— Ось вони, фосфатні розробки! — знаюче сказав Альфред, розглядаючи канали й кратери. — Живе тіло землі з'їдено безповоротно. І такі "плями", гадаю, по всьому острову.
— Одні варвари покалічили землю, — зауважив Кім Михайлович, — інші її доконали, перетворивши Світлий острів — Носі Мазаву — на мертвий суходіл, а людей — на вигнанців і рабів.
— Хлопці, та що ж це таке? — вигукнув я. — Де тільки не пройде колонізатор, де не ступне його чобіт — усюди горе, всюди згуба.
— Оце ж воно таке, — відповів Кім Михайлович. — Усе живе — і людей, і землю — варвари хочуть перетворити на порох. А ти думав, для чого під прикриттям нафторозвідування всі оті і підводні об'єкти на "Мурені" та "Баракуді", й приготування військові на Дієго-Гарсія та Голові Дракона? Все націлено в мир, у людину, як і ті ракети, що їх американці розміщують по країнах Європи. Звідусюди хочуть узяти нашу й інші миролюбні країни в атомні лещата, нас знищити своєю "чистою" нейтронною зброєю, а самим залишитися живими, так би мовити — сухими вийти з води. Даремні сподіванки! — сердито додав він.
Надивившись на ті "краєвиди", ми спустилися з пагорбів і підійшли до самого села.
За кокосовою плантацією зеленів ще один невеликий гай. І в ньому стояло кілька вцілілих сараїв.
— Там була мій хата — трано, — мовила Лота, показуючи на гай із плямами згарищ. — Terrain…[52] — сумно обвела вона поглядом пустир.
Кім Михайлович і я хотіли вже туди йти, як Барарата нас зупинив. Ні, жестами пояснив тубілець, не треба цього робити! Спочатку він розвідає сам, а вже потім підемо разом.
— Спасибі, друже! — обійняв його за плечі Кім Михайлович. — Так тому й бути — іди!
Барарата крадькома пробрався до гаю. Нам було видно, як він перебігає пустир.
До одного з бараків лишалося не більш як сто метрів. Несподівано пролунав постріл, і Барарата, ніби спіткнувшись об невидиму перепону, впав. Це було те, чого ми найбільше боялися, — засада.
Нараз він підвівся, стараючись вернутися назад. Знову впав.
Розсунувши кущі, Кім Михайлович, а за ним Заєць і я рвонулися на виручку. Та раптом побачили: з-за сараїв вибігають солдати. Їх було багато, і нам із ними не впоратись. Якщо вийдемо, накличемо лиха і всі загинемо.
— Ах ти ж, горе! — бідкався наш командир. — Ну, навіщо я погодився, щоб він туди йшов?
А солдатня вже тягла Барарату до сарая.
Що робити? Як його виручити?
— Відійдімо, друзі, в глиб лісу, до тих он дерев, — з болем у голосі мовив Кім Михайлович. — Постараємося щось придумати, аби звільнити нашого товариша.
Після смерті Чанга це було справжнє нещастя, яке нас спіткало.
Минали дні, а ми не відходили від Яо-Ватономбі.
Треба зробити все можливе й неможливе, щоб виручити Барарату. Так вирішили ми. І щодня, як на роботу, йшли, підкрадаючись, до барака, в якому янкі тримали полонених.
ПІДКОП
Повільно спливає час. Ми не один день риємо нору під бараком. Похмурий, з міцно зачиненими вікнами, стоїть він за мангровими заростями — в'язниця, дарма, що в екзотичній місцевості — майже на березі океану. Там, серед інших тубільців, янкі тримають і нашого провідника — Барарату.
Щоранку, бачимо, вартові женуть людей за Яо-Ватономбі в кар'єри.
Одного разу ми туди зазирнули. Перед очима постала жахлива картина. Обливаючись потом, люди довбали землю, на дно котлованів укладали залізобетонні плити.
— Споруджується щось грандіозне. Може, стадіон, — розглядаючи панораму будівництва, висловив я припущення.
— Стадіон? — перепитав Заєць. — Тобі ж, да Гама, відомо, — нагадав він сказане нам лісовиками, — що американці пообіцяли носімазавцям "вигоїти" рани понівеченого острова. От вони й "гоять": на місці фосфатних виробок будують полігон.
— Ти, хлопче, правду кажеш — це таки схоже на ракетний полігон або на стартовий майданчик, — втрутився в нашу розмову Кім Михайлович. — І, судячи з усього, будівництво недавно почалося. А людей сюди привозять, мабуть, з інших місць. Не інакше "нафтовики" лишили на Носі Мазаві частину тубільців для будівельних робіт. Бо хтось же прокладав їм тунель до Голови Дракона й зводив решту споруд на острові.
Невдовзі ми стали свідками, як на галяві перед бараком приземлився вертоліт, і солдати з нього виводили групу остров'ян. Хтозна, чи то були втікачі, піймані в джунглях, чи, може, ті, кого залишили для робіт.
Так минали дні. Ми рили й рили, поспішаючи на допомогу до свого друга.
На океан і ліси небо зранку лило невидиму, палаючу повінь. А потім наступав нестерпний полудень. Пашіли розімлілі від тепла дерева. Спекотна земля — босоніж не ступнеш — обпікала підошви. Млосно. З океану ані подуву — спить, приколисаний, бриз.
Такої пори і вартовому не гріх сховатися в затінок. І янкі — здоровань, з автоматом напереваги, іде в бунгало, на пагорб, де в колишньому помешканні управителя фосфатних розробок тепер військова казарма.
Ми з нетерпінням чекаємо цієї миті.
Казарма, барак, галява серед гаю — все як на долоні. Нас же звідти не помітно.
Альфред уміє наслідувати крики мавп (немарно він доглядав — царство їй небесне! — за макакою), вдало імітує голоси птахів. Лота робить це не гірше від нього. Тому ми ставимо їх на чати — за мангри, звідки видно пост вартового. Самі ж — Кім Михайлович і я — пробираємося до барака.
Там, за кущами, з боку океану, прикритий травою незакінчений нами лаз…
У нас із шкаралупи кокосового горіха черпаки. Розрихлюючи фінкою землю, вигрібаємо її з ями. Каторжна праця! Руки в кривавих задирках, нігті кришаться — ворогові б не бажав такого.
— Душогубам якраз і місце в таких норах, а не на землі, де вони заважають спокійно жити, — вислухавши мене, пояснив Кім Михайлович.
Ми риємо наосліп, і куди виведе лаз, не відомо, бо до пуття не знаємо, що в середині барака. Можливо, в ньому кілька приміщень, і Барарату тримають не там, куди тягнеться наша нора.
З джунглів раптом долинає крик "мавпи". То Заєць подає сигнал: вартовий повернувся на пост. І ми залягаємо, чекаючи посвисту "дрозда" — умовного знаку, що все гаразд і можна працювати далі.
Увечері, скориставшись гомоном, коли тубільців приганяють із кар'єрів, вертаємося знайомою стежкою на узлісся.