперше. Могутні, похилі досередини мури з сірого граніту, зміцнені на кутах широкими круглими вежами з незліченною кількістю шпарин-бійниць, так само бійниці були і в мурах. Нагорі, поміж зубами-амбразурами, виднілися голови оборонців фортеці, проклятих ворогів Великого Курфюрста. Внизу чорніли калюжі від жахливого "грецького вогню", у яких валялися кам'яні ядра, що повідскакували від стін, і обгорілі трупи тих, котрі лізли, та не долізли на мури, хоча й подолали широкий рів, колись заповнений водою, а сьогодні вже сильно обмілілий — видно, у фортеці бракувало води. Незважаючи на героїзм війська й особисту присутність Великого Курфюрста, над усіма сімома вежами замку, як і раніше, метелялися на вітрі сині з косими хрестами стяги нескорених хоругов.

Коли почався штурм, до Головнокомандувача підскочив хтось зі свити володаря й нервово викрикнув: "На штурм!" Головнокомандувач трохи здивувався такому лаконічному наказові і з довжелезним мечем у руці поплентався назустріч колотнечі. Відійшовши від пагорба, він лякливо озирнувся назад і почав потрохи несміло повертати убік, в обхід фортеці, бо йти у самісіньке пекло було страшнувато. А там, попід стінами замку, на всю гуркотіло і гриміло, гуло й тріскотіло — димом заволікало мури, вежі і небо, — так що там вже й небагато можна було розгледіти. Головнокомандувач усе звертав і звертав широким лугом, його ніхто не зупиняв і не повертав, хоча Курфюрст зі свого пагорба, звісно ж, усе бачив. Значить, він діє правильно, підбадьорив себе Головнокомандувач. Врешті він знайшов, мабуть, найкращу місцину, де й не було дуже страшно, і водночас недалеко до фортеці, і звідки її мури було видно збоку аж до самої затоки. І тут він угледів, що флангова шерега латників залягла зовсім близько від рову — щільні їхні ряди рівненько припали до трав'яного покриву, а з фортечних мурів на них летіли хмари арбалетних стріл і ядер із мортир-катапульт. Від кутньої вежі покотилося кілька палаючих (мабуть, "грецьким вогнем") коліс, які, набираючи похилим лугом швидкості, загрожували зім'яти там увесь фланг латників. Мабуть, їм треба було втікати, подумав Головнокомандувач і тут-таки схаменувся від свого не зовсім, мабуть, військового мислення. Саме тоді він розгледів у мурі фортеці щось подібне до невеличкої арки з дверцятами й подумав, що там можна було б гарно сховатися. Бо стріли, і ядра, і навіть окріп із вежі його б там не дістали. Тож він почав рукою вказувати латникам на ту невидиму для них арку, подаючи знак, де можна врятуватися. Мабуть, для такого маневру існувала відповідна військова команда, але Головнокомандувач іще не знав жодних військових термінів, тож робив так, як колись у дитинстві на паші, вказуючи на овечку, яка відбилась від отари. І диво — його зрозуміли, хоча очевидно: коли захочеш жити, то зрозумієш і незбагненне. А латники усі хотіли жити.

Спершу крайні з них, а потім і всі інші кинулись у рів, видряпались на його протилежний бік і, продершися крізь колюче терня, зачаїлись у ніші. Ніша була невелика, проте вмістила їх усіх, і тепер вони стояли там тісненько, мабуть, чекаючи наступної команди. Тоді він підвівся і, ледве долаючи у собі страх, пошкутильгав туди, до них. Яку команду їм віддати, він не знав, у нього не було для них жодних команд. Але він уже почав боятися, що, може, з лугу скомандував їм щось не так, і його може покликати до себе швидкий на розправу Курфюрст.

Звісно ж, Курфюрста він боявся більше, ніж тих, на стіні. Ті були десь там, високо, а Курфюрст за півмилі позаду й міг дістати його у будь-який момент.

Він щасливо досягнув рову й неподалік від кутньої вежі скотився з його крутавого берега. Щоб легше було вибиратися, скинув з голови громіздкий шолом, який до всього ще й заважав дивитися по боках, і вже хотів відчепити й покинути довгого незграбного меча. Та подумав, що Головнокомандувачеві, мабуть, належиться все ж таки бути при зброї. Збоку, позаду й довкола гриміла й палала облога — диміли стіни, попід стінами щось горіло, — невідомо, хто кого палив: штурмовики обложених чи обложені штурмовиків. Вибратися з рову йому допомогли латники, опустивши задля того два списи, тож він також щасливо досягнув тієї рятівної ніші. Тут, однак, уже зчинилася якась штурханина, яка спершу викликала у нього мимовільний протест: навіщо штовхатися, краще б сиділи собі тихо, доки їх ніхто не чіпає. Але то все були професійні солдати, яким не хотілося сидіти тихо — їм була потрібна перемога як винагорода за страх і страждання. Незважаючи на смертельну загрозу, вони все ломилися до перемоги, аж доки двері тієї ніші не впали досередини, у якесь кам'яне подвір'я. По тих дверях латники увірвались у ніким не захищені тили фортеці.

Що і як відбувалося далі, Готліб розумів слабо, відчуваючи себе неначе уві сні. Вони кудись бігли, когось рубали мечами. Невдовзі назустріч їм вискочили оборонці замку в пурпурових накидках, і його ледь не посікли кривими шаблями — слід подякувати латникам, які закололи списами тих, із шаблюками. Потім він видряпувався разом з усіма по стрімких кам'яних сходинах вежі. Впав і ледь не покотився долу. Але й тут його врятували солдати Курфюрста, підняли, підтримали, і невдовзі він опинився на самому вершечку тієї кутньої вежі, яку нещодавно розглядав із горбочка на лузі. Тут латники вже ламали держално з синім прапором. Крізь дим і куряву він визирнув на луг і аж здивувався, як гарно було видно там усе Курфюрстове військо — шеренги латників і лучників, скупчення легких і важких катапульт, дерев'яні щити на колесах і довгі тарани, з якими бігли вояки. Тепер вони всі там заворушилися жвавіше, мабуть, угледівши їх на вежі, у шеренгах щось закричали, заревли — обурено чи захоплено, звіддалік розібрати було неможливо. Але їхній головний важкий таран "Матильда" вже поволі котився до центральної брами, аби зробити те, чого вони не могли зробити раніше. За кілька хвилин десь під мурами фортеці протяжно й важко бухнуло — це завалилася головна брама й до фортеці увірвалися перші сотні Великого й Славного Курфюрста, володаря Богоданої Сонцесяйної землі. А ще через недовгий час він, Головнокомандувач того війська, серед інших спітнілих, закіптявілих, скривавлених вояків зустрічав у брамі свого Курфюрста й лише боявся, аби той не покарав його за покинутого у рові шолома. Збігати по нього він досі не мав можливості.