— І Вологодській, — захрипів інжинір, — так чи ні…
Я обтер піт із чола. Я самий схвилювався.
— Не знаю, пане інжиніре… в актах сказано після тих ґуберній: "и прочих"… в актах також не названо багатьох імен, нема згадки про наше прізвище.
— Прокляття, — застогнав інжинір, — чом же не назвали?.. тоді це все лиш гіпотези…
— Ви не пам’ятаєте ніяких розмов удома, на отсі теми, не пригадуєте яких-небудь паперів? — спитав у свою чергу я, збагнувши більш-менш, про що йому йде.
— Ніколи цим я перше не цікавився. З дому виїхав змалку, до Петербургу, де вчився, готувався до політехнічного інституту, захоплювався марксизмом, мені ніколи не прийшло б до голови питатись про ці речі. І аж по літах знечев’я, я відчув… відчув потребу знати те щось, чого і нині не можу гаразд схопити… я вам говорив про той голос, той дивний, тривожний відгомін, що стрясав мною інколи, доводив до божевілля. Я можу вам означити тільки дуже недокладно це дивне почуття: це голос здалека. Ви спробуйте зрозуміти, вжитись у ті слова, які вкінці нічого не говорять.
Я перебив йому, сказавши, що, можливо, тут має місце вже нез’ясований як слід, замовчуваний наукою випадок мандрівки душ: окультист сказав би, що це заговорив той, чия душа, може, по трикратному перевтіленні знайшлася тепер у ньому. Але він це заперечив.
— Такі випадки безумовно можуть траплятися. Я чув про них. Ви нараз відчуваєте, що живете під владою фатальної істоти, яка втілила у нас свої бажання, звички, свою життєву долю. Ви обурюєтесь проти цього, бо ж чому ви маєте жити й думати так, як думав або жив якийсь асирійський раб чи кондотієр[170] з п’ятнадцятого сторіччя? Чому ви маєте наслідувати його пристрасті та нахили, відпокутувати його колишні злочини та гріхи? Первень ворохобні[171] тут суттєвий. Ні, я цього не відчував у собі. Я чув оцей голос іздалека, не як щось накинене, чуже мені, я не ворохобився проти нього, не заперечував його, бо, ви розумієте, я відчув, що без нього не можу жити, що я с а м и й с у г о л о с н и й йому, що він мені близький, рідний.
Я поволі починав розуміти, що хоче сказати ця людина. Вона створила собі якусь несамовиту, вперту концепцію для виправдання якогось важливого, тяжкого перелому, що трапився колись із нею.
— Отже — найти себе в минулому…
— Це найти свою рівновагу, своє призначення, своє місце в космосі, — додав він швидко. — Всі нещастя людства походять з того, що люди не так часто находять свій зв’язок із минулим. Звідси вічний бунт людей, вічна блуканина в хащах і темряві. Звідси всі звихнені існування. Бо зважте, що для історії всесвіту, для історії духа наш фізичний вік є лиш миттю. Історія духа думає ерами, яких зміст виповнюють життя духових одиниць і збірнот, ерами, що на наше обчислення часу виповнюються кількома сторіччями.
— Ви дійшли справді до цікавих гіпотез, — докинув я.
— Можливо, — байдуже відповів він і вмить спалахнув, — ви уявіть собі, яким безмежно іншим був би наш світ, якби кожна людина найшла свій зв’язок із минулим! Скільки відпало б малих, дрібних справ, яким величавим і багатим було б життя! На жаль, це ще перевищає спроможність людини. Одні мають щастя вродитись із цим почуттям минулого, але це винятки, це ґенії, другі — і тих більшість — ніколи його не збагнуть…
__ А чому саме?..
— Тому, що цього, повторюю, не може схопити людина занадто пригноблена своєю фізичною оболоною, зв’язаною оттим короткотривалим вирізком вічности, яким є наше життя. Бувають випадки, що вона прозріє і почує той г о л о с і з д а л е к а, але це ще страшніше, бо тоді людина ще більше відчуває свою неміч — вона вже х о ч е, але не м о ж е, вона б’ється між знайденою правдою, об’явленою дивно їй і своєю матеріяльною кволістю, вона горить і згоряє, навіть не освітливши ночі, вона стає зайва, смішна в цьому житті, а водночас вона не може перейти меж в і ч н о с т и…
— Чи трапилося таке теж із вами?..
Він не міг говорити без перерви. Недуга змушувала його час до часу спинятися, брати віддих і відпочивати. Але і в цих хвилинах, коли на його жовтому обличчі малиновіли ті страшні плями, зір не переставав огніти. Можливо, він перший раз оповідав другій людині те, що стільки літ таїв у собі.
— Але що ви, власне, розумієте під тим словом "іздалека"? — спитав я.
— Коли людина віднаходить себе у м и н у л о м у.
Його очі зайнялись знов таємничим сяйвом. Я все ж ще не цілком розумів його, вірніше, не міг зловити провідної нитки його думок.
— Себто вертаємось знов до справи мандрівки душ. Ви хочете тим сказати, що відчули своє сучасне існування як втілення с у г о л о с н о г о вам життя якогось колишнього єства.
— Ні, не так. Я відчув своє сучасне існування зв’язане з минулим, я почав жити в минулому.
Я посміхнувся.
— Вибачте мені, але це скоріше виглядає на якийсь калємбур, софізм.
— Чому? Запам’ятайте, що ми всі живемо більше в м и н у л о м у, ніж у сучасному. Ніякого поступу нема. Людина залишається завжди незмінна. Раз фізіольогічно вона не зміняється, то чому має змінятись психічно? І ось тому нічого на світі нема нового — все є повторення того, що колись уже говорили та робили. Те, що ми стрінулись з вами, — також нічого нового, ми повторяємо ті самі слова і ті самі рухи, що їх проробив хтось перед нами.
— Але хто? — спитав я все з недовірливою посмішкою.
— Ось тут суть справи. На мою гадку, кожна людина живе вічно, себто від хвилини народження аж до безконечности, вірніше до зужиття, до розпилення своєї індивідуальности, яку знов-таки не творить тіло, тільки дух. В буденному житті, звичайно, ви впродовж часу приймаєте різні тілесні інкарнації, але по суті ви живете ввесь час, живе вічно той дух, що народився колись неповторний, неподібний до інших, самобутній.
Він кволо кивнув головою і замовк. Був уже занадто ослаблений. Я подав йому води, він жадібно її випив, подякував поглядом і впав знов на подушку. Мій приятель дав мені мовчки знак відійти. Але я ще мусив залишитись, я мусив знати до кінця історію цієї людини. Я нетерпляче махнув рукою швайцарцеві і чекав, коли недужий поверне до сил, щоб говорити далі. Плями на його лиці виступали, мов вогненні язики, наливались, лиховісно багряніли. Виснажене вкрай тіло вже, здавалось, мертвіло. Здавалось на мить — він завмер у якомусь вирішальному напруженні, остовпів, западаючи в якийсь незбагненний стан, в якесь забуття.