Майже відразу за цією галявою починалася друга, менша, набагато темніша і нижча. Можливо, тому що довго вглядавсь у металеву перекладину, аж білу якраз там, де за неї чіплялися такі ж ясні руки.. Чи то, дивлячись на згарище, в очах відродився той вогонь, що так яскраво освітив ті руки, а на меншу, сусідню галяву, кинув контрасну тінь, і від того часу вона там осіла, загускла і важка. Вдень, до заходу сонця така тінь на підсохлім листі, гак тісно збитім, як луска на зашкарублій білій рибі, могла сприйматись за тінь від хмари над лісом.. Але коли поруч запалахкотів вогонь, небо роз’яснілося, зійшла перша зірка.. Коли вернуся додому, вона вже спатиме. Завтра прокинеться, а в скляній банці темніє набубнявіле стебло і квітка на нім. Я так і скажу, що вона зійшла коло вогнища, і теплий попіл поміг їй розцвісти.. Ця темно-рожева квітка з грубим, шорстким як у тютюну листям з'являлася першою, але саме на горбах у молодому грабовому лісі. А в іншому, теж недалеко від дому, молодому дубняку — найраніше з’являється первоцвіт. Вони навіть подібні між собою, первоцвіт і медунка.. Треба було спочатку піти туди самому розвідати, або якось забавити її вдома. Раніше ми часто ходили до того лісу, він набагато ближче і там затишніше. Але вчора не треба було туди йти. Якісь двісті метрів вулицею. Кілька хвилин і вже там.. Коли переходили дорогу, вона щось сказала. Я недочув і нахилився до неї. Не повертаючи голови, вона знов щось промовила, тихо, до себе. Лице її було усміхнуте. Можливо, у вітрі. А може, в неї годі вже почалась гарячка, ще перед тим?.. її лице усе мінилось. Чи я занадто голосно, якось може різко перепитав і вона знітилась, і ще нижче опустила голову. Мені здалось, по її щоках перебігаю якесь світло. Так буває, коли нахилитись до води і порушити її. То відбите світло, а її лице горіло, гасло і знов спалахувало вже в іншім місці — можливо, те світло пульсувало з очей, опущених собі під ноги.. Іще мені здалося, що вона вирвалася далеко вперед, хоч її долонька в моїй долоні, гаряча, лише стискувала пальці: я ще пам’ятаю, що ти є, ще не забула, але мовчи, я ж не маю часу відповідати, невже ти не розумієш, що я вже далеко попереду, і твій голос вже не наздожене мене., але ти б міг хоч ще трохи підійти за мною?.. Ми вже йшли вздовж бетонного муру, відразу за ним стояла трьохповерхова казарма і кілька її вікон виходили на дорогу. Вони всі до половини були замазані білою фарбою. Я розглядав поверх муру яскраві вогнегасники, пожежні бочки.. Ніде ні душі, лише далеко, аж в самому кінці довгого плацу стовбичила фігура вартового. З-поміж каміння на плацу пробивалась трава — видно не було кому виполоти — усі виїхали на весняні маневри.. Уже видно ліс, але дійшовши кінця муру, дочка, стиснувши руку, повернула назад. Мур невисокий, з провислим над ним колючим дротом. Я підняв її і посадив на плечі. Тепер вона могла бачити вже дальше за мене. Адже я сам недавній солдат. Сонний післяобідній час.. Лише на третьому поверсі крайнє вікно відхилене. Там був мабуть умивальник, бо з вікна піднімався цигарковий дим, сонце якраз освітлювало трохи глибше, за вікном, кілька постатей.. Вернулись попри те вікно. Вона різко повернула назад. Ми знов йшли до зовсім близького лісу. Він чорнів відразу в кінці муру — невисокі дубки, акації., мені вже не терпілось зайти туди, там вже напевно сухо, і там скраю під старим дубом на галяві торік в цей час вже яснів первоцвіт. І от вже кінчається побілений з пульверизатора бетон, перед нами підсохла ґрунтова дорога, праворуч дихає зоране поле, і далеко посередині залишений острівець терну. Колись в тіні того терну якийсь догадливий пасічник завіз вулики, там і спав, і за якийсь час до нього стали ходити по мед. Ми вибралися й собі, і йшли межею через поле, я з дитиною на плечах і дружина попереду. Вона вже доходила до перших вуликів, не оглядаючись на нас. 1 тоді дочка закричала на все поле і почала битись у мене на плечах і рвати на собі волосся. Які ми тоді були глухі, щоб не чути, що довкола нас усе повітря пронизане бджолами, чим ближче до того темного острова.. Ти пам’ятаєш як ми йшли по мед? Може підем на поле, там і далі щось чорніє? А звідти зайдем в ліс.. До перших дерев лишалось кроків десять, не більше, висвітлена груба кора порозтулювала до сонця глибокі різкі тріщини, зеленів лише мох і перша трава.. 1 саме тоді її рука шарпнула мене. Я хочу додому. Може, зайдем хоч скраю, ти ж так мене тягнула сюди, подивимось скраю і підемо додому, ти видко втомилась, правда? Я хочу додому..
Ми повернули і тримаючись за руки, знов пішли, минаючи вузький довжелезний плац, в кінці якого причаївся вартовий з блискучим багнетом, дерев’яний ґанок штабу з помальованими колонами.. На третьому поверсі вікно було далі відхилене, в глибині чути було, як хтось сміявся і кілька постатей без пілоток і далі ловило крізь шибу яскраве сонце. Вона тягнула мене за руку, низько похиливши голову.. Ми проминули казарму, минули стару розкошлану вітром плакучу вербу, дуже багато гілля лежало на землі, на асфальті, ясні, тонкі лозини з набубнявілими бруньками були вже яскраво-жовті.. Вона мовчала, щось розглядаючи під ногами. І вже як доходили додому, вона зупинилась і трохи підняла голову. Ти бачив? — і вона вперше подивилась мені в очі. І довго дивилась, так, якби розглядала вперше. Що бачив? Вона повернулась і далі пішла поруч, але вже сама. Ти бачив, як він дивився?.. Хто дивився? Вона відвернулась і нічого не відповіла. Того ж вечора вона заслабла. Вийшло так, що у всьому моя вина. Ти повів її навмисне до лісу. Дитина гола, роздягнена. Хто в таку пору ходить до лісу.. Нікому не докажеш, що ми так і не дійшли до лісу, хоч і там вже давно нема снігу, просто пройшлися трохи по дорозі й назад. Тепер вже навчений. Краще вже йти сюди, до цього лісу. Якийсь час, коли вона вже видужає треба ходити лише сюди.. Перед вечером вона ще пустила музику і танцювала. Танцювала як вміла відчайдушно, з перевдяганням, аж до упаду, так, що мусили її зупиняти наніч. А вранці заслабла..
Ти бачив, як він дивився?.. Але як вона могла бачити?.. Її голова була низько опущена і не піднімалась аж до дому. Значить, вона знала це наперед.. 1 як саме він міг дивитися.. Звідки їй відомо, як можна дивитися.. І хто подивився?.. Те вікно на третьому поверсі, трохи відхилене — можливо звідти.. Але там нікого не було видно — глибше, за шибою, можна було розпізнати, що там хтось стояв, але ж ніхто не висовувався звідти. Голос справді було чути.. Голос як голос, про що там могло говоритись? Може трохи чимось збуджений.. Ми з’явились внизу і відразу почувся голос.. Значить, вже дивилися, адже голос не встигає за поглядом, він приходить трохи пізніше. Ще треба почекати після блискавки на грім. І коли ми проминули вікно і пішли далі до лісу, голос затих, але. видно, хтось таки продовжував дивитись услід нам, вже коли ми були під самим лісом, бо що ж тоді штовхнуло її різко повернути назад, і пройти поволі, низько опустивши голову, знову під тим вікном? Хотілось знов відчути, як появляється, наростає голос, який і є лише підтвердженням того погляду, який вона вже знала, не дивлячись? Хто там ще був? В самому кінці плацу вартовий, вона могла його бачити, коли сиділа у мене на плечах. Але він був так далеко, і здається куняв, прислонившись до стовпа. Його багнет аж разив очі. Більше там не було нікого.. Погляд треба не бачити, а чути.. Можливо й так.. Але як ти його почула?.. І де він починається — перед тобою, чи вже позаду, тобі в спину..